Вчителька початкових класів Івано-Франківського ліцею №19 Юлія понад рік служить у Збройних Силах України.
У перші дні повномаштабного вторгнення вона записалась у ТрО. Тепер уже молодша лейтенантка опікується забезпеченням військових одягом на південно-східному напрямку. Історію військової з Чернівців з позивним “Мала” для Суспільного записав чернівецький волонтер з позивним “Історик”.
Юлії 34 роки, сім з яких вона працювала закордоном. Оскільки жінка виховує сина, жила на дві країни. Майже два роки тому вона з чоловіком вирішила повернутись до України.
“Я сім років була то тут, то там — вже втомилась трохи. Життя немає ні там, ні тут. Ти і сюди стараєшся: квартира, машина, гараж, ремонт … і нема кінця. І гроші сюди, бо дитина росте, батьки старіють. І там гроші витрачаєш, і в житті порядку ти не маєш. Ми з чоловіком вирішили, що трішки треба пожити вдома з рідними, щоб хоча б знати вподобання дитини”, — розповідає Юлія.
На наступний день після повернення додому жінка подала документи на вакансію патрульної поліцейської. Про це думала ще з дитинства.
“Якийсь час тато був військовим, це для мене був приклад. Я хотіла піти в армію, але мене зупиняли. Про подачу документів у поліцію чоловік не знав. Вже коли пройшла відбір, сказала йому. Він сказав: “Я від тебе такого очікував”. А він сам був прикордонником 15 років”, — каже жінка.
Під час відбору до поліції Юлія підійшла за всіма критеріями. Пройшла співбесіду, пройшла військо-лікарську комісію, психологічні тести та фізичну підготовку. Через один норматив, який здала на чотири бали, отримала оцінку 4+ з п’яти. Жінці сказали чекати три місяці, аби зібрати групу навчання.
“Але я не змогла вдома стільки просидіти. Пішла до школи №19 у Франківську, спитала, чи немає вакансії. Тоді якраз звільнилось місце і я пішла туди на роботу. А потім почалася війна. Дві ракети прилетіло в аеропорт”, — каже Юлія.
24 лютого пара відвезла сина Юлії у село, а самі повернулися у Франківськ. Дорога у три години через суцільні затори зайняла вісім годин.
Про вступ до ТрО та реакцію рідних на це
“Сидиш вдома і таке відчуття, ніби з розуму сходиш. Починається якась паніка, що треба щось робити. Я сказала чоловіку, що хочу йти в ТрО, бути корисною. І директорка опублікувала допис, хто хоче допомогти військовослужбовцям, у школі роблять ТрО. Я одразу відплюсувала, що я іду на допомогу. Я прийшла на кухню, готували зранку до вечора”, — каже Юлія.
Записуватися у ТрО Юлія з чоловіком планували разом. Але у нього хвора матір й хвора самотня тітка. Відтак вирішили, що залишити їх без допомоги не можуть.
Коли Юлія записалася у ТрО, зателефонувала батьку. Мала відчуття, що тато знав, що це буде, й не сумнівався в тому, що донька піде в ТрО. Жінка пригадує ту телефонну розмову:
— Тату, хочу вам щось сказати.
— Що? Вже?
— Я ще нічого не сказала.
— Записалася? Ну кажи, вже як є.
— Записалася.
— Добре, я мамі казати не буду.
Приблизно через три тижні їй запропонували посаду командира господарчого відділення.
“Мені хотілося, але з однієї сторони ти думаєш про дитину, а з другої — якщо я не піду, то прийдуть до моєї дитини додому. По-третє, я не буду битися в груди й казати, що я патріотка. Я буду тихо робити свою роботу. Я погодилася і 8 березня стала у лави ЗСУ”, — каже Юлія.
Син живе з батьками Юлії у селі. Вона говорить з дитиною телефоном. У 2022 році у жінки не було жодної відпустки, тому змогла приїхати лише раз, коли була у відрядженні у Хмельницькому.
“Він каже, що все добре. Але деколи каже, щоб я приїжджала частіше і була з ним довше. Але тут так, на жаль, нереально”, — каже жінка.
Про найстрашніший випадок на службі
Коли військова з позивним “Мала” везла з Гуляйполя продукти військовим на нуль, біля неї був “приліт”.
“Повністю бус обшматувало, вікно заднє повністю побило. Я була за кермом, сама в авто. Позаду мене хлопці їхали супроводжували мене з Гуляйполя. На посаді командира господарчого відділення я розвозила продукти повністю по всіх позиціях, де наші хлопці були, у бліндажі, куди треба, я підвозила. Бо тоді не було такої можливості, щоб вони самі виїжджали. Зараз відпрацювали систему, навчилися на своїх помилках”, — каже Юлія.
Що змінила війна в житті жінки
“На війні мені стала байдужа думка оточуючих. Батьки — у селі, а там хтось може фразу кинути: “Що їй там, вона там тисячу отримує”. Я можу будь-кому місцем поступитися. Будь ласка, їдьте на моє місце. А гроші усі йдуть на ремонт авто, мавіки, дрони та одяг”, — каже жінка.
Щоранку разом з побратимами та посестрами жінка згадує полеглих хвилиною мовчання. Співають гімн.
