Відверта розмова з актором Франківського драмтеатру Олексієм Гнатковським про акторство, сімейний благодійний фонд та волонтерство.
Олексій Гнатковський — провідний актор Франківського драмтеатру, заслужений артист України, режисер, а протягом останнього року, з часу повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще й волонтер і засновник сімейного благодійного фонду.
Правда ІФ передає інтерв’ю “Високий Замок”
— Олексію, за першою освітою ви — політолог. Чому так кардинально змінили професію і стали актором?
— Психанув. То ціла історія. Я закінчив школу…
— Добре вчилися?
— Так, вчитися любив, школу закінчив із золотою медаллю і вирішив вступати в Могилянку. Обрав дві спеціальності — правознавство і політологія. Але, проживши два місяці в Києві, зрозумів, що мені там не комфортно. Мені не подобається, що там всі спішать. Та й у Львові теж всі спішать…
— Порівняно з Івано-Франківськом, то так.
— Коли ти поспішаєш, нічого не встигаєш. Ти проводиш свій час у біганині, і, чим більше ти за чимось біжиш, то це щось від тебе віддаляється. За чим ми біжимо все життя? За грошима і за часом. Час не зловити точно. А гроші для мене взагалі річ другорядна. Хоча вони потрібні, звичайно. Але, якщо їх ставити на перше місце, тоді втрачається сенс твоєї роботи. Гроші мають бути похідною величиною. Повертаючись до мого навчання, то я зрозумів, що ні жити, ні вчитися в Києві я не хочу. Але в Могилянку я таки поступив, хоча вже зрозумів, що не хочу туди вступати. Конкурс був 18 осіб на одне місце на бюджет. Повернувся до Івано-Франківська і сказав батькам, що не хочу там вчитися. Батьки мене зрозуміли і спокійно до цього поставилися. І я вступив на політологію в Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. З дитинства займався танцями. І я пішов у театр, товариш сказав, що там потрібно хлопців у балет. Там дівчата класні були…
— Закінчивши навчання в університеті, вирішили професійно рости як актор?
— Вирішив не я (погляд вгору. — Л.П.). Мене цікавили тоді дівчата, а потім втягнувся, прижився… Потім познайомився з Ростиславом Держипільським (зараз — директор-художній керівник Франківського драмтеатру. — Л. П.), почав відвідувати його акторський курс, мене взяли в його дипломну роботу, працював актором, мені давали ролі… Якось один режисер, побачивши мене, сказав: «О, гарний хлопець! Хай він в нас на сцені постоїть, поусміхається»… І я почав усміхатись на сцені. Досі стою і усміхаюсь.
— З усієї кількості дівчат, які вас оточували, ви обрали одну і одружилися з нею…
— Саме так.
— У перший день вторгнення ви відвезли дітей в село до батьків дружини, самі повернулися і включилися у волонтерство…
— У мене є така риса — я дуже спокійний у стресових ситуаціях, не піддаюся паніці. Вранці 24 лютого 2022 року мені зателефонував товариш і сказав: «Олексію, війна!». Я: «Окей», поклав трубку і далі ліг спати. Потім телефонує брат, каже, що бомбардують. Я: «А йой!». Зібрали з Олею дітей, відвезли до її батьків, бо знали, що свою хату віддамо переселенцям. У нас поселилися знайомі з Ірпеня. Ми поїхали в церкву, до якої ходимо. Років 12 тому я там трохи допомагав, а тепер моя дружина при тій церкві має дитячу школу естетичного виховання. Запитали в отця, чим можемо бути корисними. Отець сказав, що одному воїну треба тепловізор. Ми зрозуміли, що треба відкривати збір. Мене у Франківську знають, тому розуміють, що я собі ті гроші не заберу. У мене були ще якісь свої заощадження, які я теж взяв на тепловізор, і поїхали за ним. Поки доїхали, мали гроші вже на два тепловізори. У мене є проєкт «Про що мовчать чоловіки», з яким вийшов на Латвійський благодійний фонд, створили свій благодійний фонд і спільно з ними ми почали доставляти тепловізори, тепловізійні оптичні приціли. Потім почали купувати автівки. Також відкрили у Франківську Центр психологічної реабілітації, наймаємо психологів, які безоплатно працюють з людьми, яким потрібна психологічна допомога. Також наш фонд фінансує школу для дітей військових.
— Ви робите велику справу…
— Розповідаю і мені здається, що все це — нереальні речі. Прочитав спогади військового, який повернувся з війни у цивільне життя. Він пише, що для нього все, що відбувається в тилу неважливо. Це наслідки посттравматичного синдрому. Люди в тилу займаються дрібницями, але ці дрібниці мають для них важливе значення. І для мене теж зараз все, що відбувається тут, неважливо. Певно, це моя психологічна травма. Те, що ми зараз спілкуємося, — не важливо. Це настільки мало порівняно з тим, що роблять зараз хлопці на фронті… Ціна питання — життя, і ціна питання — філіжанка кави. Воно не співрозмірне.
— Але ж ми тут, в тилу, теж працюємо на нашу перемогу…
— Говорю собі це кожен день. Дивлюся в дзеркало і кажу: «Те, що ти робиш, важливо» — і я собі не вірю!
— Який тоді вихід? Всім брати до рук зброю і йти на передову? А тил хто буде тримати? А збори на тепловізори і автівки хто буде організовувати?
— Поки що я з цим борюся.
— Але є така річ, як мистецький фронт…
— Я собі це кожен день говорю. Це велика пастка. Я людина раціональна, веду із собою полеміку, розумію, що це посттравматичний синдром. Свого часу при парафії працював з неповносправними дітками і з людьми із синдромом Дауна, ми робили з ними театр. І з ветеранами теж працював. Тому сам собі кажу: «Це тебе потрохи „загрібає“, будь обережний з цим». Але воно все одно «загрібає»…
— І що робити?
— Тільки сапати, копати, не знаючи втоми. У мене зараз такий режим — їм, сплю і граю вистави, і більше нічого. І хочеться сильно пиячити. Але розумію, що зараз у кожного з нас посттравматичний синдром. І в кожного він по різному проявляється. Більше того, розумію, що станеться з нами після перемоги, а перемога буде однозначно. Іноді наперед бачу якісь речі. Коли ми з Держипільським були на Майдані, я йому сказав: «Ростику, оці 5 осіб, яких зараз вбили (йдеться про перших загиблих на Майдані в січні 2014 року. — Л.П.), ми знаємо їхні прізвища, а далі піде статистика. Ми будемо знати кількість загиблих, але не знатимемо їхніх імен. Імена перетворюються в цифри. І от якось я собі уявив: у нас буде день Перемоги. Я наче прозрів: у нас в Україні буде свій день Перемоги! І це буде день Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Уявіть: тільки настала Перемога, ми тиждень будемо ридати, бо ми взнаємо, яку ціну ми заплатили за цю Перемогу. І тоді ми ще більше станемо травмовані. А потім треба буде якось виходити з цього стану.
— Хотілось би повернути нашу розмову в русло творчості…
— Зараз все, що відбувається, відбувається в контексті війни.
— Так, але… Ви — провідний актор Франківського драмтеатру, у вашому творчому доробку багато цікавих яскравих ролей, але в один прекрасний момент вам стало затісно суто в акторському амплуа і ви взялися за режисуру. І першою вашою постановкою була вистава за романом Ремарка «На західному фронті без змін»…
— Я не позиціоную себе як режисер, в мене немає амбіцій щось комусь довести.
— А собі?
— Не знаю. Не хочу доводити, що я режисер чи актор. У мене є «відмазка»: я політолог. Але, якщо вже щось робити, то робити так, як востаннє.
— Або добре, або ніяк?
— Не добре, а найкраще. Коли ми з Ростиславом Держипільським повернулися з Майдану в 2014 році, я зрозумів, що у нас в Україні буде цілий пласт втраченого покоління. І це буде величезна проблема для всієї України. Що робити тим людям, які повернуться з фронту, і що робити тим, хто не був на війні? І я захотів поставити виставу за Ремарком, яка була б як соціальна реабілітація для нас всіх. І нам треба прийняти тих людей, які повертаються з фронту. Воїни — це люди, в яких життя позбавлене напівтонів, — є тільки чорне і біле, є життя і смерть, є свій-чужий. Вони ходять на прикордонній території правди. А ми тут живемо півтонами. Ціле суспільство скалічене. Тому я вирішив поставити «На західному фронті без змін». Ця вистава для мене — велика ода життю, це про цінності життя, про його крихкість, про його тимчасовість. Але після 24 лютого ми дещо змінили акценти у цій виставі. Якщо раніше там йшлося про те, що треба зупинити війну, то зараз ми говоримо, що треба перемогти і знищити те москальське кодло. Зараз ми граємо про братерство, про звитягу і про любов до своєї землі.
— У вас є безпрецедентна постановка вистави «Дванадцята ніч» за Шекспіром мовою оригіналу, у якій грають ветерани АТО, непрофесійні актори. І ця вистава йшла на сцені вашого театру…
— Вистава отримала Гран-прі театрального фестивалю «ГРА». Ідея цієї постановки Ігоря Касіяна — ветерана АТО, власника англійської школи. Ігор звернувся до отця Сергія Дмитрієва, вони ходили з цією ідеєю по всіх київських театрах, всі казали, що вони ненормальні, що це неможливо. І тоді Ігор сказав: «Зателефонуймо Держипільському, бо він вар’ят». Оскільки я знаю англійську мову, Ростислав доручив цю постановку мені. Рік у свої вихідні я їздив до Києва на репетиції. Світлана Яворська, яка працює в Британському посольстві, безоплатно займалася з «акторами», вчила їх англійської мови.
