Одна відома легенда каже, поки люди йдуть з колядою і пишуть писанки, доти нечисті сили не мають жодного шансу на перемогу. Це ті світоглядні стовпи, на яких усе тримається.
Так вважає письменниця, етнографиня, кандидатка філологічних наук Іванна Стеф’юк. Для неї традиція писанкарства – це справжнє таїнство, без якого не уявляє Великодня, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Перша писанка у 15 років
Пані Іванна вже довший час мешкає у Снятині, та народилася на Косівщині, в селі Кобаки. Тому її родинний варіант традиційної писанки має як гуцульські, так і покутські риси. Розпис писанок, вважає, має такі ж обов’язкові знання, як, наприклад, вишивка чи приготування їжі.
Якщо говорити про традиції моєї родини, то ми писанки не купуємо – у нас заведено писати самим, – каже Іванна Стеф’юк. – Не назву ці писанки професійними у плані техніки, бо не є майстринею. Беруся за писачок за тиждень до Великодня, пишу зо три писанки в кошик і зо п’ять похресникам – оце і все.
Мистецтву писанкарства її навчила бабуся. Та й за таких обставин, що сприйняла це як заповіт. Від малої спостерігала, як бабуся розігріває віск, підфарбований сажею, у маленькій риночці й поволі пише. Споглядала, а сама писати боялась.
А потім помер дідусь Митро. Бабуся впала у силі та здоров’ї. І у перший «жіночий» Великдень (у хаті залишилися три жінки – бабуся, мама та 15-річна Іванна) вона довірила своїй онучці писачок. Тремтячою рукою малювала схему на газеті, а Іванна повторювала на яйці. Каже, зіпсувала яєць багато, зате навчилася. З того часу пише щороку, як би не склалося.
Для себе – у Чистий четвер
Письменниця вважає, що в плані писанкарства між Снятинщиною та Косівщиною є чимало схожого. Наприклад, візерунки «ружка», «церковця», «безконечник», «сорок клинців». Є в Снятині й лемківська мальованка. Адже з 1940-х лемки жили на території колишньої німецької колонії Августдорф у Снятині, а також у селах.
Лемківську писанку Іванна Стеф’юк ще не пробувала писати, та каже, що було б цікаво. До слова, писанкові візерунки колекціонувала дружина Марка Черемшини Наталія Семанюк, у музеї якого нині працює письменниця.
На снятинських писанках багато флористичних мотивів, з кольорів – червоне, вишневе, зелене тло. За спостереженням пані Іванни, якщо гуцульська писанка багата на «сіточки» в орнаменті, то покутська вирізняється крупнішим візерунком, виразністю ліній.
Професійні майстрині пишуть писанки практично весь піст, а так, як для себе – то досить сісти за цю справу у Чистий четвер, – каже Іванна Стеф’юк.
Писанки слід освячувати живими
За словами письменниці, частину писанок із зображеннями жолудів, квітів, зірок, а також галунки (крашанки) можна вже розписаними запікати у тасі, аби спожити за великодньою трапезою. Але писанки із зображенням церкви, хреста, з надписом «Христос Воскрес» освячують живими, бо вони особливо символічні. Після свят вміст обережно видувають, а писанки нанизують на шнурок і зберігають під образами чи у вазочці.
Можна, звичайно, казати, що «тепер не до Різдва» чи «не до писанок». Але вся справа у тому, що ці найбільші свята – епіцентри року.
Маю свідчення, як яворівський повстанець Іван Шкрібляк пік паску на примусі в криївці, аби у хлопців був правдивий Великдень. Або як сучасні волонтери печуть паски і передають писанки хлопцям на фронт. В темні часи особливо потрібне світло, а традиція – то і є те рідне світло, – впевнена Іванна Стеф’юк.
Писанка для письменниці – ще й родинна пам’ять. Пам’ять про її Маріку – жінку, про яку вона пише книжки, про яку молиться та якій завдячує своїм вихованням.
Треба гуртувати молодь
Розвивають писанкарство й на Городенківщині, зокрема в селі Чортовець – у церковній резиденції греко-католицького храму Пресвятої Трійці. Отець Віталій Юрійчук та його дружина Віталія всіляко гуртують навколо церкви дітей та молодь. Окрім літніх християнських таборів, влаштовують різні майстер-класи, зокрема писанкарства.
Тяга до мистецтва в їмості Віталії Юрійчук була ще зі школи. Пригадує, як зовсім юну її через справу з гарячим воском не хотіли брати до гуртка. Тому свою першу писанку малювала фломастером. Згодом часто їздила на змагання з писанкарства. Нині жінка – спеціаліст декоративно-прикладного мистецтва з художньої обробки шкіри. Проте під час навчання в Інституті мистецтв удосконалювала ще й уміння написання писанок, при чому різними техніками. Це були крашанки, дряпанки, навіть писанки методом травлення.
Нині Віталія Юрійчук – мама чотирьох дітей. Але, попри зайнятість, не перестає передавати свої знання та вміння дітворі. Відчуває це своїм покликанням.
Перед написанням писанки середину яйця обов’язково забирають. Так, за словами Віталії Юрійчук, писанка довше зберігається. Серед орнаментів, які малюють на Городенківщині, – безкінечність, сонце, дерева, вербові гілочки, церква та хрести. Серед кольорів переважають яскраві – червоний, жовтий, оранжевий. Хоча використовують і темні: чорний, коричневий, бордовий. Проте більшу частину писанки заповнюють все-таки світлими барвами, а меншу – темними.
Стараємося робити писанки веселі, сонячні. Можливо колись з’явиться й локальна чортовецька писанка. Як-от великодній танець «Сербен», аналогів якому немає ніде в Україні, – каже Віталія Юрійчук.
По закінченню майстер-класів планують провести у Чортівці великодній аукціон писанок. Усі кошти спрямують на потреби воїнів.
Традиція зближує з дітьми
Передати свої вміння дітям вбачає за обов’язок і педагог-організатор Задністрянського ліцею Оксана Цимбаліста. Правда, поки що в сімейному колі. Розповідає, як захоплювалась, коли мама фарбувала крашанки з рослинним орнаментом у цибулинні. Як спішила на місцевий гурток «Умілі ручки», де пробувала свої сили у різних видах мистецтва. Та нині, на жаль, його немає. Правда, опанувати різні технології виготовлення пасхального яйця діти можуть на уроках образотворчого мистецтва та трудового навчання.
Якщо не розповідати дітям нашу історію, не розвивати культуру та не передавати традиції, то вони можуть зникнути й без війни. Зокрема й писанкарство. Це захопливе заняття. Воно розвантажує і дуже зближує з дітьми, – розповідає пані Оксана. А дітей у неї – троє.
Перед написанням писанок обов’язково вивчають з дітворою, що означає той чи інший орнамент. Відтак наводять контури олівцем, а тоді вже розписують писачком. Опускають писанку від найсвітлішої фарби до найтемнішої.
На Опіллі серед візерунків найчастіше трапляються сонечко, рибка, безкінечність, квіти, верба, голуб, геометричні фігури. А серед кольорів популярними є синій, зелений, червоний, оранжевий. Також малюють писанки й на чорному фоні. Цим опільська писанка й вирізняється серед інших.
Нині триває війна, й ніколи не знаєш, що буде завтра. Тому потрібно максимально проводити час із дітьми, – каже Оксана Цимбаліста. – Стараюся їх вчити чомусь новому, щоб вони отримували задоволення від життя не за гроші, а від простих речей. А розписувати писанки дітям дуже подобається.
