Великдень – це найбільше релігійне свято, яке відзначають навесні. Підготовка до свята займає цілий тиждень, кожен день якого має особливе значення, та який відзначають проведенням певних обрядів.
МІСТО дізнавалося, як відзначали це свято різні етногрупи Івано-Франківщини. Деякі традиції дуже давні, але збереглися й до наших днів.
Великдень на Гуцульщині
Ще з давніх-давен гуцули відрізнялися своїми звичаями та традиціями. Святкування Великодня не є винятком.
Дійство починається з Вербної (шуткової, бечкової) неділі. Її пов’язують із в’їздом Спасителя в Єрусалим, де Його вітали пальмовими вітками. На Гуцульщині після освячення вербних гілок люди злегка вдаряють ними своїх близьких і щиро промовляють: «Не я б’ю, верба б’є, віднині за тиждень Великдень». У середу господині пекли з білої муки маленькі хлібці «кукуци», які роздавали «кукуцарям» – малим дітям. Від вечора до пізньої ночі діти ходили від хати до хати за кукуцами.
Урочистим обрядом було випікання паски. На змішаний і сформований хліб господині зверху накладали навхрест валочки з тіста. Поки паска пеклася, ніхто у хаті не сідав, бо вона могла «сісти».
У Великодній день, після освячення паски, існував гарний звичай обдаруванням потребуючих освяченою їжею. Часом для цього спеціально готувався окремий кошик, а роздаючи продукти, люди промовляли: «Прийміть за душу…». Також на Великдень було заведено прощати всім образи та гріхи, щоб проводити свято із чистою душею і сумлінням.
Великодній понеділок на Гуцульщині називають «волочивним». Цього дня хлопці ходять за писанками до тих родин, де є дівчата. Також молоді люди часто збиралися біля церкви та грали в різні ігри, в деяких містечках та селах цей звичай зберігся і до сьогоднішніх днів.
У Провідну Неділю в гуцульських селах відбувалися «грібки» – люди збиралися на цвинтарі, приносили з собою харчі, які розкладали на могилі, накритій скатертиною. Спочатку всі пили по ковтку молока із одного горнятка. Після молитви при запалених свічках, вгощалися принесеним, роздавали присутнім «подаваники». Цей слов’янський звичай, засвідчував пам’ять і пошану померлих родичів.
Досить цікавою традицією, яка існує тільки на Гуцульщині, є відзначення “Рахманського Великодня”. Припадав він посередині між Великоднем та Зеленими святами. Це шостий тиждень після Великодня – Преполовленіє Празника, або “Оддання Великодня”. Цей цілий день гуцули постили, а їли аж увечері, щоб Бог беріг їхню худобу від укусів змій чи іншої наглої смерті. Після заходу сонця, коли на небосхилі з’являлася вечірня зоря, сходилися усі до хати. Господиня давала батькові одне варене яйце і лише одну паску, збережену спеціально для цього дня від Великодня.
Тримаючи подане яйце в руці, господар дому ставав посеред хати та промовляв: “Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині”. На ці слова хтось із домашніх відказував: “Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?” Тоді батько урочисто промовляв: “Ой, коли могли ся в сей Великдень дванадцять рахманинів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане”. Після цього батько поважно оббирав з яйця шкарлупу і складав її на столі, а саме яйце ділив на стільки частин, скільки у хаті було осіб, та ще й на одну більше. Наділивши всім, найменшій дитині давав і той шматочок, що залишився. Після розділення яйця господар збирав шкарлупу і разом з дітьми йшов на берег річки, де кидав її на воду, при цьому примовляючи: “Яйце не зайде до рахманина, але шкарлупа зайде, тай зайде бізівно”. Потім усі поверталися до хати і споживали паску та пісну вечерю. Слово “рахманин” у гуцулів означало ідеал пишності та доброго життя.
Традиції Верховинщини
У Верховинському районі є багато звичаїв, яких дотримуються з року в рік.
У середу перед Великоднем, ввечері, малі дітки ходять «Гріти діда». Ходять до осель, кричать «Грійте діда, грійте діда», і господарі виносять їм різні смаколики, що приготували напередодні. А вдома, коли стемніє, люди запалюють великий вогонь.
У страсний четвер у церкві відбувається служба, яка так і називається «Страсти». За традицією, останню свічечку, з якою люди слухають дванадцяте Євангеліє, треба нести додому. Якщо вдається принести додому, не погасивши її, може збутися заповітне бажання. Навіть якщо по дорозі свічка погасла, прийшовши додому, треба її запалити і щоб вона горіла в кожній із кімнат. Також цей четвер є ще й чистим, отже, поки служба не почалась, виконується максимум хатньої роботи. В п’ятницю люди довго не їдять, взагалі нічого не роблять.
Не годиться вранці поратись по господарству та навіть запалювати вогонь у печі. Увечері люди ходять до церкви «стерегти плащаницю». У цю ніч до церкви сходиться багато людей. У суботу іде підготовка до Великодня. У кошиках зазвичай: кілька видів ковбаси, домашні хліб, буженина, сир, сало, реберця; яйця, часник, сіль, бринза, хрін, кілька писанок. За бажанням доставляють огірок, помідору, апельсинки, цукерки.
У неділю відбувається все дійство. Вранці вмиваються у посудині з холодною водою, в якій стоять сире яйце і копійка. До церкви, за бажанням можна прийти у гуцульському вбранні. Після посвячення кошика, обов’язково ставиться щось на могилу рідних. Вдома кошик ставлять на піч. До святкової трапези можна приступати тільки пройшовшись по двору із худобою і помолившись. Наступні два дні перед будь-яким прийомом їжі треба спершу з’їсти щось із кошика.
Традиції Старого Косова
До Великодня люди зазвичай готуються протягом семи тижнів. У Старому Косові все починається з Четверга. Вранці до кожної оселі приходять дітлахи, і господарі частують їх солодощами за упокій померлих. Це триває до дванадцятої години. Потім бабуся традиційно береться за приготування тіста на паску. Поки воно «відпочиває» у теплі, вся сім’я розписує писанки. Коли писанки розписані, тісто вже «відпочило» і значно збільшилося і в розмірі, а це означає, що його час випікати.
П’ятниця розпочинається з пісного сніданку, і закінчується пісною вечерею.
В суботу сім’я займається приготуванням їжі, складанням Великоднього кошика і тарілками, якими обмінюються з родиною за померлу душу. До кошика кладуть писанки, ковбасу, яйця, масло, сир, сіль, мед, часник, сало, бекон, огірки, помідори, солодощі. І нарешті Неділя: кошик зі смаколиками складений, отож час до церкви. Традиційним одягом на Великдень є вишиванка.
Традиційно великодня трапеза починається із молитви. Приблизно о п’ятій вечора біля церкви збираються діти та старші жінки, щоб поспівати гаївок: «Ой зацвіла калиночка в лузі», «Ой по горі жито, жито…», «Весна красна». Після тривалих хороводів всіх пригощають морозивом і цукерками. Потім жінки йдуть додому, а діти грають у гру «Третій зайвий».
Хоча деякі з традицій можуть здаватися старомодними для молодих поколінь, вони залишаються важливою частиною української культури та ідентичності. Збереження цих традицій не лише допомагає зв’язати людей зі своєю спадщиною, але й гарантує, що вони будуть передані майбутнім поколінням.
