Чорногірські вершини та архітектура – поняття майже несумісні. Єдиний виняток – астрономічна обсерваторія на горі Піп Іван. «Гуцульська піраміда», яка стала «Білим слоном».
Історія про мрії, амбіції, космос, погані прикмети та втрачені можливості. Вона і про надію на порятунок. Ця історія все ще триває – і ми розкажемо про її початок.
«Ще росли у піднебесся його середньовічні мури та ескарпи, підносилася вежа, а вже творилася про нього по гірській Речі Посполитій легенда про майбутнє» – так пафосно почав статтю «Фортеця науки імені великого маршала» в журналі Lot I OPLG Polski № 3 за 1939 рік журналіст Владислав Мідович.
Стаття, присвячена астрономічно-метеорологічній обсерваторії на карпатській горі Піп Іван, проілюстрована дивовижними зимовими фотографіями: будівля обсерваторії, уся вкрита снігом, астроном вдивляється у телескоп, височенний сніговий замет на вершині, а ще океан хмар біля підніжжя «гуцульської піраміди». Мине менше року й від цієї картини залишаться тільки позбавлені життя стіни. Та взимку вона все ще так само вражатиме білосніжними заметами, через які туристи назвали це місце «Білим слоном». Від сплячки слон прокинувся у XXI столітті.
Сьогодні гору без обсерваторії вже й не уявиш. Але ж знаємо про часи, коли ніяких споруд тут не було. Натомість туристи іноді забредали. Року 1935 журналіст Омелян Волинець у газеті «Діло» докладно описав гору заввишки 2022 метри, по якій тоді проходив кордон між Польщею і Чехословаччиною: «На вершку стоїть тріянгуляційна вежа, а по її середині – граничний стовп. На ньому офіційні знаки, лиш від заходу видніє затертий тризуб і якісь слова. Побіч вежі стоїть незнаний нам прилад з рисунком голови трупа і польським написом: “Не доторкатися”.
З вершини розлогий вид на всі сторони. По закарпатській стороні біліють нові хати серед зелених смерек – певно, станиці гранічерів. На чорногорських полонинах росте багато лічничих зел. І на Попі Івані доглянули ми велику кількість лікарської рослини Uvea Ursi. Рослина ця нагадує афинник. Від її багряного цвіту цілий Піп Іван червоніє, мов кров’ю облитий. Гуцули кажуть, що це земля так багриться від крови Довбуша, якого мали поховати на Попі Івані», передає Правда ІФ з посиланням на Локальну історію
Ідею звести на чорногірському двотисячнику обсерваторію 1935 року висловив генерал Леон Бербецький. Він командував Лігою повітряної та протигазової оборони Польщі, скорочено ЛОПП. На такій висоті і до зірок ближче, і вогні великого міста не заважають – самі плюси. Десь так генерал і пояснив директорові астрономічної обсерваторії Варшавського університету Міхалові Камінському. Він не заперечував, щоб отримати філію закладу в горах. Спочатку думали будувати на Говерлі, врешті зупинилися на Попі Івані. «Діло» в новині про це сміливо додало вершині висоти, написавши про 2078 метрів! Закладові постановили дати ім’я маршала Юзефа Пілсудського – тоді так називали буквально все.
Місце начебто вибрав сам Бербецький. Хтось під псевдонімом М. Д. так описував це в часописі Polska Zbrojna: «Вибрали цю вершину, і то по довгих обговореннях, та вирішили об’єднані наукові погляди метеорології та астрономії, до котрих якнайбільш лояльно підлаштувалася берегиня точних наук – ЛОПП. Астрономи прагнули за будь-яку ціну опинитися у пункті, якнайдалі висунутому з усієї країни – на півдні, і бажано якомога вище. Одночасно прагнули мати “святий спокій”, а отже, і найслабший туристичний рух у регіоні. Метеорологи хотіли використати не лише висоту, але і кліматичне прикордоння, яким у наших Карпатах є тільки південно-східний мис Покуття».
«Діло» прискіпливо стежило за польською пресою – було скептично налаштоване до варшав’ян, які надумали собі писати про Чорногору. З польських журналістів кпинили. Ще 1935-го газета писала: «У “Кур’єрі” ця гора названа “Попіване”, й у скобках пояснено “Розспіваний” – теж доказ на освіту редакторів». Українські журналісти акцентували на розвитку авіації у регіоні: «Значіння тієї станиці для летунства, зокрема того, що відбуває далекі подорожі, величезне: вона обслідуватиме не тільки атмосферичні опади і їх перспективи, але й вестиме досліди над космічним промінням, що з огляду на високе положення обсерваторії буде доволі легке». Через рік варшавські журналісти дали колегам з «Діла» новий привід позакочувати очі: «Попіванего? Може, агентство бува помилилося, бо повинно бути або Піп Іван, Попа Івана, або хіба… Попіянего».
Більшість терену, на якому поставили обсерваторію, належала князю Казимирові Любомирському. Його родина отримала цю землю перед Першою світовою війною як компенсацію боргу від якогось Ландау. Князь не дуже уявляв собі, що можна зробити з цією ділянкою. ЛОПП просила передати її в безоплатне користування. Відповісти Любомирський не встиг, помер. Терен пожертвувала військовим уже його вдова.
Невелика частина вершини перебувала у власності гуцулів із навколишніх сіл. ЛОПП викупила ці наділи. Саме на гуцульських ґрунтах стоїть астрономічна вежа «Білого слона».
Обсерваторію будували за державні кошти – і одразу з прицілом на те, що це буде гордість ІІ Речі Посполитої. 5 вересня 1936 року освятили наріжний камінь. Автори проєкту – Казимир Марчевський і Ян Погоський із Регіонального конструкторського бюро Підгалля та Гуцульщини. Архітектурна наїжаченість «Білого слона» – не випадковість. Його творці надихалися замком короля Казимира Великого в Перемишлі. Звісно, зважаючи на архітектурну моду – це ж 1930-ті, час слави американського архітектора Френка Ллойда Райта та його «органічної архітектури».
Лісоруби в той час заробляли до 5 злотих на день, косарі – 2 злоті. П’ять днів попрацював – і можеш корову купити.
Цемент і цеглу возити було легше – такі вантажі не супроводжували військові. А от скло, ковдри, провізію, тканину доставляли лише під контролем. Пісок не носили – за це не платили. Його добували на вершині, роздроблюючи місцевий пісковик. У сусідньому із Дзембронею селі Красник проклали бруковану дорогу – вона існує досі.
Внутрішніми роботами займалося Товариство приятелів Гуцульщини. 21 серпня 1936 року «Діло» писало: «З початком вересня відбудеться посвячення першої високогірської обсерваторії на Попі Івані в Карпатах. Мури цієї обсерваторії довели вже до половини висоти. Ціла будова буде закінчена ще в цьогорічнім будівельнім сезоні. Викінчать обсерваторію в слідуючім році й передадуть її державному Метеорольогічному Інститутові». Однак, як це часто буває, терміни переносили. Спочатку планували одноповерхову споруду із двома вежами, а зупинилися на двох поверхах і одній вежі. Поряд стояла так звана «інженерівка» – допоміжне приміщення, у якому потім мешкала обслуга. Дотепер не збереглася.
Відкривали заклад у липні 1938 року. Журналістів і чиновників довезли потягом до Коломиї, далі пересадили у старенькі (які знайшли) автівки. У Жаб’єму пресовий кортеж зустрів генерал Бербецький. Після ночівлі гостей завезли до Погорільця, звідти довелося ще 10 кілометрів долати верхи або возами. Піднімались три години.
Символічну стрічку перерізав тодішній маршалок Сенату, експрем’єр-міністр Олександр Пристор. Будівлю наукового закладу, що мав вивчати космос, освятили капелан ЛОПП Едмунд Пашковський і молодий священник із Косова Леон Болеславський. Делегації оглянули обсерваторію, прикрашену біло-жовтими прапорами ЛОПП.
Обсерваторія мала власний тренажерний зал і центральне опалення. У спеціальні місткості влітку збирали дощову воду. Журналістам продемонстрували закуплений для працівників теплий одяг і комплекти лиж: без них спуститися до цивілізації взимку неможливо. В обсерваторії мали постійно мешкати два метеорологи, один астроном і троє працівників обслуги. Передбачили гостьові кімнати для вчених.
Над входом до закладу почепили таблицю з польським орлом – виразне ар-деко авторства скульптора Зигмунда Космовського. Понівеченою вона збереглася до 1960-х.
Генерал Бербецький нервово спостерігав за тим, як реагує преса. Він піднявся на вершину на годину раніше – і був вражений, що будинок ще зовсім не був готовий для проживання. Розлючений вояк накинувся на головного інженера Адольфа Мейснера – той раніше запевняв, що все готове. Тут поспіхом створювали видимість порядку. Гостям показали лише ту частину, де все було більш-менш облаштовано. Ну і відвели на вежу – помилуватися краєвидами. Святкування перервала буря. Хтось марнославний побачив би у цьому недобрий знак.
Того ж року до будівлі заїхали астрономи. Директором став Владислав Мілович, уродженець Микуличина. Він мешкав тут разом із дружиною Антоніною та 5-річним сином Яцеком. Планували замовити в Німеччині телескоп діаметром 25 сантиметрів. Виготовлення такого тривало б 14 місяців. Однак вдалося значно швидше купити кращий прилад. Діаметр привезеного з англійського Ньюкасла суперсучасного астрографа фірми Sir Howard Hrabb Parson & Co мав 33 сантиметри. Його розмістили у круглій вежі-ротонді з південного боку. Монтував і налаштовував його Мацей Белинський. Він же зробив чотири знімки планетоїда Інтерамня та два фото комети Юрлов – Ахмаров – Гассель. А фотографії місяця, отримані на Попі Івані, друкували на поштівках.
Метеорологічну лабораторію оснастили 48 приладами, 18 із них були автоматизовані та записували метеоспостереження самостійно. Кошти на частину обладнання надала ЛОПП. У метеорологічному відділі працювали Бернард Ліберра, Францішек Вятр, Степан Щирбак. Останній також вивчав обертання Марса та комету Брукса. «Святий спокій» гарантувала система перепусток. Без дозволу тут хіба що гуляв вітер: усередині накопичувалася волога, тож доводилося цілодобово тримати вікна відчиненими навстіж.
17 вересня 1939 року навколо була вже не Польща, а СРСР. Наступного дня Владислав Мілович відкрив запечатаний конверт з інструкцією. Там йшлося: спалити таємне листування; спробувати вивезти обладнання; якщо не вдасться – знищити його; виплатити працівникам тримісячну зарплатню.
Директор майже все зробив за інструкцією. Тільки розбити астрограф не піднялася рука. Цінне приладдя заховав у вистеленій сіном дерев’яній скрині. Завгосп Юра Чорний отримав не лише зарплатню, а й пістолет з набоями – щоб стріляти у грабіжників. Працівники покидали гору новим для себе шляхом – туди, де ще недавно була Чехословаччина, а тепер – Угорщина. Далі Мілович із родиною вирушив до Індонезії, потім – до Австралії. Ключ від обсерваторії завжди носив зі собою, а перед смертю 1993-го попросив передати до Варшавського університету. Там його зберігають дотепер.
Юра Чорний та ще кілька людей залишилися попід хмарами ще на кілька місяців. Коли останнього дня 1939 року туди увійшов радянський академік Олександр Орлов, стрільби не відкривали. Науковець оглянув порожню споруду, був вражений – і рекомендував поновити обсерваторію. Та влада вирішила, що це недоцільно. Усе, що залишилося цінного, забрали. Дорогий мідний дах порозтягали місцеві гуцули – ґазди робили з нього посуд. Хтось закопав у себе на городі бронзовий барельєф Юзефа Пілсудського. Періодично відрізав від нього шматок міді, щоб зробити коров’яче калатало.
Уже в розпал війни угорські військові облаштували тут укріплений пункт. Після війни метеоінститут потроху руйнувався. Про нього згадали 1963 року. Проєкт відновлення і розширення обсерваторії як акумуляторної станції та навіть овочесховища розробила організація «Облпроект» з Івано-Франківська. Мали з’явитися господарчий блок, водонапірна вежа, газогенераторна станція і вертолітний майданчик. Плани так і не втілили. Ще раз згадали про «Білого слона» вже в незалежній Україні. У 1990-х усе обмежилося розробкою проєктної документації. Платити гуцулам грубі гроші за перенесення на вершину будматеріалів не погоджувались, а на двотисячник їх доставити важко навіть на ГАЗ-66.
4 вересня 2012 року на Піп Іван піднялися перші бригади робітників. Обсерваторію взялися відновлювати в рамках спільного проєкту Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, Варшавського університету та польського товариства «Бескидська група». Кошти надало польське Міністерство культури та національної спадщини. Вікна замурували – доставити скло на вершину виявилося непросто. Переклали підлогу, оновили перекриття між поверхами. Тепер дах «Білого слона» мідний – як і колись. Від 2017 року в кількох кімнатах постійно працює рятувальна станція.
