Снятин – атмосферне містечко з найстаріших на Покутті. Тут любив гостювати польський король Стефан Баторій, проїжджав тутешніми вулицями і австрійський цісар Карл I.
На честь Стефана Баторія колись у місті навіть спорудили пам’ятник. Та його сплюндрували більшовики.
В цьому старовинному покутському містечку чи не кожна будівля дихає історією. А ще тут переплелися культури – у Снятині можна помилуватися затишними святинями різних релігійних конфесій. Сюди приїжджали Іван Франко, Ольга Кобилянська, Микола Лисенко та чимало іноземних поважних гостей. Тут творили письменники Марко Черемшина (Іван Семанюк), Василь Стефаник, лауреат Шевченківської премії художник-графік Василь Касіян.
За теплий, здебільшого безвітряний, клімат Снятин називали столицею виноградників та абрикосових садів. А польський кіноактор світового рівня Збігнєв Цибульський, уродженець села Княже, що на Снятинщині, називав його найкрасивішим і найсонячнішим. В давнину славилося містечко й кінними ярмарками. Торгівля була переважно в руках вірмен. Сюди за купівлею коней з’їжджалися угорці, румуни і навіть греки.
Вілла натхнення
Так нині називають будівлю, де жив і творив перший український адвокат Снятина та письменник Марко Черемшина. Нині тут функціонує музей, який у місті називають по-галицьки – «вілла Марка Черемшини».
Як розповідає наукова співробітниця музею, кандидатка філологічних наук Іванна Стеф’юк, тут колись вирувало життя: відбувалися мистецькі салони, вечори, наукові читання. Особливим місцем був кабінет митця. Тут він вів переговори, а опісля зачинявся і писав. І ніхто не мав права порушити творчий спокій. Традицією сім’ї Семанюків було щодня вносити до хати пахощі живиці, яка росла біля будинку.
Нині пані Іванна намагається відтворювати дух минулого століття і знову в цій особливій будівлі відбуваються галицькі салони й пахне живиця. До слова, смереки, посаджені ще за життя Марка Черемшини, й досі дарують свій аромат.
Пансіонат у пам’ять про чоловіка
Раритетним в музеї є родинне фортепіано, на якому любила радувати гостей музикою Наталія Семанюк. Окрім музичного таланту, пані Наталія була ще й справжньою модницею, якою захоплювалися снятинські панянки. Зокрема її капелюшками.
І, можливо, мало хто знає, що після раптової смерті чоловіка Наталія Семанюк у пам’ять про свого чоловіка відкрила у Ворохті пансіонат «Черемшина». Адже письменник і адвокат за життя дуже любив Карпати і свого часу об’їздив усю Гуцульщину.
Архітектор святині – Василь Нагірний?
Наступною пам’яткою архітектури, яких у Снятині дуже багато, є греко-католицький храм Чуда святого Архистратига Михаїла. Її фундатор – отець Теофіл Кобринський, чоловік відомої письменниці, першої української жінки-феміністки Наталії Кобринської.
Будівництво тривало шість років, і двері для парафіян святиня відчинила 1886 року. На жаль, отець Теофіл так і не дожив до цього урочистого дня – під час будівельних робіт захворів на туберкульоз і помер.
Архітектором святині дяк церкви Петро Галік вважає прадіда Квітки Цісик Василя Нагірного. Своє припущення він мотивує схожістю з храмом в польському місті Любачів, побудованого за проєктом Василя Нагірного.
В центрі храму – мощі святого Йосафата, якому цьогоріч виповнюється 400 років із дня мученицької смерті. Саме тому святиня вважається відпустовим місцем.
Найдавніша пам’ятка Снятинщини
Найдавнішою пам’яткою дерев’яної архітектури в Снятині є діючий храм Вознесіння Господнього, зведений у 1784 році. Він же – найдавніший храм на Снятинщині. Колись настоятелем тут був саме Теофіл Кобринський.
Часто цю святиню відвідувала і його дружина Наталія, адже мешкали вони в будинку навпроти. Нині вулицю назвали на їх честь – Кобринських. У час, коли за вказівкою радянської влади церкву зачинили, на жаль, втратився різьблений іконостас, настінні розписи та елементи внутрішнього оздоблення храму. Нині церква належить до громади ПЦУ і відчинена для парафіян.
Читайте:«Рогатин – Львова побратим»: чим приваблює історичне містечко (ФОТО)
Пожертвувала життям заради ближнього
Варто в Снятині відвідати і римо-католицький костел Божої Матері святого Скапулярію XVIII століття. Його 2018 року проголосили санктуарієм блаженної Марти Вєцкої.
З 1902 року сестра Марта працювала у Снятині медсестрою і з любов’ю до ближнього жертовно тут померла. Їй тоді було неповних 30 років. Похована на міському кладовищі, могила якої нині стало свого роду паломницьким місцем. Адже завдяки щирими молитвам до блаженної Марти Вєцкої відбулося сотні зцілень. Беатифікована 2008 року у Львові.
Книги українським шрифтом
На початку XX століття Снятин славився своєю друкованою продукцією, чимало якої виходило у друкарні німця єврейського походження Лева Погорілеса. На жаль, будівля до нинішніх днів не збереглася.
Що цікаво, його друкарня за Австро-Угорщини мала український шрифт. І саме друкарня Погорілеса в 1931 році на замовлення Снятинської Читальні видала українським шрифтом «Історію Української міщанської читальні», що було досить ризиковано на той час. Після цього український шрифт польська влада заборонила.
Читайте: Палац Кшечуновичів, костел і коронована ікона – чим цікаві Більшівці (ФОТО)
Палаци й костел Кшиштофовичів-Ярузельських
Цікава історія у сіл Княже і Залуччя, що неподалік Снятина. Тут колись усім заправляв багатий вірменин Миколай Кшиштофович. У його власності знаходилось близько 800 га землі. Свою єдину доньку Ізабеллу віддав заміж за польського графа Юзефа Ярузельського, а як шлюбний посаг віддав їм маєток у Княжому. Нині від нього – один фундамент.
Кілька штрихів до опису палацу Кшиштофовичів в Залуччі залишив польський дослідник Роман Афтаназі. Біля маєтку був розкішний парк, а в ньому стояла висока альтанка. Її називали «глорієтою». Від неї відкривався чудовий краєвид на околиці. Парк терасами спускався до великого фруктового саду, а довга в’їзна алея була обсаджена грабами. Палац Кшиштофовичів повністю зруйнували в Першу світову війни, тому Ярузельські в 1930-их роках звели новий. Нині маєток у плачевному стані.
Правда помешкання персоналу графів Ярузельських зусиллями Снятинської міської ради відремонтували. Раніше тут був дитячий садочок, а нині будівля готується, якщо буде потрібно, приймати внутрішньо переміщених осіб. Відновлений й інший панський маєток. За радянських часів ця будівля зазнала чималої реконструкції. Використовується і нині – тут дитячий будинок-інтернат. Ходять чутки, що в ньому є підземний хід, який досі ніким не досліджений.
Є в Залуччі і родинний костел Кшиштофовичів-Ярузельських, зведений 1876 року. Тут свій останній спочинок знайшов Миколай Кшиштофович. Одного разу трапився випадок, як студент з Москви, син більшовика, ввійшов у крипту і осліп. Відтоді ніхто більше не наважувався туди ввійти. Крипту замурували.
Самотній костел нині занепадає. Йому потрібен власник, який би врятував храм від руйнування. Але є одне але. Римо-католиків у селі немає. Невже пам’ятка архітектури так і не побачить реставрації!?
«Золотий потяг»
Вкрай рідко на той час села мали свої залізничні станції. А Залуччя мало такий привілей. Правда, у часи Другої світової війни її зруйнували гітлерівці. 15 вересня 1939 року саме зі станції «Снятин-Залуччя» в напрямку Румунії відправили потягом 80 тонн золота, рятуючи цей великий скарб від німецьких військ. Рейс отримав назву «золотий потяг».
Снятинщина – цікавий покутський край. Сюди хочеться повертатися знову і знову.
Авторка: Юлія Марцінів