У вісімдесятих-дев’яностих українські прапори піднімали не урочисто, як нині. Люди ризикували своїми долями, посадами, роботою, рідними. Такі були часи.
Але то було необхідно, каже Володимир Ковальчук, який за два роки до Незалежності вперше підняв синьо-жовтий прапор у Коломийському районі.
А Тарас Майстришин першим підняв український стяг на ратуші Франківська, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Спецоперація у Воскресінцях
Нині ми звикли бачити синьо-жовті прапори на держустановах, можемо вільно підняти їх на своїх балконах чи будинках. А ще 30 років тому, аби таке зробити хоч на пів хвилини, треба було провести цілу спецоперацію.
І таку готували на Прикарпатті члени культурно-наукового товариства «Рух» і Української Гельсінської спілки. Про неї розказує заступник директора регіонального центру з надання безоплатної правової допомоги в Івано-Франківській області Володимир Ковальчук. Адже 14 травня 1989 року під час відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Воскресінці Коломийського району саме він вперше на Прикарпатті привселюдно підняв синьо-жовтий прапор.
«В’ячеслав Чорновіл отримав інформацію, що у Воскресінцях будуть відкривати пам’ятник Шевченку. Зв’язався з франківськими активістами, мовляв, чи могли би хлопці зробити свято людям і зіпсувати його комуністам, – розказує Володимир Ковальчук. – Гельсінська спілка тоді збиралася на квартирі Надії Стасів, яка пізніше стала дружиною Левка Лук’яненка. Це було на Мічуріна (нині Симиренка – авт.), в районі Кобзарика. Там був такий собі штаб. Зібралися Роман Гладиш, Микола Кобрин, Петро Марусин, багато політв’язнів, репресованих. І якось мене туди запросили. Відкликали вбік, мовляв, як я дивлюся на те, аби поїхати у Воскресінці й щось цікаве зробити?».
Каже, вже потім аналізував, чому вибрали саме його. Напевно, бо був молодий, неодружений, батьки далеко. Також він уже до того засвітився як активіст, тож можна було довіряти.
Ковальчук згадує, що 1 травня 1989 року у Львові на демонстрації міліція побила багато людей, які йшли з прапорами.
Тому до акції у Воскресінцях готувалися особливо ретельно.
Надія Стасів і Марія Дубинська пошили козацький прапор – він був трикутної форми. Всі сіли в машину Романа Круцика і поїхали. На місці зустрілися з рештою – Ярославом Шевчуком, Романом Гладишем, Ігорем Андрухівим. Ще раз узгодили план дій.
«Ярослав Шевчук запропонував геніальну ідею, як і на чому ми маємо підняти прапор, – згадує Ковальчук. – Як будемо просто йти так, то заберуть одразу й нічого не дозволять зробити. Тож він дістав вудку, яка розкладалась на п’ять метрів, і на неї почепили прапор».
Далі активісти по двоє-троє заходили у центр села на віче, на якому зібралося близько 10 тисяч людей. До речі, це був перший пам’ятник Шевченку, який спорудили за кошти громади.
І то було свято – навколо багато партійних осіб, радянської символіки, міліції, кадебістів.
Франківці планували зайти всередину натовпу, навколо їх мали оточити коломийські активісти з «Поступу», а тих – місцеві. Робилося так, аби міліціонери не прорвалися всередину й не зірвали прапор.
А в той час Ярослав Шевчук робив спеціальний відволікаючий маневр. Він підійшов до сцени й також хотів виступити – від народу, але мікрофон вимкнули. Та, за словами Ковальчука, він продовжив виступ без нього, мовляв, така велика подія для села, і вони приїхали підтримати воскресінців. Біля сцени почалася колотнеча, і саме тоді Володимир Ковальчук мав підняти прапор.
І він його підняв. Каже, аж очі закрив.
«Звичайно, страх у той момент був, бо знав, що потім може бути, – пригадує він сьогодні. – Прапор серед натовпу промайорів якихось 30 секунд. Люди почали кричати «Слава Україні!», плескали, навіть плакали. Віче зупинилось. А комуняки не знають, що робити. Швидко опустив прапор, передав комусь, і ми намагалися вибратися звідти якнайшвидше. Виходили різними стежками, полями, бо за нами були хвости».
Коли Володимир прийшов на роботу, а працював він тоді інженером на «Позитроні», його одразу викликали у перший відділ, де було КГБ.
Каже, там зачитали лист начебто від трудящих з села Воскресінці з підписами, що такий і такий інженер заводу «Позитрон» підняв бандерівський синьо-жовтий прапор і зіпсував їм свято. Ковальчук зізнається, боявся, що виженуть, але тоді навіть сперечався, мовляв, прапор був козацький, а бандерівський – червоно-чорний. Не вигнали.
Той прапор нині у музеї села Воскресінці. Того дня у 1989 році його забрав і сховав коломиянин Петро Бабенюк.
Коли оголосили Незалежність, він об’їздив з ним усю Україну, був і далеко за кордоном. Після його смерті діти передали прапор у музей.
За словами Володимира Ковальчука, у 1989 році вони продовжували справу, яку почали попередники. Розказує за Михайла Дяка, який був членом Українського національного фронту, міліціонером. У 1960 роках він на великі свята піднімав синьо-жовті прапори на сільраді у Витвиці на Долинщині, у Гошеві, Болехові й Моршині. Але їх швидко зривали, а його арештували.
«Ми продовжили ту справу, – каже Ковальчук. – Потім інші – у 1990 році. І зараз продовжують – уже на Сході».
Ратуша аж заходила
А у Франківську вперше синьо-жовтий прапор повісили на ратуші 21 січня 1990 року. Це зробив рухівець, оператор ОТБ «Галичина» Тарас Майстришин.
Розказує, що осередки культурно-наукового товариства «Рух» діяли по заводах, райцентрах і селах. Збиралися однодумці, яких жодним чином не влаштовувала радянська система. Якось на одному зібранні вони з хлопцями порадилися й вирішили встановити в центрі міста, біля фонтану, щоглу з прапором. Щоглу зробили побратими з арматурного заводу, метрів 15-20. Встановили її 20 січня, але прапор там провисів недовго. Вночі пожежною машиною ту щоглу зачепили, зігнули та забрали прапор.
Майстришин пригадує, що тоді вони знову зібрались і написали заяву, аби влада повернула щоглу і прапор до 17.00 – інакше повісять прапор на ратушу.
«І ми справді чекали, – згадує Тарас Майстришин. – Починало темніти, а ніхто нічого не робив. На площі зібралося дуже багато людей, бо передавалося від хати до хати. І понесли цей прапор на ратушу. Я не мав цього робити, а лише фотографувати. Але так доля склалась, що він опинився у мене в руках».
Майстришин пригадує, що у ратуші як почули про ходу, то швидко закрили. Ярослав Шевчук приніс драбину, бо працював недалеко. По ній Тарас виліз на перший ярус, а далі вгору по риштуванню.
«Я виліз високо наскільки міг, знайшов якусь трубу, зачепив прапор, обмотав його мохеровим шарфом, який мені напередодні подарувала мама, – пригадує Майстришин. – Вона якраз приїхала на свята з Луганщини. Закріпив прапор майже біля оглядового майданчика, а потім крикнув: «Слава Україні!». Здалося, що ратуша аж заходила від відповіді: «Героям Слава!».
За його словами, страшно тоді не було.
Каже, то зараз стає трохи лячно, коли подумає, що могло бути, що могла зробити влада та як працювало КГБ.
Говорить. що було багато випадків, коли їхніх хлопців переслідували, били.
«Романа Гладиша побили за його позицію, бо він був в Українській Гельсінській спілці, – говорить Майстришин. – Нашого Романа Левицького вбили на Набережній. Йому недавно відкривали меморіальну дошку».
Але тоді все обійшлося. Того ж вечора Тарас їхав у столицю Литви Вільнюс, віз макети нової газети «Крок», яку випускало їхнє товариство. Повернувся через три дні й лише тоді прапор змусили зняти. Навіть вишку для цього дали. То він акуратно зняв. Каже, потім передав прапор Роману Круцику, а той – у музей.
За словами Тараса Майстришина, вже через кілька місяців відбулася сесія міської ради, де депутати першого демократичного скликання проголосували за те, аби вже офіційно повісити прапор на ратуші. Це сталося на Великдень 15 квітня 1990 року. Тоді це зробили Петро Арсенич, Зіновій Дума та Маркіян Чучук.
Але Майстришин каже, що він не перший піднімав прапор у місті.
Згадує, як у 1988 році невеличкий прямокутник розміром 50 на 60 висів на телефонному проводі через вулицю Січових Стрільців. Хтось невідомий повісив вночі, але в обід прапорець зняли.
«У 1989 році підняли прапор на Майзлях, – згадує Тарас. – Хто це зробив, не знаємо. Навпроти церкви була прокуратура Тисменицького району та міський відділ міліції. З того боку навіть стріляли, аби збити той прапор. Що тоді означало повісити прапор? В той момент думалося, що просто треба було піти й підняти. А решта вже потім. Спустився і відчуття було – щось наше вже є».
