Ірина Ротар переїхала до Івано-Франківська з Рубіжного, що на Луганщині. Жінка кілька тижнів прожила в окупації. Каже, для неї це була ціла вічність.
Нині Ірина волонтерить. Мріє повернутися у рідне місто, сісти на велосипед та покататися Кремінськими лісами, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Мить надії
Те, що буде повномасштабна війна, ми не усвідомлювали до останнього. Думали, буде так, як у 2014 році – тиждень-два і все закінчиться. Але сталося, як сталося, – розповідає Ірина Ротар.
24 лютого 2022 року був звичайний день, пригадує жінка. Паніки не було, хоч здалеку доходили звуки вибухів. Ірина пішла на роботу, потім в аптеку, магазин.
В мене є кіт – Семен. І для мене було важливо купити йому корм і наповнювач, бо я якось переб’юсь, а кіт – ні, – розповідає Ірина Ротар. – Також було 15 дворових котів, яких я підгодовувала. Я накупила риби і ходила їх годувати, поки місто не поділилося на дві частини. Тобто, коли стихали обстріли, я йшла годувати котів, а потім верталася додому.
Що все не так, як у 2014-му, стало зрозуміло після того, як в місто заїхали українські військові. Вони просили людей виїжджати, але дослухалися не всі.
Я добре пам’ятаю момент, коли до нас заїхали наші хлопчики. Ми з жіночками повибігали їх зустрічати – несли їсти, пити. А ще в Рубіжному була панчішна фабрика, і в кожного рубіжанина вдома було багато шкарпеток, і кожен хотів віддати їх військовим. Це була мить щастя та надії, бо, якщо в нас наші хлопці, то все буде добре, – говорить Ірина. – Тоді один хлопчик, військовий, каже: «Слухайте, може б ви вже виїжджали?». А ми: «Та ні, все буде добре». А потім вони поїхали далі, і ставало все гірше і гірше. Тоді ми вже зрозуміли, що треба було слухатись.
«Наче не твоя реальність»
8 березня в місті зникли світло та вода, а 12 березня під вікна Іриної квартири прилетіла міна.
Так, до того в нас теж «літало», стріляли. Але тільки тоді, коли прилітає у твою домівку, ти розумієш – це все, – розповідає Ірина Ротар. – Коли прилетіла перша міна, то в мене в голові була ніби уповільнена зйомка, як у фільмах. Спочатку я побачила на склі дрібну сіточку, потім почула звук, а потім усе почало сипатись. З першого разу ти не розумієш, що відбувається, а потім, страшно так казати, але до цього звикаєш і тебе вже не торкає. Так само, як мертві тіла на вулиці. Тобто, ти йдеш і бачиш, як на візку везуть труп, але ти це не сприймаєш. Дивишся, як на якусь картинку з телевізора, наче це не твоя реальність.
Після цього жінка переселилась у підвал школи, яка була неподалік її дому. Їжу люди готували на багатті. Заряджати телефони та набирати воду ходили «на гаражі» – це місце у приватному секторі міста, де була колонка і сонячні панелі. Митися ходили до сусідки, в якої вціліла квартира, був газ і можна було нагріти воду.
Якось на подвір’я школи прилетіла міна і на наших очах чоловіку перебило ноги, черево. На щастя, ми змогли його врятувати, викликати допомогу, – пригадує Ірина. – А якось пішли по воду і, коли поверталися до бомбосховища, почався обстріл. Міна впала біля жінки з дитиною. Жінку вбило, дитину контузило. Росіяни дитину забрали, і що з нею зараз, ніхто не знає, а жінка лежала на вулиці два-три дні, бо ховати не було змоги й не було кому.
Людей забирали посеред вулиці
В Рубіжне окупанти заходили з боку Варварівки, селища поблизу. Перше, що зробили, – розстріляли з автоматів вікна школи, де жила Ірина.
Це були не військові, а якийсь зброд, – говорить Ірина Ротар. – Знаєте, інтелект людини зчитується на обличчі, а там просто… Ці люди і зовні не дуже гарно виглядали – зубів не було, вдягнені хто в чому. І кожен казав одну і ту ж фразу: «Нас бамбілі восємь лет, тєпєрь ваша очєрєдь тєрпєть». Питаю: «Звідки ви, хто ви?». Один каже: «Я з Брянки» (місто в Луганській області – авт.) Ну хто вас бомбив?!
За словами Ірини, вони розграбували всі магазини. Напивалися, ходили п’яні з автоматами, роздавали дітям гільзи та награбовані цукерки, давали гратися зброєю.
Потім почали приїздити ті, кого у простонародді називають «ахмат-чай» – кадирівці. Це вже були професійні військові з дуже гарним спорядженням. Вони були запаковані від А до Я, каже Ірина.
Вони підганяли ці здорові військові машини, грузили туди людей і вивозили їх в сторону росії, – розповідає вона. – Були ситуації, коли жінок з дітьми просто забирали посеред вулиці. І дуже багато людей виїздило, бо залишились без нічого – південну частину міста зрівняли з землею. І я розумію цих людей, в них не було вибору. Коли ти знаходишся там – в тебе нема немає зв’язку з оточуючим світом, бо їздять машини, які глушать сигнал.
Далі почали грабувати будинки. Якось у бомбосховище прийшов чоловік і розповів, що кадирівці вигнали його з дому, бо облаштували там пункт дислокації.
Я дуже багато разів бачила, як плачуть дорослі чоловіки. Їм боліло, але вони були безсилі, – розповідає Ротар.
Ти вдома
В кінці березня Ірина знайшла перевізника, який погодився вивезти її на підконтрольну Україні територію через сіру зону. Це коштувало 40 тис грн.
Водій сказав брати з собою лише ручну поклажу, а в мене – це кіт, документи та дві вишиванки. Це все, що я забрала з собою з Рубіжного, – говорить Ірина.
День виїзду для мене був важкий і я напевно запам’ятаю його на все життя, – продовжує вона. – Була шоста ранку. Дуже-дуже тихо. На дорозі стояли бетонні блоки, аби машина виїжджала «змійкою». І ми їдемо, а на дорозі лежать два літні чоловіки, які з баклажками на велосипедах їхали по воду. І ти розумієш, що людина їхала по воду і ось вона лежить, а хтось її чекає вдома. Родина не знає, де ця людина, і не може її поховати, віддати шану. А ти просто виїжджаєш по тілах, бо іншого виходу немає.
Каже, коли доїхали до першого українського блокпоста у Харківській області й почули привітання: «Бажаю здоров’я!», емоції зашкалювали.
Я тепер розумію, що люди мають на увазі, коли кажуть, що готові цілувати землю. Я не можу передати, що в той момент відбувається всередині. Відчуваєш, що ти вдома, – розповідає Ротар.
Та в багатьох наших людей виїхати можливості не було.
В моєї сусідки, тьоті Жені, померли двоє дітей і чоловік. Їй 70 років і вона залишилася одна. Мама мого знайомого, який живе в Києві, залишилася в Рубіжному, бо в неї двоє лежачих батьків і вона їх не вивезе, – каже Ірина.
Нове життя
Спершу Ірина Ротар приїхала у Дніпро. Розповідає, що було важко сприймати нову реальність. В голові не вкладалося, як це в Рубіжному нема ні їжі, ні води, ні світла, ні інформації, а Дніпро – цвіте й пахне.
Далі Ірина поїхала в Івано-Франківськ, до мами та бабусі, які трохи раніше виїхали з Сєвєродонецька.
Мама спочатку приїхала до Львова, два дні жила у шкільному спортзалі. Потім знайомі допомогли знайти квартиру в Івано-Франківську і вона поселилася тут. Так Івано-Франківськ став мені домом, хоч мені дуже дивно ловити себе на цій думці, – говорить жінка.
Ірина пригадує, перше, що вона зробила у Франківську – купила 5 кг гречки по 47 грн у «Сільпо».
Згодом, аби не з’їхати з глузду, жінка зайнялася волонтерством – допомагає вимушеним переселенцям з одягом. Створити «Крамничку добра» вирішила після випадку в ліцеї №7.
Я приїхала гола-боса, в мене нічого не було, – пригадує Ірина. – Пішла в сьомий ліцей, там був великий хаб, і я почула, як одна жіночка каже: «О, ці ВПО… Їм, взагалі-то, платять гроші, най ідуть і собі купляють». Все, що я взяла, поклала на місце, пішла і більше ніколи до них не приходила.
Але тоді Ірина Ротар познайомилася з пані Оксаною – жінкою, яка допомогла освоїтись в місті.
Ми через OLX купляли в неї диван і вона спитала: «А що у вас удома?» – розповідає Ірина. – Я почала плакати, бо тільки приїхала і мені було важко про це говорити. А вона: «В тебе хоч щось є?». Я відповіла, що ще щось куплю. Тоді вона мене познайомила з волонтером, який привіз мені ковдри, подушки, засоби гігієни. Він мене спитав, чи мені ще щось треба. Я дуже соромилася просити, бо в Рубіжному в мене було все. Але на той час грошей не було, а мені потрібні були кросівки, бо в мене 41-й розмір і я не можу знайти взуття на секонд-хенді. Він мені привіз дві пари кросівок і сказав, що це його сестра передала з Франції. Я плакала.
Взагалі, в житті Ірини склалося так, що близькі люди стали їй чужими, а чужі – рідними. Війна показала, хто чим дихає.
Знялися маски, і ти на людей подивився під іншим кутом. Наприклад, деякі люди з мого оточення виїхали на росію, – каже вона. – Одна дуже близька і дорога мені людина, яка знає мою позицію і знає, чим я займаюся, виїхала на той бік і пише мені: «Ну шо ти, як ти?». Ти серйозно? У тебе на очах розривало дітей, а ти поїхала туди і питаєш в мене, як я? І коли людина каже: «Я нє за палітіку. Я за мір ва всьом мірє», мене просто розриває. Я дуже хочу, щоб люди, які виїхали на росію, більше не поверталися. Хай вони там залишаються назавжди.
«Велик мене дочекається»
Нині Ірина надихається людьми, які приходять у «Крамничку добра». Каже, кожна людина – це маленький вогник, який запалює інших.
Взагалі, я дуже сильно люблю людей, вони – моя енергія. Я відчуваю, що я можу когось підтримати, допомогти, – говорить волонтерка. – Тим більше, люди потребують не тільки речей, а й спілкування. Інколи достатньо сказати: «Все буде добре! В нас теж нічого нема, але ми справимося!»
Втім, життя в окупації досі дає про себе знати. Згадує, що якось в Рубіжному літак над нею випустив ракету. Вона тоді дуже злякалася і з того часу ціпеніє, коли чує звук мотора.
А ще їй щодня доводиться боротися зі стереотипом, що луганчани не знають української мови.
У мене україномовна родина, у мене бабуся – вчителька української мови та літератури, мама – вихователька. Тобто українська мова для мене не є чимось надзвичайним, – пояснює Ірина Ротар. – Так, деякі регіони розмовляли російською мовою, але це не тільки про схід. Це про Київ, Одесу, Запоріжжя.
Жінка каже, що не сумує ні за речами, ні за квартирою, яку купила у 2019 році. Навіть рада, що помешкання не придатне до життя. Бо краще, хай каменя на камені не залишиться, ніж там поселяться окупанти. Єдине, чого їй не вистачає у Франківську – це велосипеда.
Ця війна забрала мій дім. В один момент в мене забрали мій маленький всесвіт, – каже Ірина. – Мене якось спитали, що я хочу зробити, коли закінчиться війна. Я хочу покататися на своєму велосипеді по наших Кремінських лісах. Велосипед для мене – символ свободи. А його залишила в сусідки, тьоті Люби. Вона така жінка, що нікому його не віддасть. І думаю, мій велик мене дочекається.
