Зґарди, шелести, намистини, покрови, ангели, хрести – це й не тільки споконвіків виливають з латуні мосяжники. З цих обов’язкових елементів складалося намисто гуцулок, бо було оберегом.
Нині косівські майстри Олег Гаркус і Христина Фарилюк вкладають у свої роботи ще більше сакрального змісту.
Бо їхні вироби мають допомагати армії, а також показувати, хто ми є, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Це – гонорово
Мосяжна майстерня у Косові з’явилась зо два роки тому й розташувалась у невеликій двоповерховій будівлі позаду місцевої школи. Створили її Олег Гаркус та Христина Фарилюк.
Мосяж – так у давнину на Гуцульщині називали латунь. Тому майстри, які виготовляли з неї різні вироби, звались мосяжниками.
Нині Олег і Христина роблять прикраси у гуцульському стилі. Також виготовляють для місцевих майстринь комплектуючі елементи, з яких ті складають намиста, браслети, кульчики.
Такі речі репрезентують саме Гуцульщину, – каже Олег Гаркус і висипає на стіл з пакета купу різних металевих речей. – Є трішки осучаснені, підновлені, зроблені більш по-новішому. Але формулу, архітектоніку самої форми, орнамент вони все одно повторюють – аби виражати наш стиль, гуцульську традицію.
Мосяжну майстерню задумали відкрити ще перед війною, але ніяк не наважувалися. Вагомим поштовхом, як не дивно, стала війна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були розгублені. Якісь сітки плели, сіпалися з одного, другого, третього, – згадує Олег Гаркус. – Але потім зрозуміли, що ліпше робити те, що вміємо. І робити цього більше й краще, бо за виручені гроші можна закупити те, що треба військовим. І купували – амуніцію, куртки зимові, тепловізори, дрони, медичні засоби.
Також свої вироби «Мосяжна майстерня» постійно віддає на різні аукціони, які проводяться в Україні та за кордоном. Усі гроші звідти також витрачають на потреби військових. Крім того, на військо віддають і частину грошей з заробітку майстерні.
На початках ми робили жетони. Це важливо для військового, бо там важлива інформація, – розказує Гаркус. – Потім на одну роту наробили хрестиків-оберегів, бо хлопці просили. Зробили, освятили, запакували й відправили. Ті обереги працюють.
Також два місяці тому Олег з Христиною робили нагрудні відзнаки для роти медиків 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Майстер каже, робити такі речі почесно, бо то носитимуть на грудях захисники України, які мають на це право. Це – гонорово.
Краща дівчина на металі
Металом Олег Гаркус займається з 1988 року, відколи вступив у Косівський технікум художніх народних промислів. Згадує, що тоді була заборонена українська символіка, а все гуцульське перейшло на бутафорський варіант.
Але я мав гарного викладача – Івана Парипу, він навчив мене шифрувати українську символіку, – розказує майстер. – Наприклад, робив топірець гуцульський, на топірці була хатка, з хатки йшов димок і так непомітно заплітався у тризуб.
Уже понад 20 років Олег Гаркус і сам викладає на відділі художнього металу, але тепер у Косівському інституті декоративного та прикладного мистецтва Львівської національної академії мистецтв.
Христина Фарилюк – його учениця. Вона, до речі, стала однією з перших дівчат на відділі металу. Це було з чотири роки тому. Пригадує, коли вчилась, то у групі було троє дівчат і 5-6 хлопців.
Олег Гаркус каже: коли у групу прийшли дівчата, то сталося «велике полегшення». Бо одна дівчина за тиждень могла зробити більше, ніж хлопці за місяць. Тож група активувалась. Зараз дівчат на відділі металу побільшало.
Бо раніше існував стереотип, що дівчата не можуть опанувати ту сферу діяльності, що й хлопці, – говорить Христина. – Зараз, за допомогою сучасних технологій, навіть найтендітніші руки можуть працювати з металом.
За словами Христини, їй посприяло й те, що в інституті можна переводитися з відділу на відділ. То вона перші два курси навчалася на вишивці, а далі пішла до Олега Гаруса на метал.
Я, коли прийшла, то не мала жодних знань про метал, не знала, як виглядають інструменти, але в мене було велике бажання, – згадує Христина. – До того лише хрестиком вишивала. Та мені подобалося дивитись, як працюють хлопці, бо відділи вишивки й металу були поруч. Метал дуже цікавий, захоплюючий.
Христині подобається і вишивати, і ювелірна справа. Хоч це й зовсім різні матеріали, бо легка тканина, шовкові нитки з одного боку і важкий метал та полумʼя вогню – з іншого.
І це все є моє життя, і я щаслива, – каже Христина Фарилюк. – Раніше, коли я ще не навчалась на відділі художньої обробки металу, вишивка завжди була біля мене. Лиш є вільна хвилинка – одразу брала клаптик тканини… Зараз мене оточують прикраси і у вільний час я придумую нові дизайни наших майбутніх виробів. Мені легко працювати і з вишивкою, і з металом. Якщо у тебе «горять очі», то це твоє.
Згадує, що спершу батьки були спантеличені такою різкою зміною ремесла, адже в родині ніхто не займався ювелірною справою. Але рідні підтримали доньку.
Мама сказала, що підтримає будь-яке моє рішення і якщо я хочу поступати на метал, то вона лише «за», – згадує майстриня. – В родині у мене вишивали бабусі, тому з дитинства я любила вишивку. Любила розглядати кожен хрестик на вишитих подушках і рушниках. Мабуть, ще з дитинства разом з рушниками заклалась любов до нашої культури й мистецтва.
Олег Гаркус ученицю хвалить, каже, вона має багато нагород з різних конкурсів. А в майстерні може творити й до ночі.
Крім того, що Христина робить усі гуцульські деталі до намист, вона ще й сама їх складає. Розкладає свої роботи на столі. Усі намиста зроблені з косівської кераміки.
Кераміка буває не тільки червоного кольору, як звикли бачити, – каже Христина, – але й білого, зеленого та з різними поливами, різними покриттями.
Майстриня приміряє кожне намисто. Сама ж, до речі, любить носити простенькі кулони, але на свято до вишиванки вбирає намиста, як годиться.
Сучасні технології в поміч
Олег Гаркус розповідає, що раніше гуцули брали латунь з патронів. По лісах того було чимало, бо під час Першої світової війни Карпатами проходив фронт. Форми робили з піску та глини, а самі моделі вирізали з дерева.
Зараз ми створюємо модель у тривимірному просторі на комп’ютері, а потім друкуємо її на 3D- принтері зі спеціального полімеру, – розповідає мосяжник. – Далі з цього полімеру знімається резина. У резину заливається віск. Віск формується в опоку. За високої температури той віск вигорає, в середині робиться порожнина й туди ми відливаємо метал. Далі – в піч на цілий день.
А вже потім майстри усе те чистять та полірують.
За їхніми словами, сучасні технології дуже спростили й пришвидшили роботу. Аби створити модель, треба 2-3 дні. День – на друк, день – на гуму, ще один день – на литво. А вручну один виріб можна робити місяць-два.
Шелести від злого ока
У давнину намиста могли собі дозволити не всі, а гуцульська ноша могла мати до 7 кг ваги.
Уявіть собі, яка купа намиста на шиї, – із захватом говорять мосяжники. – Там могло бути багато різного – пацьорки, венеційка, зґарди, дукачі, лискавки. Дуже багато було й пишно. І чим більше, тим багатша сім’я.
Окрім зґард, традиційними у гуцульському намисті також були шелести. Це кругла прикраса з отворами, а в середині ще маленькі кульки. Якщо потрусити, то вона дзвенить – шелестить.
У прикраси вкладали сакрально-магічний зміст. Тобто, це був оберіг від злого ока. Шелести своїм звуком відганяють нечисту силу.
От, я дивлюся вам в очі й можу вас зурочити, – пояснює Олег. – А ви плечами потрясли, намисто зашелестіло й одразу увага переключилась. І так відганяли злий погляд.
На кожному великому виробі є відбиток – «ММ», тобто «Мосяжна майстерня». Христина та Олег визначають стиль своєї майстерні, як продовження стилістичної лінії Гуцульщини.
Сама ідея майстерні – продовжувати розвивати традицію, аби наше гуцульське не пропало, – каже Олег Гаркус. – Аби його могли впізнавати у світі. Усі наші вироби – це наша розробка. Вони базуються тільки на народному мистецтві, і цим ми репрезентуємо край. Тримаємо стилістичну лінію, це фішка нашого бренду. Уже з’явилось багато майстерень, які копіюють народні зразки. Це, по суті, ми дали поштовх. Хай роблять, хай копіюють, аби не гірше.
