Ігор «Ігарьок» Вірстюк – весільний музика та майстер ремонтів з Монастирчан на Богородчанщині. Але це до повномасштабного вторгнення росії.
Вже понад два роки чоловік на військовій службі захищає Україну і виріс до посади головного сержанта підрозділу 108 окремого гірсько-штурмового батальйону коломийської 10 ОГШБр. З ним познайомилися під час волонтерської поїздки «Галки» на Донеччину – розпитали про шлях на війні, як звикав до воєнних реалій та яким бачить цивільне життя, пише Правда.іф.
– Ігоре, розкажіть, як ви опинилися на війні? Раніше не служили в армії?
–Так, я раніше не служив. Займався суто цивільними справами — мав свою бригаду, робив ремонти під ключ. Також грав на весіллях, бо музика мені завжди подобалася. Але коли почалася війна, все змінилося. Пам’ятаю, як в Івано-Франківську були прильоти по аеродрому, і це стало для мене останньою краплею. Я вирішив не чекати і пішов до військкомату. Тоді я був другим у черзі, пригадую. А на заправних станціях були кілометрові черги…
Потрапив до другої роти 108-й батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Відтоді й там. Спочатку був стрільцем, потім став командиром відділення. А вже десь півтора місяці тому створили новий підрозділ БПЛА «Аркан», і це вперше, коли мене перевели в інший підрозділ. Відчуття були змішані, бо у старому підрозділі був свій колектив. Але добре, що хлопці, з якими зараз разом служимо, хоч і з різних підрозділів, та всі ми вже знали один одного, бо виконували одні й ті самі завдання.
А в 2022 нас спершу відправили на Волинь, де ми виконували завдання на блокпостах, захищали стратегічні дороги. Потім були бої на Житомирщині, а далі нас перекинули під Київ — в район Бородянки. Артобстріли були постійними, але позиційних боїв не так багато. Згодом, коли ворога відтіснили, ми проводжали їх аж до Чорнобильської зони. А далі вже був Донбас.
–Що ви відчували під час перших обстрілів? Адже ви прийшли з цивільного життя.
–Було важко, відчував себе зовсім не підготовленим. Перші обстріли — це як бігати курчам, не знаючи, куди сховатися і як правильно діяти. На щастя, поряд були досвідчені побратими, такі як Віталік «Ара», які вчили нас “на ходу”. Наші справжні навчання на полігоні почалися лише після боїв під Києвом, коли у нас з’явилася можливість підготуватися серйозніше.
– Ви вже довгий час на Донбасі. Як сприймаєте це місце зараз?
– Ми на Донбасі з травня 2022 року, вже більше двох років. Це складне місце, але тут йде основна боротьба за нашу країну. Ми розуміємо, що якщо втратимо Донбас, під загрозою буде Дніпро, далі вся Україна. І захищати прийдеться в себе в городі. Захищати тут — це як захищати свій дім.
Чекати поки дійдуть до Дністра – це примітивне мислення. Бо треба спершу приїхати на Донбас і побачити, як все виглядає, на ці будинки розвалені. І відчути, що за 5, 10, 70 кілометрів захищати землю від ворога дуже важко. У ворога «рука довга». Це не партизанщина.
– Знаю, маєте бойове поранення. За яких умов це сталося?
– Служба тоді була така, що вдень ми літали на БПЛА, були пілотами з Андрієм «Скибою» (нині це командир РУБАК «Тайстра» 10 ОГШБр). А ввечері хлопцям возив їжу, боєкомплект, забирав поранених. Якось на нашу ділянку зайшли сильні росіяни, група хороших пілотів. І в той вечір ми мали 8 «300-их» суто їх скидами. Я раз поїхав на квадроциклі вивезти двох трьохсотих, другий. Потім довелося їхати втретє під ранок.
«Скиба» з дрону спостерігав за нами і бачив, що над мною висить під№rський дрон зі скидами, але я не чув цього по рації через працюючий квадроцикл. Ми ледве витягли і завантажили на машину пораненого без свідомості хлопця, другий був «легший» – мав поранення в руку і ногу, тож ми загрузилися і я поїхав. І тут удари.
Перша граната пройшла повз, а друга вибухнула просто біля мене. У квадроцикла пробило всі колеса, я отримав поранення в ногу, один з поранених хлопців отримав ще один удар в руку. Але, я, як пілот БПЛА, знаю цю тактику ворога – зупинятися не можна, бо доб’ють наступними гранатами. Я щось не захотів бути добитим і продовжив рух. Витягнув пацанів і себе з того пекла.
Пам’ятаю, приїхав в безпечніше місце до своїх – поранених зустріли і швидко розгрузили, а мене щось ніхто не забирає. Бо навіть не зразу зрозуміли, що я поранений. (Сміється, – прим. «Галки»).
Хоча поранення виявилося серйозним, я дуже радий, що зміг виконати завдання і повернутися до своїх. Подробило стопу, кістки, до кінця не зрослися, але то таке.
– Командування відзначило такий вчинок?
– Так. Мене нагородили “Золотим Хрестом” від Головнокомандувача. Також маю орден “За мужність”. І ще нагороду за поранення отримав, але більше такої не хочу. Приємно, що вручили. Але носити напевне їх не зможу. Бо комусь золоті хрести, комусь дерев’яні…
– Після поранення вам дали статус обмежено-придатного, і це право служити в тилу. Але ви досі на фронті. Чому?
– Так, отримав статус обмежено-придатного. Пропонували піти служити у військкоматі, але, чесно кажучи, з тим іміджем, який вони самі собі створили, вертатися до такої «контори» я не хочу. Написав рапорт, що готовий виїжджати на позицію і виконувати бойові завдання. І мене повернули назад, спочатку в роту, а зараз у новий підрозділ БПЛА.
– Яку роботу зараз виконуєте?
–Мене призначили головним сержантом підрозділу, хоч я і солдат по званні. Значить щось вмію. Працюю на повну, стараюсь, щоб хлопці виконували завдання і при цьому не потребували нічого для роботи. Головне – щоб усі живі поверталися на базу.
– Чим зараз займається ваш підрозділ?
– Це FPV-дрони, скиди, розвідка. Працюємо над розширенням, у нас є багато гарних ідей. Уже маємо автодрон, готуємо розрахунок, думаємо зайнятися наземними платформами. Потрібно максимально використовувати технології, щоб мінімізувати участь піхоти і максимально використовувати техніку.
Не можна відставати від ворога, потрібно його випереджати – тільки так буде продуктивно і перемога.
– Це розуміння, важливості технологій, лише у вас, чи в командування теж є?
– Що мені подобається, так це те, що у нас нормальний діалог з командуванням. Якщо ти кажеш, що потрібно щось, люди йдуть назустріч. Якби щось не влаштовувало чи не було порозуміння, я б просився в інший підрозділ. Але тут керівництво розуміє важливість нашої роботи і старається допомагати. Я радий, що служу тут.
Я знаю нашого комбата, знаю начальника штабу. Ми були разом в окопах, знаю їхню історію. Це не “піджаки”, які просто закінчили військову кафедру і не мають бойового досвіду. Наприклад, Логуш – він воює з Київщини. Це справжній «безбашений» боєць, який у ворога “беху” украв на Київщині. Потрібно бути сміливим, щоб таке зробити. Це справжні герої.
– Якою, на ваш погляд, є зараз ситуація на фронті?
– Вважаю, у нас з окупантами паритет. Літо було дуже важке. Покровськ, Часів Яр, дуже важко. А от Курська операція – молодці. І далі можна буде на щось розмінюватися. З наших підрозділів багато в полоні. Треба їх визволяти, витягувати звідти.
– А як щодо волонтерської допомоги?
– У той час, коли я міг би просто відпочити або поспати, використовую не завжди за призначенням. Бо вдень, як не як, є купа службових обов’язків, і ти повинен виконувати свою роботу. А так ще комунікую з волонтерами і залучаю допомогу підрозділу. Тому хочу наголосити – довіряйте волонтерам і не проходьте повз збори.
Держава забезпечує нас необхідним масово, але волонтери більш гнучкі і швидко реагують на потреби військових. Наприклад, з тим же Стасом Ковановським і його командою. З ним зручно працювати – просто телефонуєш і кажеш: “Стас, от того бажано треба. Чим швидше”. І все. Я вже не сідаю гуглити, де знайти прилад нічного бачення. Це його справа. Я просто попросив – і все готово. Тому я кажу людям: хто не може займатися волонтерством, хоча б підтримуйте фінансово. Це дійсно важливо, бо все дуже дорого коштує.
– Нещодавно і читачі «Галки» придбали для вашого підрозділу систему РЕБ. Помічний?
– Так! І цей РЕБ уже врятував наших від ворожого баражуючого боєприпасу «Привет-82». Це “крило”, яке летіло вбивати наших хлопців. Втратило керування і впало недалеко від машини. Але, слава Богу, всі залишились живі. Хлопці поїхали виконувати завдання. Якби не цей РЕБ, дрон міг би вибухнути, і ми втратили б розрахунок. Та я навіть не хочу думати про це. Тому подяка донанетарам.
– Як оцінюєте результативність свого підрозділу «Аркан»? І наскільки активні російські сили?
– Чесно кажучи, дуже радий, що нас в межах батальйону сформували в один підрозділ. Наприклад, пілоти “Мавіків” тепер активно співпрацюють з пілотами ФПВ-дронів. Можна просто попросити показати потрібні цілі, і результативність зростає в рази. Ми самі готуємо боєприпаси, маємо технічний підрозділ, який паяє дрони. Все це настільки добре налагоджено, що останні дні російські війська отримали дуже добрячі удари – майже всі їхні укриття у нашій зоні відповідальності знищені. Тепер наші пілоти “Мавіків” будуть виловлювати їх по кущах і добивати.
Росіяни теж використовують дрони, через що нашій піхоті важко, але, на мою думку, ми на голову вищі.
– Що ви очікуєте після перемоги? Повернетесь до цивільного життя? Чи ще не думаєте про це?
– Не знаю. Напевно, місяць точно десь утечу в ліс і буду звикати до того, що вже не бахає. Бо зараз кожен вибух нагадує про те, що це вже частина мого життя. Реагую навіть на дим від пожежі – і одразу думаю, що там щось горить і, можливо, небезпека. Тому не уявляю, як буду реагувати на такі речі в мирному житті. Ще поки не бачу себе в цивільному житті, бо живу тут і займаюся потребами на фронті.
Що буду робити вдома – не знаю. Там чекають батьки та онук. Може, й повернуся до музики, але поки що не впевнений, чи захочу цього. Головне – дожити до перемоги, а там уже придумаю, що робити далі.
Розмовляв Роман Турій.
Фото автора та героя статті
