Травень 1989 року. Красною площею у Москві крокують у ризах єпископи та отці Української греко-католицької церкви — церкви, що перебувала під забороною. Священники УГКЦ відбували ув’язнення на Сибіру.
Ті, що залишилися, правили богослужіння у приватних будинках вірян, у лісах — якомога далі від пильного ока КДБ. Яке значення мала ця акція непокори для процесу становлення незалежності України, яку роль у ній відіграв владика Павло Василик, Суспільному розповів його племінник Степан Долик, передає Правда.іф.
З його слів, хода священників і владики УГКЦ на Красній площі була “знаменням відродження нашої церкви й України”. У травні 1989 року єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко, Филимон Курчаба та отці Володимир Війтишин, Ігор Возьняк і Григорій Сімкайло приїхали у Москву, щоб зустрітися з керівниками СРСР. Партійні лідери відмовили священникам у розмові.
Представники катакомбної церкви оголосили голодування і вийшли на Красну площу. Тоді й зробили фото, яке з’явилося у багатьох іноземних ЗМІ.
“Ми є, ми — Україна, у нас жива греко-католицька церква, і ми будемо іти до незалежності”
“Священна ідея виходу греко-католицької церкви з підпілля — невіддільна від святої ідеї незалежної України. І тому це можна назвати першим майданом української громади, і зокрема — греко-католиків, на Красній площі, щоб довести: “Ми є, ми — Україна, у нас — жива греко-католицька церква, і ми будемо іти до незалежності”, — розповів Степан Долик.
У травні 1989 року священники та віряни УГКЦ розпочали голодування на Арбаті у Москві. Акція тривала до листопада, коли уряд СРСР офіційно дозволив реєстрацію громад Української греко-католицької церкви.
“Перший прилюдний крик, знак боротьби за незалежність”
“Але історію про ці події варто почати з 1987 року, коли владика Павло Василик ініціював у Львові заяву до Папи Римського про відновлення і вихід греко-католицької церкви з підпілля. Документ передали Папі Римському, копію через Івана Павла II — Михайлу Горбачову (генеральному секретарю ЦК КПРС — ред.) У заяві було вказано про вихід греко-католицької церкви з підпілля”, — розказав Степан Долик.
“Ми, єпископи, священники, монахи, монахині й вірні Католицької церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм — 1000-літтям хрещення України — уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української католицької церкви в СРСР. Однозначно звертаємося почерез Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української католицької церкви з підпілля. Дня 4 серпня 1987 р. Б.” — йшлося у заяві.
Учень Павла Василика, отець Олександр Селезінка вважає цю заяву “першим прилюдним криком, знаком боротьби за незалежність, за вільну, незалежну Україну і за вільну, незалежну церкву в нашій державі”.
“Найцікавіше було, коли ми приїжджали до Львова, до тієї домівки, де писалася ця заява, — до сестри Павла Василика Емілії. На тому столі, де створили документ, вона нам накривала простий обід: борщик, якусь картопельку. І владика казав: “Ось на цьому столі ми написали цю заяву”, — згадує Олександр Селезінка.
“Це було, як переддень виходу і нашої України на незалежність”
Степан Долик каже: ця заява була передумовою виборювання незалежності України.
“Я думаю, що це було першим дуже сміливим кроком, заявою на весь світ, що ми, український народ, є, що ми — живі, що наша церква нас веде. Це було, як переддень виходу і нашої України на незалежність. І цей день дуже близький”, — каже Степан Долик.
Павло Василик був ініціатором цієї заяви і єдиним єпископом УГКЦ, який її підписав. Оригінал документа містить прізвище ще одного єпископа — Івана Семедія, але він згодом відкликав свій підпис.
“То була дуже відважна особа. Ті речі, які я чув про владику Павла, — це про його надзвичайно відважні кроки. Де інші взагалі б не рушили, він, як мені оповідали, свідомо, певно робив дуже-дуже відважні речі”, — так у 2016 році згадував Павла Василика Блаженніший Любомир Гузар.
Владика Павло Василик
Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка (тепер — Польща — ред.) у сім’ї, в якій було ще десятеро дітей. У 1945 році родину Василиків виселили в село Бариш Бучацького району на Тернопільщині.
До душпастирської діяльності Павло Василик готувався з дитинства.
“Він піддавав себе тортурам, загартовувався”
“Мій тато оповідає, коли вони йшли пасти корови, то Павло перевдягався у священника і правив “службу божу”. Я пам’ятаю у спогадах: вони чи голуба, чи горобця хоронили. Він вже там себе бачив. Він піддавав себе тортурам, загартовувався”, — згадує Степан Долик.
Павло Василик разом з батьком співпрацював з ОУН. За це обидвох заарештували. Після допитів у в’язниці на Лонцького у Львові їх перевели до тюрми в Миколаєві.
Загалом Павло Василик був двічі засуджений до концентраційних таборів, де працював на кар’єрах, каменоломнях та лісоповалі.
У квітні 1956 року він отримав священичі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького. Через три роки його знову заарештували за “розпалювання міжрелігійної ворожнечі”. Цього разу він отримав п’ять років ув’язнення та п’ять років виселення. У таборах Мордовії Павло Василик відбував покарання разом з Патріархом Йосифом Сліпим.
“Павло Василик не йшов ні на які компроміси із совістю. І він все говорив, що не треба бути дволиким ні у малому, ні у великому. Він відчув велику божу благодать, коли зустрівся з нашим Патріархом Йосифом Сліпим на засланні, і відчув ту школу, підтримку. Павло Василик зрозумів, що не пропала віра. Її неможливо знищити”, — згадує Степан Долик.
“Він не здасть, він не продасть”
Павлові Василику довіряли не лише віряни УГКЦ, а й високі партійні чини.
“Про нього говорили великі посадові особи й в КДБ, і в уряді: “Він не здасть, він не продасть”. Тому ці високі чини запрошували його на христини, на сповідь, на вінчання”, — розповідає Степан Долик.
Племінник Павла Василика вважає, що мотивацією для того, щоб діяла підпільна греко-католицька церква, була “велика мрія і надія, що вона вийде з підпілля і знову встановиться невідокремленою від України, від її незалежності”.
“А чим вона живилася? Великою вірою. Вірою в людей, вірою в українців. Владика міг запалити цей вифлеємський вогонь у серцях і душах багатьох тисяч, мільйонів людей”, — каже Степан Долик.
Він згадує владику Павла як жартівливого і міцного духом чоловіка.
“Я ніколи не бачив, щоб він був дуже чимось заклопотаний. Пам’ятаю, як мене закликали в КДБ і потримали трішки. І вже увечері я приходжу до нього: “Владико, все як належиться, я нікого “не здав”. А він каже: “Що ти переживаєш? Мене 20 років так “ламають”, і бачиш — я веселий і сміюся. А ти тут один раз “попав” і вже хочеш показати, що тобі так важко. Все буде добре”, — ділиться спогадами Степан Долик.
“Владика міг запалити вифлеємський вогонь у серцях і душах багатьох тисяч, мільйонів людей”, — каже Степан Долик.
“Впаде ця держава на глиняних ногах”
Степан Долик каже: Павло Василик переконував усіх, що СРСР розвалиться.
“Він мені казав: “Стефцю, ти не повіриш: впаде так швидко, що ти навіть собі не уявиш. Все одно впаде, впаде ця держава на глиняних ногах”. Це був 1982 рік. Він і раніше про це казав. І так сталося. Хоча ми всі в душі не вірили”, — розповідає Степан Долик.
Чоловік продовжує: роль катакомбної УГКЦ до цього часу недооцінена і не вивчена.
“Вона настільки важлива, без неї не було б того підґрунтя, того фундаменту, на якому потім “виросла” наша незалежність”, — підсумовує Степан Долик.
