Світлини, де морпіх Микола Гриценяк освідчується своїй нареченій Галині Федишин, яку щойно звільнили з російського полону, дуже зворушили українців. Їх минулого тижня виклав у фейсбуці колишній командир 36 бригади морської піхоти з Миколаєва Сергій Волинський (позивний «Волина»), який став свідком заручин бойової медикині та військовослужбовця.
Галина понад півтора року пробула в полоні й нині проходить реабілітацію. За інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, тендітна дівчина в неволі принципово розмовляла лише українською мовою. Росіяни декілька разів імітували її вивезення на обмін, але повертали до місця утримання.
Її наречений, який пробув у російському полоні понад чотири місяці, уже продовжує службу в одному з підрозділів ЗСУ.
Укрінформ розшукав Миколу й розпитав про історію стосунків незламної пари.
«ГАЛИНКА ЛЮБИТЬ РІЗНІ КВІТИ, ГОЛОВНЕ – ЩОБ ВІД МЕНЕ»
– Ми познайомилися ще в 2019 році. Вона – родом із Прикарпаття, я – з Донеччини. Ми у той час служили в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Це було на Волині. Я тоді відбував ще строкову, а вона – за контрактом. Мені потрібно було заступати у наряд, а для цього слід було пройти медичний огляд. Ось так ми вперше і зустрілися, – пригадує Микола.
Розповідає, що вони з Галиною спершу просто спілкувалися, товаришували. А згодом між ними виникло справжнє кохання. Їхні побачення були особливими, адже обоє перебували на військовій службі і не завжди могли приділити одне одному достатньо часу.
Наречена хлопця, яку він ніжно називає Галинкою, виросла у багатодітній родині – у дівчини є ще восьмеро братів та сестер. Після школи пішла навчатися на фельдшера до Звягельського медичного коледжу, що на Житомирщині. У 2014 році, під час Революції Гідності, Галина хотіла приєднатися до лав ЗСУ і навіть стала на облік у військкоматі. Але її – юну і тендітну – не поспішали брати на службу. Тому ще студенткою їздила до військового шпиталю допомагати пораненим. Закінчивши навчання і отримавши диплом, Галина все ж досягла свого й у 2016 році уклала контракт.
До Великої війни молодята встигли побувати одне в одного вдома, познайомитися з батьками.
– Я був на Прикарпатті, це – чудові місця, там дуже добрі люди. Вони мені близькі на ментальному рівні. Адже частина моїх рідних – з Львівщини, після Другої світової їх насильно переселили на Донеччину, – каже Микола.
До слова, хлопець чудово розмовляє українською. Не втрималася і запитала у нього: «Які подарунки дарував нареченій, які квіти вона любить?» Почула у відповідь: «То нехай вона сама розповість, якщо захоче… Бо це буде нескромно. Галинка любить різні квіти, головне – щоб від мене. Але найбільше – троянди». Саме тому під час їхньої незабутньої зустрічі після полону Микола подарував Галині величезний букет червоних троянд.
28-річний Микола родом з Покровського району Донеччини. У 2013-му закінчив школу і пішов навчатися до гірничого технікуму в Донецьку. Після окупації хлопець виїхав з міста. Працював деякий час на шахті. А ще – захоплювався спортом, особливо любив футбол і навіть професійно ним займався, демонструючи неабиякі успіхи. Але спортивна кар’єра не склалася.
У Миколи є молодший брат Андрій, який також служить у лавах ЗСУ. Їхні батьки, що жили на Донеччині, з перших днів Великої війни вимушені буди перебратися на Львівщину.
– Ще перебуваючи в Маріуполі, я зміг додзвонитися до них через старлінк і попросив терміново виїхати. Бо вже тоді розумів, що може очікувати рідних військовослужбовця ЗСУ, якщо туди прийдуть орки. Тепер вони повернулися додому, і всі ми сподіваємося, що все буде добре, – розповідає військовослужбовець.
ПОЧУТТЯ, ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Коли почалася Велика війна, Микола з Галиною були на передових позиціях в районі Маріуполя на Донеччині. Він – як головний сержант взводу, вона – старший бойовий медик роти.
– Для усіх повномасштабне вторгнення розпочалося 24 лютого, а для нас – ще 16-го, коли різко посилилися обстріли з боку ворога. По наших позиціях працювали артилерія, танки, літаки та вертольоти. Ми давали відсіч, але розуміли, що насувається щось недобре. Щоправда, тоді думали, що ворог наступатиме лише по напрямках Луганської та Донецької областей, але, як виявилося, орки поперли з усіх боків, – каже морпіх.
Зауважує: вже тоді у них з Галею майже не було ні часу, ні можливостей бачитися через постійні обстріли та інтенсивні бої. Кожен мав свої обов’язки. Не до побачень…
Усі ми добре пам’ятаємо, як героїчно і самовіддано у перші місяці після повномасштабного вторгнення оборонявся гарнізон Маріуполя, до складу якого входили й морпіхи 36 бригади. Серед них було багато поранених та контужених, причому дехто – по кілька разів. Але всі, хто міг тримати зброю, давали відсіч ворогу. Микола теж був поранений, але перебував на позиціях. Галина потрапила у полон 17 травня, Микола – наступного дня. Їх відправили у сумнозвісну колонію в Оленівці. І хоч закохані були зовсім поруч, жодного разу не бачилися і не спілкувалися. Жінок і чоловіків там тримали окремо, про дзвінки чи повідомлення не йшлося.
Миколу звільнили з полону за обміном у вересні 2022 року. Про пережите він не розповідає. Але після кількамісячної реабілітації та відновлення знайшов у собі сили знову приступити до служби в лавах ЗСУ. Щоправда, повернутися у свою бригаду за станом здоров’я вже не зміг – полон таки дався взнаки. Тому нині обороняє країну в іншому підрозділі.
З ДАТОЮ ВЕСІЛЛЯ ЩЕ НЕ ВИЗНАЧИЛИСЯ, НАЙПЕРШЕ – ВІДНОВЛЕННЯ ГАЛИНИ
Про те, що Галину звільнили і вона їде додому, наречений дізнався після її дзвінка, коли дівчина вже була в Україні. Микола розповідає, що дуже чекав на цей момент і ні на мить не втрачав надії.
– Найважче було, що я нічим не міг допомогти, ніяк не міг вплинути, щоб її звільнили швидше. Це було жахливо. Але я сподівався. Бо надія – це наше все. Без неї життя не має сенсу, – впевнений мій співрозмовник.
Він каже, що не бажає нікому пережити того, що сталося з ними.
– Безумовно, люди змінюються під впливом певних обставин, особливо таких, які випали на нашу долю. Але я думаю, що на наших особистих стосунках це не позначиться. Навпаки, ми розуміємо, яку ціну довелося заплатити, щоби бути разом. І будемо це цінувати, – зауважує Микола.
На питання про майбутнє весілля відповідає, що вони обоє дуже цього хочуть. Але з датою ще не визначилися, адже на першому місці – відновлення Галини: як психологічне, так і фізичне.
– Ще багато наших побратимів у полоні, війна триває, тому особливо веселитися в такі моменти… це важко, – зізнається хлопець.
Закохані щодня спілкуються телефоном. Микола планує найближчим часом відвідати Галину.
– Говоримо про все. Я розповідаю їй про події, які сталися від травня 2022 року, коли ми потрапили у полон. Адже весь цей час Галина була в інформаційному вакуумі, 20 місяців майже випали з життя. Вона багато чого не знає, тому розпитує, цікавиться, – зазначає Микола.
І додає, що в ці дні вони отримують багато привітань. Тому просить переказати слова подяки всім рідним, близьким, знайомим і незнайомим людям, хто за них уболівав, молився, радів їхній довгоочікуваній зустрічі й заручинам. Кохання – велика сила!
