Будинок сімейного типу родина Целухіних створила майже 20 років тому в Рубіжному Луганської області. Рідні син та донька подружжя виросли, тому батьки вирішили взяти на виховання діток.
Зараз у будинку — десятеро дітей, ще трьох вже всиновили. Про те, як змінилося життя сім’ї після переїзду на Прикарпаття, мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу Ірина Целухіна розповіла Суспільному, передає Правда.іф.
Найстаршій дитині — 19 років, наймолодшому — майже п’ять. Рідний син має власну родину й живе окремо, донька — з мамою та дітьми. Обидві працюють у Дубовецькій громаді Івано-Франківського району. Ірина — керівниця відділу освіти в громаді.
24 лютого 2022 року, прокинувшись від вибухів, чоловіки одразу привели до ладу підвал. Після цього родина перевірила запаси продуктів. Старші діти з чоловіком Віталієм були у волонтерському штабі, розвозили харчі.
8 березня 2022 року почалися бої за Рубіжне, за кілька днів перед будинком розірвався перший снаряд. Уламки вибили вікна у двох дитячих кімнатах. Коли зникло світло, переїхали жити всі разом в одну кімнату.
15 березня 2022 року в місто зайшли російські військові. Старша донька з батьком натрапили на російський патруль. Від смерті їх врятував обстріл, який раптово розпочався. У цей же день за 50 метрів від будинку родини росіяни поставили блокпост.
З 18 березня родина жила у підвалі. Їсти готувати дорослі — ходили до літньої кухні. Діти виходили до туалету лише з батьком, іноді — постояти біля підвалу на сонці.
У город родини прилетіла фугасна бомба, яка не розірвалася. У даху будинку стирчав снаряд від ПЗРК “Ігла”.
“Зранку прокидалися від того, що починали уважно слухати бої. Тоді вже починалися вуличні. Наш район, наш квартал, наш будинок міг за день опинитися чотири-п’ять разів під контролем наших чи росіян”, — розповідає Ірина Целухіна.
Вночі 19 березня 2022 року почався потужний нічний обстріл. У будинок залетіли уламки, один з яких поранив 13-річного Михайла. Жінка каже: від шоку та поспіху помітила це вже у підвалі.
“Діти були настільки навчені, що як тільки чули, як тато або мама кричать: підвал, вони хапалися одне за одного й швиденько спускалися. Щоб ви розуміли: десятеро людей спускалися за 15 секунд”, — каже Ірина Целухіна.
Першу допомогу хлопчику надала старша сестра, яка захоплювалася туризмом й кілька разів проходила підготовку з надання домедичної допомоги. Лікар оглянув дитину за кілька днів, коли родина приїхала на Прикарпаття. Зі слів Ірини, життя Михайлові врятували кілька светрів, спальник та ковдри — вони затримали уламок й поранення було порівняно не глибоким.
Тоді подружжя вирішило виїжджати, але з’ясувалося, що волонтери вже не могли забрати родину з їхнього кварталу. Ця територія вважалася сірою зоною та постійно була під обстрілами. Сім’ї запропонували самотужки дістатися з Рубіжного до евакуаційного пункту — за 8 км від їхнього будинку. Ірина пригадує, що вже розробили маршрут і план пересування, однак у цей час обстріли стали майже безперервними.
Сім’ї допоміг військовий капелан зі Слов’янська Олександр Шетнік. Жінка з дітьми виїхали 24 березня 2022 року, а чоловік Віталій та її батько залишилися доглядати будинок та господарство. Ірина каже: на 14 людей, що виїжджали, були лише сім невеликих рюкзаків.
“Із семи рюкзачків один був з ліками, ще один — з документами. Найбільше речей мав Ярослав, бо він — наймолодший, й ми не знали, що йому буде потрібно. Всі інші брали лише комплект змінної білизни”, — ділиться Ірина Целухіна.
У день виїзду родини з Рубіжного розпочався авіаналіт. Капелан Олександр вивіз матір з дітьми до Слов’янська. 26 березня вони оселилися у Межигірцях на Прикарпатті, а 31 березня дізналися про смерть батька.
“Наш будинок просто розстріляли. Ми не знаємо чому. Говорять про те, що було дуже багато снарядів. Кажуть: нарахували до десяти, а потім перестали лічити. Снаряди один за одним лягали в дах, це були запалювальні боєприпаси. Віталій намагався загасити займання й був вбитий одним зі снарядів”, — розповідає Ірина Целухіна.
Пожежа в будинку була настільки сильною, що вигоріло навіть залізо. Через якийсь час батько Ірини переїхав до неї. Зараз він живе на Івано-Франківщині.
Наприкінці серпня родина переїхала з Межигір’я до Тустані, де прожила понад пів року. За цей час знайшли волонтерів, зібрали гроші й придбали власне житло для родини.
До цієї історії долучилася Катерина Осадча з благодійним проєктом “Будинок для родини” від фонду “Твоя опора”. Родина переїхала у власний будинок у селі Залуква Галицької громади 19 грудня 2022 року.
“У 2014 році, під час півторамісячної окупації, в родинному будинку були лише чоловік з татом. Старші діти відпочивали в таборі у Бердянську, а Ірина з молодшими — у санаторії на півночі Луганщини. Та окупація пройшла для нашої родини спокійно. Знаєте, мабуть, вона нас трішки “розхолодила”: ми сподівалися, була така надія, що й цього разу омине”, — ділиться Ірина Целухіна.
Шестеро дітей ходять до місцевої школи. Дівчинка з вадами зору навчається у Вигодській спеціальній школі Івано-Франківської обласної ради. Також є двоє студентів. Михайло навчається дистанційно з однокласниками з Рубіжного.
“Проблеми були. Де взяти шкільне приладдя? Потрібні меблі — де їх розмістити? З’явився одяг — люди дали, щось купили, а куди його складати? Переїхали в Тустань — потрібно було облаштовувати кухню. Нам усім була потрібна психологічна підтримка — допомога після смерті тата”, — розповідає мама-вихователька родини.
Ірина з чоловіком прожили 32 роки у шлюбі. У наймолодшого Ярослава — всі казки про тата.
“Він обов’язково ввечері приходить до мене “побалакать”, як він каже. Він спить з хлопчаками в кімнаті, а до мене приходить поговорити перед сном. Він мені казки розповідає, а я йому. В нього всі казки про тата: “А тато вже зірочка? Він вже на небі? Він за нами дивиться? А чому ми його із собою не забрали? А погані дядьки вже пішли? А тато відновлює нам будинок? А він чекає на нас?” Ось такі розмови. З іншими дітьми ми говоримо, але з молодшим — найскладніше”, — розповідає Ірина Целухіна.
Діти сумують за рідною домівкою.
“Коли хтось з міста викладає якісь кадри, ми дивимося, шукаємо свій будинок. І хтось каже: “Що там можна знайти? Там же — повна розруха”. Але ні — ми шукаємо відомі для нас моменти: ага, оце — школа, оце — наш будинок, навіть бачимо дорогу-перехрестя, яка там іде. Це, звісно, страшно”, — ділиться Ірина.
Михайлик не дуже хоче розповідати про поранення уламком снаряда. Хлопець каже: сумує за друзями, яких мав у Рубіжному, тому й залишився навчатися дистанційно у своєму рідному місті. Хлопчик любить працювати по господарству.
“Коли старшого брата немає вдома, я допомагаю мамі по дому. Можу піти погуляти. Молоко беру. Ще треба більше дізнатися про село”, — розповідає Михайло.
Насті — 13 років. Дівчинка любить малювати. Усі діти навчені так, що старші допомагають молодшим. Окрім того, кожен має свої обов’язки. Дівчатка допомагають мамі готувати.
“Я прибираю кімнату дідуся й залу. Коли мию посуд, наводжу порядок і в кухні. Якщо немає сестер, які прибирають нагорі — наводжу лад й там”, — ділиться Настя.
Кожна дитина в сім’ї має своє хобі. Наприклад, 8-річна Марійка щодня читає мамі кілька сторінок. Найстарша Юля в’яже іграшки вже другий рік. З її слів, спочатку хотіла тішити Ярослава іграшками, а зараз заспокоює цим нерви.
Старші хлопці захоплюються туризмом, тож Ірина відправляє їх у табори та походи. Коли родина має змогу зібратися разом, то проводять час за настільними іграми.
