У вівторок, 14 травня, у селі Прокурава, що на Косівщині, ґаздині та молодички співали «перепилоньки», чоловіки «будували дзвінницю», а малі хлопчаки грали «перескачки».
А ще усіх охочих вчили робити силянки, писати писанки, відбивати узори на тканині та дереві й ліпити сирні коники.
Це все показували та вчили у новому мистецько-туристичному етнохабі «Кольорові пацьорки», який на батьківському обійсті відкрила народна майстриня Марія Чулак. Запевняє, що тепер усі, хто відвідає етнохаб, відкриють для себе якесь давнє ремесло та й взагалі – Прокураву, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Етнохаб рухає село
За словами пані Марії, саме збереження й популяризація народного мистецтва є основною ідеєю цього простору.
Марія Чулак народилась у Прокураві, тут вчилась до восьмого класу, а потім переїхала до міста. Майже через 40 років знову повернулась і не просто так.
Минулого року пані Марія організувала однойменний фестиваль «Кольорові пацьорки», під час якого встановили рекорд України. На одній локації нарахували 406 жінок у герданах та силянках. Це такі прикраси з бісеру. А зараз відкрила етнохаб.
Це туристичний, відпочинковий комплекс, де ми пропагуємо народне мистецтво, зокрема те, яке занесене до списку нематеральної спадщини України, — говорить Марія Чулак. — Це є бісероплетіння, писанкарство, різьба по дереву. Також незабаром у цьому списку будуть і сирні коники. На території еко-хабу можна буде відпочити, відвідати майстер-класи, які проводитимуть наші прокуравські майстри й майстрині. Ті, які творять це мистецтво, які є носіями елементів нематеріальної культурної спадщини.
В етнохабі планують розвивати й показувати туристичні родзинки села — «Лебедине озеро», мінеральні джерела, полонини з вівцями і сиром. А також через традиції працюватимуть над емоційно-психологічним розвантаженням, що є нині дуже потрібним.
Наголос на «о»
Відкривали етнохаб великодніми співами, гаївками та іграми. Лише у селі Прокурава співають і водять «Перепилоньки». Наголос треба ставити на букві «о».
Участь беруть лише жінки й дівчата. Спершу жінки співають до дівчат, а потім дівчата до старших. Беруться за руки й танцюють колом.
Ці кола символізують єдність усіх нас, — говорить місцева мешканка Іванка Запісяк. — Наші «Перепилоньки» прокуравські —таки найкращі. Їх співають у нас перед церквою на Великдень, у Великодній понеділок та Великодній вівторок.
Ці співи можуть тривати з годину, бо пісень багато і вони всі різні. Є про тяжку долю вдови, життя сиріт, про жовнярів, зраду жінки і чоловіка. Такі, розумієте, життєві. Є про церкву, про воїнів, про дівчат, які чекають з війни, — перераховує Наталія Сидорак.
Каже, вона тут — найстарша вокалістка. Пані Наталі — 75, вона керує церковним хором, а також співає у сільському ансамблі «Барви Карпат».
«Перепелоньки» йдуть співати усі дівчата і жінки. І ті, кому 10 – 18, і такі як я – кому 75, — жартує пані Наталія. — Ці пісні виконують на Великдень і ще на Провідну неділю. А більше — ні. Мені ті пісні передала моя мама, а мамі — її мама. Це у нас споконвіку так. Ніде такого нема, лише у Прокураві. До нас з других сіл приїздять подивитися.
За словами Наталії Сидорак, відколи в селі церква — відтоді й «Перепилоньки». А церква у селі побудована в 1889 році на місці попередниці — 1771 року.
Коли церква лише будувалася, то мамі розказувала її мама, що люди збиралися на зарінку (коло річки — ред.) й там співали ці «перепелоньки», — розповідає Сидорак. — А потім побудували церкву і вже довкола неї співали. Моя мама дуже любила співати. Приходили дівчата на вечорниці вишивати і мама співала, а ми переймали собі й повторювали. А зараз вечорниць нема, то у клубі збираємося і так вчимо молодих.
Четвертий на дзвінниці
Під час того, як жінки й дівчата співають, молоді хлопці грають у «перескачки» – просто перескакують один через одного. А тоді роблять «дзвінницю»: на низ стають моцніші хлопці, їм на плечі стають трохи менші і, от, є дзвінниця.
Це також давня традиція, кажуть у Прокураві.
Я колись, як з армії прийшов у 1971, то я на «дзвінниці» четвертий стояв, – розказує пан Іван. – Був перший ряд, другий, третій і четвертий. Давали таку палицю всередину, аби тримати рівновагу і так йшли довкола церкви.
А з маленькими дітками грають у «Жучок»: дорослі стають у два ряди, сплітають між собою руки і роблять «кладочку», по якій по черзі проводять найменших. Також співають і водять хороводи.
Ні дня без коників
Під час відкриття етнохабу гості могли опанувати котресь з народних ремесел.
Наприклад, Микола Слижук вчив охочих інкрустації по дереву – оздобленню дерев’яних виробів вставками з інших матеріалів: скла, металу, перламутру, каменю чи вставками з інших порід деревини.
Цього пан Микола навчився у свого діда, біля якого й виріс. Почав, каже, з цим ремеслом працювати з восьми років. Нині йому – 38.
Мій дід, мої прадіди, прабабка були знаними майстрами, – говорить Микола Слижук. – Я також пішов їхнім шляхом. Таким методом інкрустації роблю кошики, тарелі, підсвічники, скрині чи рамки до фотографій, до образів.
Пан Микола має авторську розробку – збанок до Водохреща. Усі вироби робить переважно з груші чи горіха, бо ця деревина м’яка і її легко обробляти.
Місцева майстриня Галина Соколюк допомагала освоювати пацьоркоплетіння – вчила робити силянки й гердани. Цього ремесла пані Галина навчилась якраз від матері Марії Чулак, бо жили по сусідству. І навчила цього ремесла своїх доньок – Галину та Орисю.
Багато охочих було на майстер-класі з виготовлення сирних коників. Ще тепленькі коники – дуже смачні.
Робити іграшки з сиру вчила Марія Петрів з села Брустури – столиці сирних коників. Саме вона відродила це ремесло на Гуцульщині. Сирними кониками займається уже 40 років і вчить молодь.
Їй допомагала Анна Левицька з села Прокурава. Майстриня розказує, що її 13-річну цього вчила старенька сусідка, якій було під 90 років. Тоді їй те сподобалося, але вона цю справу полишила. Вернулась до сирних коників, коли мала вже 35 років. І тепер каже, без коників не уявляє ні дня, бо жодне свято не обходиться без цих сирних смаколиків.
Авторка: Світлана Лелик