Небачені звірства російських окупантів. Відчути їх на собі сповна довелося подружжю маріупольців – Олександру Анатолійовичу та його дружині Вірі. Він на милицях, вона на ходунках – опинилися самі в блокадному місті.
Пенсіонери пережили бомбардування драмтеатру, майже два місяці холодного підвалу школи, російський фільтраційний концтабір, та заслання на так звану ДНР. Аби вирватися з окупації, подружжя подолало тисячі кілометрів і кордони кількох країн. Вона залишилася за кордоном, а він скучив за Україною і повернувся. Вже кілька місяців Олександр Анатолійович живе на Прикарпатті, пише Правда.іф з посиланням на Подробиці.
За поріг цієї школи Олександр Анатолійович виходить рідко. Не дозволяють хворі ноги. З дозвілля – лише післяобідня гра в шашки. Та книги.
А Симоненка щось є? – Так-так, ось є… Подати вам? – Так.
Читання, хоча і не на довго, допомагає йому відволіктися. І бодай на час не згадувати всі ті жахи, які довелося пережити…
Після драмтеатру, після 43 днів у підвалі, після фільтраційного табору у Нікольському, потім три місяці у Макіївці – це ДНР, так що мене вже нічим не здивуєш.
У рідному Маріуполі пан Олександр мав багато книг. Та жодної не зміг узяти з собою. Єдина річ, яку дивом зберіг – ось цей червоно-чорний прапорець… Хоча за нього росіяни – могли вбити.
Малесенький прапорець, поламений, але я його склеїв. Для мене це як символ, як нагадка про Маріуполь. – Ви зберігали його, для чого? – Щоб показати, що я українець.
Початок війни пана Олександра застав удома. Пригадує, як двадцять четвертого лютого з дружиною прокинулися від потужних вибухів. А вже за кілька годин у них на порозі стояла дочка з онукою. І благали їхати разом із ними з міста. Та вони відмовилися, аби не бути тягарем. Адже обоє – інваліди. За декілька днів – чоловік переніс операцію на нозі. І ледь пересувався на милицях.
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Моя дружина інвалід теж, передвігається на ходунках. Інвалід другої групи. У неї теж перелом шийки бедра. У неї ще й онкологія, діабет. І куди нам. Ми самі не змогли, щоб їх обтяжувати.
І залишилися вони самі – у квартирі на сьомому поверсі. І щодня ставало важче жити. На початку березня – зникло опалення, вода, світло і газ. Люди палили вогнища у дворах і так варили їсти.
А пан Олександр із дружиною – перебивалися на тому, що було у квартирі. Бо спуститися із сьомого поверху – не мали сил. І дуже зраділи, коли волонтери запропонували перевезти їх у драмтеатр.
Олександр Односум, переселенець з Маріуполя:
Одинадцятого березня нас вивезли в драмтеатр. Тому що там було багато людей, головний осередок був – пункт спасіння, найбезпечніше місце, як ми думали. Там десь мешкало від 700 до 1200 людей. Багато були у підвалі, з дітьми, каліки, старі, немічні в основному люди.
Поселили подружжя на другому поверсі. Але згодом переселили – в інше крило… І цим врятували життя. Бо вже наступного дня росіяни скинули на драмтеатр бомбу…
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Там люди стогнали, завалені були. Я лежав на таке, як стіл, то мене здуло як оту пір’їнку. Милиці відлетіли, шапку зірвало. Таке відчуття було як спалах. Дружина кричить кров, кров. А я кажу Віра, я нічого не бачу. Я оглух на одне вухо.
Маріупольці, які вижили та змогли вибратися з-під завалів – почали тікати з міста.
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Хто зміг виїхав, хто зміг пішов пішки. А ми ж з дружиною не могли.
Подружжя знайшло прихисток біля драмтеатру – у підвалі кафе. Але залишатися там довго було небезпечно. Тож переночувавши, пенсіонери наважилися йти.
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Ми побачили, що все там розбомблене. Драмтеатр догорає. Працювали гради з усіх боків. Там маленька альтаночка в районі цієї театральної площі ми попадали там на підлогу, прикрили там друг друга, гради прилетіли. Ми не знаємо куди йти.
Потім пішли навмання… І дорогою зустріли людей, які йшли у підвал однієї зі шкіл. Попросилися до них. І там провели 43 дні…
Олександр Односум, переселенець:
Ми чотири доби сиділи даже без води. Бо на поверхню не можна було вийти. Цілодобові – і вдень, і вночі обстріли. Дах знесло, четвертий поверх знесло.
У травні місто повністю окупували росіяни. Коли пенсіонери вийшли з підвалу – від побаченого перехопило подих.
Олександр Односум, переселенець:
І ото ми перший раз із дружиною побачили, що значить Маріуполь на поверхні. Будинки побиті, живого нічого нема. Люди мертві валяються. Ніхто ж не забирав трупи.
А далі був фільтраційний табір у селищі Нікольське. Туди їх відвезли росіяни. Там були сотні людей. І чоловіки, і жінки. Перевіряли – всіх:
По-перше, роздягли. Перевіряли на татуїровки чи не азовець. Опитували, допитували, і десь три-чотири людини не повернулися. Куди їх забрали. Чи розстріляли, чи знищили.
У фільтраційному таборі подружжя Односумів пробуло кілька тижнів. Годували – раз на день. Олександр Анатолійович тоді схуд майже на десять кілограмів.
Олександр Односум, переселенець з Маріуполя:
Треба було ходити в кафе, називалось Русь. В кого були гроші, допомагали друг другу. Люди ж були в основному із Маріуполя. І допомагали. Готували на багатті, щось допомагали.
Покинути табір – можна було тільки після фільтрації, отримавши спеціальну довідку. Але навіть із нею виїхати дозволяли лише в росію.
Олександр Односум, переселенець:
Але ми там упиралися. А потім дружина говорить – та я ж сама з Макіївки родом. То везіть вже на батьківщину. Там вже будемо помирати. І привезли нас в дім інвалідів.
Тим часом із Польщі дочка вела активні пошуки батьків. Дізнавшись, що вони в Макіївці – взялася їх визволяти. І – це вдалося:
Олександр Односум, переселенець:
Шістдесят тисяч рублів ми заплатили за двох, щоб нас перевезли до Варшави. Інакше в Україну не можна було попасти. Через росію через ростов, ростовську область, по трасі ростов-москва, до самої москви. В 30 кілометрах від москви ми звернули на другу гілку і в псковській області через кордон пуск перетину з Латвією.
Дружина із дочкою – зараз разом у Польщі. А от пан Олександр – повернувся.
Олександр Односум, переселенець:
Я з першого дня, як у Польщу попав, там пробув три тижні, повертаюсь в Україну, повертаюсь в Україну. Дружина – я не поїду. Ну ти з донькою тут, а я не можу. Я поїду.
За своїми рідними Олександр Анатолійович дуже сумує. А ще сподівається відшукати зятя. Він залишився в Маріуполі, і вже чотири місяці про нього нічого не відомо.
