Сьогодні вироби з невеликого селища Пациків відомі насамперед колекціонерам, антикварам і музейникам, іноді їх можна побачити на знімальному майданчику.
Важко повірити, що до 1939 року фігурки Пациківської фабрики були популярні й ціновані не лише в Польщі, а й за кордоном, пише Правда з посиланням на ПІК.
На Східному ярмарку у Львові (розташований у сучасному Стрийському парку) Пациків мав власний павільйон.
Фабрика з-під Станіславова мала постійну експозицію у Відні та Нью-Йорку. Їх фірмовий магазин працював також у Берліні. У результаті через рік після початку виробництва фігурки із печаткою Pacyków продавалися майже по всій Європі, Китаю та обох Америках.
Покупці були в захваті від їх краси, а доступна ціна дозволила їм успішно конкурувати з продукцією інших виробників.
У 1927 році статутний капітал Пацикова становив один мільйон злотих. На той час на підприємстві працювало дві сотні робітників – і, що цікаво, поряд із порцеляновою фабрикою в Чмельові, саме Пациківська фабрика замовляла та реалізовувала проекти польських митців.
Як все починалося
Засновником Першої галицької фабрики художнього фаянсу та теракоти Pacyków був Олександр Рогала Левицький, полковник війська польського в незалежній Польщі. Поблизу Станіславова у 1912 році було засновано фабрику, якій сприяли умови (легкий доступ до води – річка Бистриця), існуючі в регіоні гончарні традиції та, що дуже важливо, кваліфікована робоча сила.
У 1927 році тижневик «Świat» писав:
«Співзасновник був випускником промислового училища, а потім випускником Академії образотворчих мистецтв у Відні. Він також був першим художнім керівником цієї фабрики, постійно постачаючи їй стильні моделі, які й сьогодні користуються великим попитом на ринку. Завдяки йому також були залучені професійні іноземні потужності, які поставили вироби на такий високий рівень, що вони вже могли конкурувати з іноземними державами, а разом з тим виробам надано краси польської порцеляни, яка відома під такою назвою не тільки в країні, а навіть за кордоном».
Брат Олександра Левицького – Казімєж, тримав порцеляновий цех у Львові та мав власну фарбувальну майстерню для порцелянових виробів. Початок Першої світової війни та руйнування фабрики призвели до того, що діяльність фабрики в Пацикові була перервана на кілька років. Виробництво знову відновилося і успішно велося до 1939 року.
Після Другої світової війни планувалося відновити діяльність фабрики та розташувати її в Свєнтокшиських горах. Але такі плани так і не були реалізовані.
Творчий персонал та скульптори
У перший період діяльності продукція виготовлялася типово західноєвропейська, на фабриці працювали відомі скульптори того часу. Крім того, фабрика випускала дешеву посудну білизну, що декорувалася у Малярні Казимира Левицького у Львові, що після смерті батька перейшла у спадок Олександру та його брату Якову (1875–1937 рр.).
Судячи зі світлин, які нині оприлюднені Робертом Еріком, це були здебільшого вази для квітів, декоративні вазочки невеликих розмірів, глечики, чашки, піали, салатники, тарілки, попільнички, вазони, а також жардиньєрки, настільні лампи, корпуси для годинників, скульптура.
А першим управителем (з перервою на період Першої світової війни) фабрики від 1912 до 1924 р. був скульптор Станіслав Чапек, що навчався у Львові та Відні, автор ранніх творів фабрики. Проекти масових виробів на підприємстві розробляли львівські скульптори Тадеуш Блотницький, Люна Амалія Дрекслер, Казимир Клакович, Йосип Левицький, Роберт Людвіг, Антон Попель, Владислав Поубернський, Антон Слугоцький, Юзеф Хмелінський, дочка останнього Ірена Хмелінська.
При цьому в окремих першоджерелах згадувалися імена виконавців Вацлава Шимановського, Мечислава Зав(і)єйського, Словацького, Асника, Уэйського, Хмелевського. Окремі роботи закуповувались у випускника Краківської школи промислу артистичного Владислава Адамека й інших знаних майстрів школи Шафрана.
Упродовж 1920-х – 1939 рр. у Пацикові випускали й скульптури за творами учнів Стахури – Казимира Даско і Гоголя, проектами Станіслава Урсин-Русицького, моделяра Владислава Габковського. Р. Чорненький зазначає також скульптора Владислава Грубельського і працівника «Артистичного відділу», який діяв з 1920 по 1932 р., Йозефа Когутяка. З-поміж працівників інших структурних підрозділів за його даними фігурували майстри Павло Середюк, Юрій Желюк, Петро Катрич, Дмитро Кіндрацький, Олександр Дичаківський, частина з яких була місцевими мешканцями Пацикова. Управителем фабрики після С. Чапека значились бельгійський інженер Файтсі (1924 р.), надалі різьбяр і керамік Вільгельм Томаш, за проектами якого випускали більшість скульптури підприємства 1920-х рр.
Потому їх змінив вихрещений єврей Туховський (Тух), одружений на українці Ользі Ковальській. На 1921 р. загальна кількість робітників розраховувала на 200 осіб, хоча по факту було задіяно лише 50. 1925 р. більшість некваліфікованих українських працівників фабрики замінили на польських. У період найбільшого розквіту виробництва тут працювало 350 осіб. На рік у Пацикові виготовляли до 50 тис. одиниць готової продукції.
Як працювала фабрика
Розташовувалося підприємство неподалік від зручних транспортних шляхів, поруч із дорогою Загвіздя-Пациків (нині ця місцевість відноситься до Загвіздя). Місце для побудови фабрики було вибране у зв’язку із наявністю поруч, неподалік від річки Бистриці Солотвинської, родовища глини, що була придатна для виготовлення фаянсових виробів. Її застосовували разом із крейдою та піском. Специфіка місцевої маси після додавання німецького каоліну полягала у її особливих пластичних властивостях. По висушуванні вона давала рівну поверхню без пор і розтріскувань, гарно трималася купи.
Вироби легко піддавались формуванню і пластичному моделюванню, зберігали гладкість фактури, придатної для нанесення малюнку керамічними й емалевими фарбами.
Виробничий комплекс складали досить просторі цегляні корпуси, деякі з яких були двоповерховими, під шифером та ґонтою, облаштовані протипожежними східцями. Між п’ятьмома мурованими будівлями розташовувався колодязь. Перший корпус (16,2х11,5 м) був випалювально-виробничим. На його нижньому поверсі розміщувалося дві одноповерхові печі німецького типу для випалювання теракоти та фаянсу системи «Schulce», об’ємом 20 куб. м. Муровані з шамотної цегли, всередині вони були вкриті вогнестійкою глиною, завершувалися димарем заввишки 12,4 м. На другому поверсі цієї споруди була облаштована майстерня з випалу посуду та скульптури.
Другий корпус містив сушильний відділ й емальєрну майстерню. У третьому на першому поверсі знаходилася майстерня з декорування та ретушування фаянсу, а також склад готової продукції, на другому – хімічна лабораторія, майстерня з малювання та ретушування теракоти, канцелярія. В підвальному приміщенні цієї будівлі було встановлено дизельний двигун.
У четвертій споруді розміщувався художній відділ з токарнею, сушильнею та модельною майстернею. В підвалі корпусу знаходилися майстерня очищення глини та майстерня емалі. П’ята споруда містила чотири печі по 2,5 на 2,5 м, заввишки 3,25 м, об’ємом 2 куб. м. На її другому поверсі розміщувалася сушарня, де вироби висушували перед обпалом.
Додаткові господарчі споруди розташовувалися ближче до огорожі. Там у кількох будинках зберігалося паливо, інгредієнти для виготовлення фаянсу та фарфору, знаходився відділ сортування та пакування, а також гараж.
Малювальну майстерню було устатковано ексгаузером (очищувач повітря), що працював від дизельного двигуна «Dejmlev» в три кінських сили. Для розпилення фарби аерографом застосовували бляшані столи в скляних будках. Дизельний двигун фірми «Diesel» у 12 кінських сил урухомлював шість токарних верстатів. Вони також поєднувалися трансмісією із водним двигуном, який заміняв дизельний у разі його несправності. Електрику для власних потреб продукував двигун «Brown-Boberi».
Від 1928 р. на підприємстві було облаштовано новий резервуар для збору води і каналізації, труби з якої вели до річки Бистриці Солотвинської, куди скидалися стоки.
Хімічні сполуки для керамічної фарби й емалі завозилися з закордону. Деякі домішки додавали й до основного складу керамічної маси для кращого розмелювання, аби отримати шлікер. Відливання, формування, виточування скульптури виконувалося за допомогою гіпсових форм, які виробляли на місці з алебастру. Після першого утильного випалу заготовки покривали за допомогою аерографу із тисненим повітрям криттям або ручним розписом. Після вкриття емаллю обпалювали вдруге. Паливом слугували дерево, вугілля або високоякісний кокс за температури 1150–1250 ℃(З. Чорненький помилково зазначав від 150 до 250 ℃), що дозволяло випалювати як високоякісні майоліку та фаянс, так і низькотемпературний фарфор.
Унікальні вироби
Фабрика пропрацювала менше тридцяти років, але те, що збереглося, досі викликає інтерес й захоплення. Його візитною карткою була керамічна маса світло-кремового кольору з розписним декором з характерним світловим покриттям. Вироби Pacykowа виготовлялися не тільки з якісних матеріалів, але й дбали про їх високий художній рівень.
У 1922 році «Tygodnik Ilustrowany» писав про «першокласних скульпторів і художників, які роблять цінні моделі, і тому «Pacyków» сьогодні стоїть дуже високо як у скульптурі, так і в живописі, його вироби поширюються по всьому світу, вихваляючи водночас польське мистецтво». І треба визнати, що продукція Pacykowski дуже якісна та відносно дешева порівняно з іноземними фабриками, тому знаходить багатьох покупців.
Найбільш виразними з виробів Пацикова були образи панн за вільмин проводженням часу («Канкан» А. Попеля, феміністок, суфражисток, парижанок у широких капелюхах і панчохах (автор Люна Дрекслер), вирішені в стилістиці модерну та раннього ар деко, що увиразнили «обличчя» пациківської тонкої кераміки з-поміж інших виробництв «білого золота» Європи початку ХХ століття.
Крім однотонних, є і різнокольорові фігури, на яких ідеально нанесений колір, що підкреслює деталі. Фігури супроводжуються реалістичними зображеннями тварин. За допомогою ліплення та нанесеного колориту передано їх характер. Відомо, зокрема, про 23 фігури собак різних порід, таких як вівчарки, мопси, хорти, такси, дінго, сенбернари та бульдоги.
Також колекція містила велике різноманіття статуеток у вигляді тварин – сов, мавп, слонів, тигрів, левів, кішок, гусей, курей, індиків, цесарок, коня і кози. Як писав популярний тижневик «Bluszcz» про вироби з Пацикува:
«Всього за двадцять грошей ви можете купити слона, мавпочку чи дракона з домашнього фаянсу і потішити серце свого маленького кузина».
Дивлячись на них, ми бачимо, наскільки точно відтворено кожну деталь, і саме в цей момент стає очевидним, у чому полягав феномен Пацикова. Красиві статуетки, зі смаком, ретельно виготовлені, були бажаною прикрасою міщанського будинку. Вони також були надзвичайним свідченням мистецького та маркетингового таланту. Милуючись ними, неможливо втриматися від думки, що, потрапивши на зовнішні ринки, вони добре відбилися на місці, де їх виробляли.
Були також фігурки, натхненні світом комедії (Арлекін і Коломбіна, П’єро), і, нарешті, історичні та патріотичні вистави, такі як: Бартош Гловацький, Тадеуш Костюшко, Фридерик Шопен.
Окрему групу становлять фігури, що відносяться до стилю віденських виробів («Дама з кошиком», «Концертуюча пара»). Асортимент відомих творів також складався з ваз для квітів, вазочок невеликих розмірів, глечиків, чашок, піал, салатників, тарілок, попільничок, вазонів, жардиньєрок, настільних ламп, корпусів для годинників. Предмети, від крихітних, у кілька сантиметрів, до великих, майже півметра, радували своєю легкістю та вишуканістю. Красиві, пастельні кольори і цікава, а витончена форма викликали непідробне захоплення.
https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=314&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fsekretykuferkow%2Fvideos%2F818890422272746%2F&show_text=false&width=560&t=0
Останні роки існування
1932 р. підприємство через фінансові труднощі тимчасово не працювало. 1935 р. помер перший власник Олександр. Відтоді фабрикою володів його син Олександр Юрій Левицький, що керував підприємством до початку Другої світової війни, коли діяльність останнього була припинена.
Судячи зі світлин, які оприлюднені впродовж останнього року, підприємство працювало й за німців, які цікавилися його продукцією, й, імовірніше за все, у цей період частина творів потрапляла до етнічної Німеччини. Відповідно, конкурувала з тонкокерамічною продукцією провідних європейських брендів, насамперед, Майсену та Берліну.
З націоналізацією виробництва, 1944 р. тут розмістили кахельний цех Станіславського цегельного заводу, на якому робили кахлі до п’єців (ансамблів пічної кераміки та груб).