Дорога до музею «У трембітаря» звивиста і для мешканців рівнин непроста. Але коли виходиш на фінішну пряму – вражають гірські краєвиди. Та й сам музей дуже привабливий: симпатичний дерев’яний будинок, свіжоскошений газон, чимало фотозон для туриста.
А коли господар Микола Ілюк у традиційному вбранні ще й зустрічає тебе грою на трембіті, відчуваєш, що тут живе справжня гуцульська культура, пише Правда з посиланням на Репортер.
Гуцули в метро можуть не платити
Усе почалося з дідуся Миколи Сливчука. Народився він 1914 року в селі Замагора, що на Верховинщині. З дитинства полюбляв музичні інструменти. Спершу грав на сопілці, а коли мама купила волинку, то радості не було меж. Та не однією музикою жив Микола Сливчук – був вправним бджолярем, ковалем, мисливцем і будівельником, а у вільний від роботи час грав у селі на вечорницях.
Одного разу в житті Миколи Сливчука трапилася цікава подія. У будинку сім’ї Сориків під час зйомок фільму мешкав Сергій Параджанов, нині це хата-музей кінофільму «Тіні забутих предків». Сорики запропонували Параджанову пана Миколу як талановитого музиканта. Режисер погодився.
Микола Сливчук з іншими музиками їхав до Києва «на озвучку». В метро їх пускали безплатно, бо були у гуцульському вбранні. До слова, волинку і скрипку, на котрих грав у фільмі Микола Сливчук, зберіг у своєму музеї Микола Ілюк.
Передав дідусь онукові і талант музиканта. Микола з дитинства прислухався до різних мелодій, співаків. І коли пішов вчитися в дев’ятому класі до ще одного музиканта в родині – дядька Миколи Стринадюка, то вже знав чимало мелодій. Відтак було навчання в Надвірній, а потім військова служба у Москві та Сочі. Але й там Микола Ілюк не забував про музику.
Мав свій колектив в армії. У вільний час, коли не бачили командири, брав до рук гітару чи баян, – згадує він.
Після армії працював завклубом у селі Чорна Річка, а ще вступив до Калуського училища культури на хорове відділення. Через деякий час Микола Ілюк одружився та переїхав до Верховини. Там познайомився з видатним музикою-віртуозом Романом Кумликом. Разом вони створили капелу «Черемош», з якою за 10 років об’їздили чи не всю Польщу та Німеччину.
Згодом Роман Кумлик зайнявся створенням власного музею, а я зі своїм гуртом «Коляда-Криворівня» полетів до Америки. Відтак ще п’ять разів. І країнами Європи виступали. Нині граю в музичній капелі «Гуцули», – розповідає Микола Ілюк.
У музеї звуків і спогадів
Як справжній господар у 2008 році Микола Ілюк побудував хату, де зробив окрему музичну кімнату. Там давав приватні уроки музики своїм учням. А згодом пробудився в нього дух збирача автентики й виникла ідея створити власний музей.
Чимало від дідуся, прадіда та родичів дружини залишилося у спадок різних верстатів й побутового реманенту. Ще я збирав музичні інструменти. Й так з часом з’явився музей гуцульського побуту і мистецтва «У трембітаря», – каже пан Микола.
У музеї можна послухати звуки сопілки, волинки, рогу, дримби, флояри, баяну, акордеону, тилинки (на кшталт флейти), цимбалів, ліри, кларнету, гітари, а на вулиці самим спробувати звук трембіти. Лише скрипок є до сорока й навіть раритетне фортепіано.
А крім музичних інструментів – давні фото, гуцульський одяг, який можна приміряти, та різноманітні побутові речі, деякі з яких ще з кінця XIX століття. Продовжує Микола Ілюк збирати старовинні речі й досі. За його словами, таким чином намагається зберегти й передати наступним поколінням старовинну музику та справжній гуцульський побут.
Завдяки своїм музичним здібностям та знанням народних звичаїв, Миколу Ілюка як знавця Гуцульщини запрошують до різноманітних проєктів та навіть і зйомок у фільмах. Зокрема його можна побачити у кінострічках «Захар Беркут», «Останній москаль», «Мій карпатський дідусь».
Микола Ілюк неодноразово був проводирем для Дмитра Комарова, який у Карпатах знімав передачу «Мандруй Україною» і «Ніч на Івана», для Олега Скрипки – в передачі «Краса по-українськи». А в його будинку-музеї знімали передачі «Кохання на виживання» та «Міняю жінку».
З різних континентів прибувають до Миколи Ілюка – з Європи, Америки, Австралії, Індії. Приїжджають і військові, щоб хоч трохи відпочити від війни.
