Українці здавна бережуть і шанують традиції. Різдво та Новий рік — це дуже родинні свята, тому більшість обрядів проводилися у вузькому сімейному колі.
Разом з Тетяною Пірус, завідувачкою навчально- наукової лабораторії з етнології Поділля ВДПУ розібралися, які традиції святкування Нового року та Різдва на Поділлі, що ставили замість ялинки, які страви готували, та в чому суть колядок і щедрівок, пише Правда.іф з посиланням на 20 хвилин.
— Цього року більшість українців повернуться до старих традицій святкування свят зимового циклу, — говорить Тетяна Пірус — Різдво Христове відтепер, як і сто років тому, українці відзначатимуть 25 грудня — за григоріанським стилем, а не за юліанським календарем (7) січня.
У наших пращурів безліч традицій було і напередодні Різдва — у Святвечір. До появи першої зірки господар проводив обряд лякання плодових дерев сокирою. Люди вірили, що такий ритуал забезпечить родючість на наступний рік.
Хату до свят старанно прибирали і прикрашали. Зазвичай — соломою, сіном і рушниками, ряднами, килимами. Стіл накривали білими скатертинами, під них клали часник, запалювали свічку. Важливим елементом був дідух — сніп із жита чи пшениці. Його робили з першого зібраного врожаю, на святий вечір вносили до хати, прикрашали рушниками. Його також називали обрядовою квіткою, ставили на найвидніше місце — на покуті, біля ікон.
Крім того, для українців Різдво — це також про поминання померлих. Їх «запрошували» на вечерю, залишали для них страви та навіть столові предмети. Не даремно кутя схожа на коливо.
Особливим мав бути і стіл. Поділля мало свої гастрономічні традиції. Обов’язково на столі мали бути узвар з яблук, слив, вишень і кутя. Кутю готували з пшениці, маку і розбавленого меду (медової сити), подавали в макітрі. Цукру, халви, рису не додавали. Інколи розводили узваром.
Вечеря на Святвечір — пісна, з 12 страв, які символізують 12 місяців у році. Готували борщ з грибами, голубці з пшоном, вареники, млинці, пиріжки, рибу, капусняк, холодець з риби (холоджена риба), варили горох, гречану кашу.
На Різдво українці споживали страви тваринного походження. Ковбасу, кишку, шинку, реберця, бігус, холодець, сало — все готувалися заздалегідь, щоб господиня довго не стояла біля печі.
Тому в колядках і щедрівках часто зустрічаються такі вислови: «дайте кишку, з’їм в затишку», «грудочку кашки, кільце ковбаски». Тобто, тоді колядників пригощали стравами зі святково столу, яблуками, горіхами.
На Святвечір колядувати ходили гуртом молоді парубки з заїздом, зробленою зі старого решета. Якщо деякі родини оминали колядники, це означало, що вони в громаді не користуються повагою.
Колядки у предків були різноманітні, це було дійство на 20-30 хвилин. У їх текстах величалися господар, господиня та їхні дітки. А ще зустрічалася аграрна тематика: люди просили врожаю, щоб гарно зорати, засіяти землю, щоб збіжжя гарно виросло, щоб худоба родилася. Сучасні ж колядки нагодують більше вимагання: «дайте дядьку пятака» і тд.
Ще один театральний обряд — коза, або Маланка, як символ родючості, благополуччя. Колядники йшли з зіркою у кожну хату, розігруючи справжнє дійство.
У ніч із 31 на 1 січня ми звикли святкувати Новий рік, проте так було не завжди. Раніше українці святкували прихід нового року з 13 на 14 січня, тобто після Різдва.
Загалом наші предки вірили, що якщо не виконати певних обрядів на новорічні свята, весь рік піде шкереберть.
Перед Маланкою і Василем — був Щедрий вечір. Це період, коли щедрували. Цим займалися дівчата, це їх природа. Вони ходили з дзвіночками, це теж було святково і урочисто.
На Щедрий вечір було багато страв з борошна: калачі, пиріжки. Обрядові хліби і обрядова випічка була популярною у ці свята.
Наші пращури на свята теж любили гарно одягатися. Готували вбрання, або народний стрій: вишиту сорочку, святковий верхній одяг, кожух, чобітки, нову хустку, прикраси — більше десятка предметів. У чоловіків теж був святковий одяг, адже вони з родинами ходили на гостину, або запрошували гостей до себе.
Подарунками на Різдво могла бути хустка, намисто, шматок полотна все, що могло бути використано надалі. Обдаровували колядників, щедрувальників, дітей, які приходили до батьків на гостину.
Світ змінюється, час нам дає можливість визначитись, життя нам підказує — хто ми, чиїх батьків діти. Відповіді можна знайти у Кобзарі Шевченка. В нашого земляка з Якушинців, історика, педагога та етнографа Степана Килимника, в його роботі у шести томах «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні». В іншого славетного земляка, поета, перекладача та етнграфа з Хомутинців Степана Руданського, в знаного українського етнографа та фольклориста Олекси Воропая.
Чим ближче ми до свого коріння, тим сильніше ми стаємо. Традиційні обряди, які зберегли і передали нам пращури — наша духовна сила. Зберегти традицію — це як відчути смак джерельної води. Ці траційні українські свята, обрядовість — пронизують свідомість українців. Ми тримаємося, бо маємо міцний культурний тил.
