Різнобарв’я розкішних суконь, ніжний шерхіт віял, сяяння свічок і сліпучий блиск діамантів – саме такими більшість із нас уявляє давні бали. Адже це так романтично – кружляти під звуки вальсу з галантним кавалером, даруючи йому чарівну посмішку.
Але дійсність суттєво відрізнялася від цієї привабливої картинки, і нерідко бали ставали справжнім випробуванням для організаторів дійства, гостей і навіть пересічних мешканців міста, які не були запрошені на забаву, пише Правда.іф з посиланням на Західний кур’єр.
Танцювати цілий рік не вільно!
У ХІХ столітті організовувати бали і танцювальні вечори дозволялося лише протягом певного періоду – зазвичай шести – восьми тижнів у січні та лютому. Цей період називався карнавалом. Якщо хтось бажав влаштувати бал в інший період року, на це потрібна була згода місцевої влади. Тоді у Галичині та Лодомерії діяв указ губернатора від 28 травня 1827 року, згідно з яким бали для широкої публіки з музикою і танцями не можна було влаштовувати в некарнавальний період без дозволу влади, і навіть про домашні бали для вужчого кола знайомих потрібно було заздалегідь повідомляти органи правопорядку. Порушники мусили сплачувати штраф, покарати за порушення закону могли навіть музикантів, які розважали гостей.
Чим же пояснювався такий дивний закон? Перш за все слід мати на увазі, що в балах навіть у провінційному Станиславові брали участь до 700 осіб. Гості здебільшого прибували у міських фіакрах або власних кінних екіпажах. Йти на бал пішки вважалося поганим тоном. Правила дорожнього руху на той час були радше в зародковому стані, та й контроль за їх виконанням залишав бажати кращого. Тому перед великим балом на вулицях були неймовірні затори з фіакрів та приватних екіпажів. Враховуючи полохливість коней та відсутність дорожніх знаків, такі затори були справжнім випробуванням для жителів міста.
Крім того, в ті часи світська публіка справді танцювала «до білого рана». Нерідко у програму балу входив сніданок. Інколи господарі забави вранці зачиняли віконниці, «щоб день не заглядав у вікна і танці не припинялися». Лише коли сонячні промені переможно пробивалися крізь щілини віконниць, гості розходилися додому. Веселі забави не давали спати тим мешканцям міста, які не входили до світських кіл, і вранці їх чекав виснажливий робочий день.
Як зазначалося в давній пресі, «часом музика не давали спати вночі. Бо коли порядним громадянам хотілося спати й бачити вві сні заможного кавалера для своєї доньки чи власну кар’єру радного, чи гру в карти у гарному товаристві, десь поблизу розважалася бальна публіка. І такий приємний сон пропадав марно». Словом, бали перевертали життя міста з ніг на голову, а тому доводилося їх якось обмежувати в часі.
У Станиславові на зламі ХІХ і ХХ століть були три локації, де найчастіше проводилися бали, – театральна зала (тепер приміщення Обласної філармонії), міське казино (вул. Незалежності, 12) і зала у будівлі товариства «Сокіл» (площа Міцкевича, 2).
Клопоти перед балом
Підготовку до балу зазвичай починали зі складання списку гостей, причому не можна було оминути увагою близьких друзів, членів сім’ї. Також намагалися запросити когось відомого і впливового для надання заходу престижності. Перед великим балом починалося справжнє полювання за молодими холостяками. Бо у чоловіків віком «за тридцять» спостерігалася прикра вада – вони не любили танцювати. Такі панове просиджували в окремому салоні, де дозволялося курити, розповідали непристойні жарти, грали в карти і курили сигари. Дами ж у цей час нудьгували, бо нікому було запросити їх до танцю. Для уникнення таких незручних ситуацій ідеально підходили молоді неодружені офіцери, а також «академіки», тобто студенти університетів, які навчалися у Львові чи в інших містах, а до рідного Станиславова приїздили на канікули. «Академіки» охоче брали участь у балах не лише через перспективу знайомства з якоюсь гарною панною, а й через багатий буфет. Перед великим балом організатори мусили добряче набігатися сходами, бо холостяки нерідко мешкали у невеликих «кавалерських покоях», які знаходилися на найвищих поверхах кам’яниць.
Запрошення на бали для широкої публіки зазвичай продавалися у міських книгарнях, а особливо почесним гостям їх надсилали безкоштовно. Значна частина або й усі кошти, виручені від таких балів, спрямовувалися на благодійні цілі.
З 1878 року в Станиславові існувала бурса імені Крашевського – щось на зразок інтернату, де жили та харчувалися діти з навколишніх сіл, які вчились у міських навчальних закладах. У 1883 році бурса збудувала собі власне приміщення на вул. Крашевського (нині вул. Вагилевича). Щоб зібрати кошти на допомогу цьому закладу, в місті регулярно організовували бали, які вважалися одними з найкращих у місті. Ці забави планувалися аж до найменших дрібниць. Навіть карнети, тобто блокнотики, в яких дами записували танці, були справжніми витворами мистецтва. У 1901 році такий бал відбувся у залі міського казино. На нього завітало більше чотирьохсот пар, так що невелика зала видавалася затісною. Бальні карнети були прикрашені шовковими шнурками з печатками міста Станиславова, гарними акварелями і крилатими висловами патрона бурси – письменника і публіциста Юзефа-Іґнація Крашевського.
Важливий захід відбувся у залі казино 9 квітня 1910 року. Товариство християнських дам доброчинності організувало танцювальний вечір із метою збору коштів на притулок для самотніх знедолених жінок. Молодь була зайнята танцями й фліртом, а публіка поважного віку збавляла час у бесідах і насолоджувалась чудовими закусками з буфету. Преса відзначала, що вечір минув у дуже приємній атмосфері й «сплинув сріблом корон і банкнотами» – гостей було багато, а отже, вдалося зібрати пристойну суму пожертв на добру справу.
Тонкощі гігієни
Тодішні бальні сукні вражали фасонами і декором, але танцювати в них було незручно. Раз у раз розплутувалися якісь зав’язки, відпорювалися рюші чи мережива, відпадали квіти. Бувало, що відпадали шлейфи, на які хтось у пориві танцю необережно наступив. Тому поруч із бальною залою неодмінно облаштовувалася дамська кімната, де гості приводили себе в порядок. Там до послуг дам були найнеобхідніші предмети – голки, нитки, шпильки, дрібні ґудзики, а також дзеркала і щітки для волосся. Такі сукні, крім того, було дуже важко прати, тому їх переважно просто провітрювали і витріпували від пилюки, рідше чистили. Найгірше було під кінець бального сезону, бо навіть найзаможніші панни шили не більш ніж 3–4 сукні на сезон. Після численних балів та вечірок сукні з мережива, тюлю і шовку виглядали дуже несвіжими, але загалом це нікого не дивували і не обурювало, бо чистоті і гігієні в ті часи не надавали великого значення.
Що стосується чистоти шкіри, то дбали зазвичай про ті ділянки тіла, які не прикривалися одягом, – обличчя, руки і шию, яку мили під мале чи велике декольте залежно від фасону сукні. Зрештою, як тодішні мешканці міста і його околиць могли дбайливо ставитися до гігієни, якщо в більшості будинків навіть не було ванних кімнат? Навіть коли будувалися нові будинки, ванні кімнати в них не завжди були передбачені. Для підтримування тіла в чистоті цілком достатньою вважалася громадська лазня або просто велике корито. «Провідник здоров’я» за 1898 рік рекомендував «умивання в ліжку», тобто звичайне протирання тіла мокрим рушником. У багатших будинках облаштовували так звану вмивальню, яка складалася з миски, вмонтованої в дерев’яний столик із дзеркалом, і дзбанка для води.
Кавалери нерідко брали з собою на бал запасну сорочку. Бо після кількох годин танців із їхнього чола рясно стікав піт, а білосніжний напрасований комір сорочки перетворювався на мокру ганчірку. При зміні сорочки її можна було викручувати, як після купання в ріці.
Полювання на женихів
Переломним моментом у житті кожної панни було досягнення вісімнадцятирічного віку, адже саме у цьому віці вона мала право бувати у світському товаристві. Дівчина супроводжувала матір під час її світських візитів, допомагала їй приймати гостей і відвідувала бали. Цього моменту дівчата очікували з нетерпінням. Для них шилися бальні туалети, запрошувалися вчителі танцю та гарних манер. Проте молоді панни не відвідували бали без супроводу старших членів сім’ї, тому для їхніх батьків ці забави ставали важким випробуванням. Турботливі батьки і матері мужньо не спали аж до ранку, поки їхні доньки кружляли в танці з кавалерами.
Однак молоді люди під час балу рідко могли поспілкуватися вільно і невимушено, адже правила етикету тоді були неймовірно строгими і заплутаними. Навіть представитися чи представити комусь іншу особу було не так просто, бо при цьому доводилося враховувати не лише її стать і вік, а й становище в суспільстві та інші нюанси. Музика і танець теж не завжди приносили відчуття польоту та насолоди. Молоді панни, йдучи до танцю, не повинні були залишати деінде свої віяла і хусточки, а продовжували тримати їх у руці. При цьому було абсолютно неприпустимо затулятися віялом і вести за ним із партнером таємні розмови. Танцювати без рукавичок теж вважалося верхом непристойності. Тодішнє світське товариство потерпало від нудьги, а тому будь-який огріх когось із гостей забави моментально ставав предметом пліток. Навіть якщо котрась із дам, боронь Боже, сіла на канапу так, що з-під її довгої спідниці було видно не лише атласні туфельки, а й ажурні панчохи.
Під час бального сезону, тобто карнавалу, до Станиславова з’їжджалися сім’ї з цілої околиці, найближчих сіл і землеволодінь. Часто на такий виїзд родині доводилося заощаджувати кошти цілий рік. Бо треба ж було поселитися в готелі чи винайняти помешкання, заплатити за транспорт і запрошення на бали. Вже за пів року до бального сезону панянки замовляли у кравців сукні, купували аксесуари. І з купою багажу, як у далеку подорож, разом із батьками вирушали до міста. А все для того, щоб вийти у світ і зустріти майбутнього чоловіка. Перші кроки у світському товаристві не давалися околичним дівчатам легко. Чуючи компліменти з чоловічих вуст, вони червоніли, як буряк, і сором’язливо дякували за увагу. Коли бальний сезон завершувався, а омріяне знайомство так і не відбулося, сімейство поверталося додому з невдоволеною міною. Батьки дівчини сподівалися, що, може, через рік пощастить більше. До того ж, уже не треба буде шити бальні туалети, бо можна просто злегка переробити старі – пришити інші мережива, рюші чи квіти або злегка змінити фасон. І наступного бального сезону все починалося знову – танці, знайомства, флірт і гарячкове очікування.
Олена БУЧИК