Цього року виповниться 30 років, як книгарня «Гувернер» почала працювати у Херсоні. В іншій реальності, де немає війни, ювілей би відзначили гучним літературним святкуванням.
Але нині вони змушені починати все заново – у новому місті. Після життя в окупації та еміграції власниця книгарні Ганна Лісова вирішила, що треба відроджувати справу. Минулого тижня перша їхня невеличка книгарня відкрилася у Франківську, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Коли ще була «єПідтримка»
На початок війни у нас було 5 книгарень і ще ми багато співпрацювали з приватними підприємцями по області. Тобто у нас була і гуртова торгівля, і роздрібна мережа, – розповідає Ганна Лісова. – Саме тоді активно працювала програма «єПідтримка», коли видавали тисячу гривень на книжки. Люди йшли, був великий попит.
У день, коли почалася війна, їхні магазини були вщент заповнені книжками, готувалися, що буде багато замовлень.
І 24 лютого, коли я о 6 ранку терміново приїхала в офіс, тому що о 5:20 почула вибухи на Антонівському мості, я навіть не могла зайти до приміщення, бо все було забито товаром, який увечері привіз водій.
Той ранок відчувався як щось несправжнє. От вирує життя, ти весь у роботі. Так, про війну говорять, але в це не віриться, бо ж такого просто бути не може.
І тут як удар по голові. Таке враження, що це сон, зараз я прокинуся і все пройде, – пригадує жінка.
Тоді вони з чоловіком вирішили нікуди не їхати з рідного міста. Уже доросла дочка давно жила в Нідерландах, але у Херсоні були батьки, сестри, племінники, колектив, книгарня і книжки, за які ще частково навіть не розрахувалися з постачальниками.
І як це все кинути і куди їхати? Ми бачили, що всюди бомблять, куди ховатися? Ми вважали, що треба заспокоїтися самим і заспокоїти людей.
24 лютого 2022 року нова реальність вривалася в їхнє життя, а стара ще з усіх сил їй пручалася.
От водій наш зранку приїхав на роботу, телефонує: я не зрозумів, чого нікого нема? – розказує Лісова. – Я кажу: Сашко, я писала в робочому чаті, що нині тримаємо паузу. Він: яка пауза? Сьогодні в нашої Оленки ювілей, ми що, її вітати не будемо? Що ви паніку сієте. Я їду замовлення розвозити.
Жінка ледь переконала його нічого нікуди не розвозити. Взяла квіти, подарунок і удвох з чоловіком поїхали вітати співробітницю, з якою пропрацювали 20 років.
«Лакшері» підвал і синьо-жовті обкладинки
Все змінювалося дуже швидко. Спочатку було чути бої за Антонівський міст, далі по вулицях почали їздити БТРи й танки, з’явилися військові в чужій формі.
Десь два тижні був такий параліч міста – все зачинено, ніхто не знає, що робити, – розказує Ганна Лісова. – У нас вдома не було підвалу і ми поїхали до друга. В того якраз мала відкриватися нова стоматологічна клініка, де був дуже гарний підвал, як ми казали «лакшері» – зі світлом, водою, опаленням, туалетами.
Вони з чоловіком попросилися пожити там. І оскільки підвал був великий і добре облаштований, то перший місяць там жили близько 30 людей.
І дітей було багато, діти нудилися, батьки знервовані – весь час у телефонах. Я тоді пробралася в наш магазин, понабирала зошитів, книжок і ми кожного дня робили заняття, грали в настільні ігри. І чергування навіть зробили – щоб діти щось прибирали.
Йшов час, усі чекали швидкого звільнення, але цього не сталося. І місто намагалося якось жити у цих умовах – на роботу вийшли комунальники, потрохи відкривалися магазини.
Відкрити одну з книгарень наважилась і Ганна Лісова.
Та якраз була неподалік їхнього підвалу.
Люди приходили з таким здивуванням – «о, ви відкрилися», – пригадує вона. – Ми спеціалізувалися в основному на навчальній і дитячій літературі і в ті дні її дуже купували, бо діти всі сиділи вдома, їх треба було чимось займати.
Ще тоді був великий попит на історію України, розкупили навіть підручники для вишів.
В нас було багато книг, бо ми ж готувалися до програми «єПідтримка», – каже жінка. – І навіть під час окупації в нас люди купували книжки за ці гроші, бо в нас були українські термінали. Потім ми вже їх ховали, бо в місті ввели рублі.
В самої книгарні був короткий життєвий цикл – відчинялася о 10.00, а вже о 14.00 закривалася, бо о 15.00 починалася комендантська година. Крім магазину, старалися нікуди аж так не ходити.
Я згадую ті часи, як паралельну реальність, – ділиться жінка. – От зранку прокидаюся, чоловік мене проводжає до роботи. І ми так стоїмо і дивимося один на одного, ми нічого не кажемо, але розуміємо, що можемо більше не побачитися. І це не просто слова, це те, що ставалося з нашими знайомими.
Найгірші моменти, коли в книгарню заходили окупанти. На поличках тоді, пригадує жінка, стояли підручники для підготовки до ЗНО, а у них синьо-жовта обкладинка.
І просто починають скидати з полиць ці книжки і кричати – зараз все спалимо, ти підеш на підвал. Руки холодіють і не знаєш, що робити.
В окупованому Херсоні подружжя прожило 5 місяців. Може, так і нікуди не виїхали б, але в чоловікової матері, яка живе в Карабасі, був ювілей – 80 років. Вони обіцяли бути і ще у січні взяли квитки.
Назад додому
Потім вони з чоловіком поїхали в Нідерланди до доньки, а звідти – в Іспанію, до подружки. Та запропонувала трошки відпочити, відійти від того стресу.
Думали, що їдуть ненадовго, але з Херсона почали приходити новини, що от ті знайомі пропали, а от тих «на підвал» забрали.
Коли сталася деокупація, то ми дуже зраділи і думали – зараз уже вертаємося, – пригадує Ганна Лісова. – Але почалися жорстокі обстріли, відключення світла, води.
Поворотний момент стався, коли у квітні цього року за адресою їхнього офісу прилетіла ракета.
Дзвонить ввечері кум і каже: я тебе вітаю, ти вже без даху. Я так, як йшла, то просто сіла на дорозі на бордюр. То вже була 8 вечора, я його впросила вернутися, подивитися, що там і як. Каже: наче дах цілий.
Влучання тоді сталося у кав’ярню поруч, а їхній офіс пошкодило хвилею. Але тоді жінка і вирішила вертатися.
Я подивилася, побачила квиток за 30 євро і кажу чоловіку – все, їду.
Коли зайшла в їхній офіс у Херсоні, зрозуміла, що книжки треба вивозити. Колеги з Рівного й Луцька запропонували свої склади. Але Ганна Лісова бачила, що час іде, книжки, а у них переважно навчальна література, втрачають актуальність. Тож вирішила, що книгарня має працювати.
Чому саме Франківськ? Тому що у Фейсбуці я побачила, що багато друзів переїхали саме сюди, наш державний університет – тут, Херсонський хаб – тут, – розказує вона.
У Франківську жінка була здивована кількістю молоді на вулицях, бо в Херсоні такого вже не побачиш.
І це був для мене добрий знак, – каже Ганна Лісова. – І от я починаю все спочатку.
Авторка: Женя Ступ’як
