В Івано-Франківську відбулася презентація книги “Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022”. В ній 11 українок різних професій і з різних регіонів розповідають про пережитий травматичний досвід війни та пошуки опори.
Перші презентації відбулись вже у Києві та Львові.
Авторки щиро та відверто написали про життя в російській окупації, втрату через війну рідних, майна та здоров’я, полон, сексуальне та гендерно зумовлене насилля, пов’язане з війною, тощо. Вагомою частиною їхніх історій є розповіді про те, що їх підтримувало під час цих потрясінь і продовжує підтримувати, пише Правда.іф з місця події.
За словами представниці ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” Надії Нестеренко, книга адресована всім українцям, які шукають схожий досвід, щоб впоратись зі своїми переживаннями. Вона містить також розділ психолога.
“Ця книга як для звичайних громадян, так і для істориків, котрі хочуть знати більше про війну, ознайомлюючись з таким травматичним досвідом. Тут наведені різні приклади про об’єднання у громадські організації, про пошук своїх людей. Це про загиблих і збереження їхньої пам’яті рідними. Є багато історій про побут, саме через нього головні героїні допомагали впоратись з емоціями”.
Розстріляли 16-річного сина після тижня катувань
Свою історію у книзі про закатованого російськими бойовиками ще у 2014 році 16-річного сина Степана розповідає Сталіна Чубенко, уродженка Краматорська Донецької області.
“Погодилась поділитись, щоб більше людей знали, що там відбувалось і як важко втрачати рідних. Але треба знаходити в собі сили продовжувати жити далі. Жити для того, щоб пам’ятали про твою рідну людину, якої немає і про ті злочини, які вчинив неадекватний “сусід”.
Її син, Степан Чубенко, був надзвичайно цілеспрямованим юнаком: займався греко-римською боротьбою, грав у місцевій футбольній команді та брав участь у конкурсах, демонструючи хороші організаторські здібності та акторську гру. Коли у 2014 році Краматорськ перебував в окупації – з друзями вступив у партизанську організацію. Згодом, потрапивши до рук днр-рівців і не погоджуючись на їхні умови, – був розстріляний.
Мама 10 років чекає сина з полону
Своїми очікуваннями і боротьбою поділилась мати, котра 10 років чекає сина з ворожого полону. Людмила Біленька також до сьогодні не може достукатись і знайти спільної мови зі своїм братом і сестрами, котрі проживають в росії.
“Син воювати пішов з майдану. Азовець. Пішов на завдання – і потрапив у полон. І лише через участь у громадській організації, підтримку людей-однодумців змогла знайти ґрунт під ногами”.
Війна двічі приходила у її дім
Досить важкими спогадами ділиться представниця SEMA Ukraine об’єднання українських жінок, які постраждали через сексуальне та гендерно-обумовлене насильство внаслідок збройної агресії росії проти України Галина Тищенко, до якої у дім війна прийшла двічі. Жінка проживала до 2014 року у Краматорську Донецької області. Перебували з родиною в окупації до 2015 року, згодом переїхали у Київську область, у селище Дмитрівка (поруч з Ірпінем і Бучею). У надії на мирне життя побудували там будинок. Однак, 2022року війна вдруге застала у рідній домівці. Діти встигли виїхали, а пані Галина сама залишилась в будинку.
“Місяць була в окупації. Зайшла в селище псковська дивізія, і свою військову техніку ховали за моєю огорожею, а самі розмістились у сусідніх будинкам, обікрали і все повивозили звідти”.
Жінка зі свого будинку нараховувала російських бійськових у так званому їхньому штабі понад сотню.
А вже 15 березня, ділиться Галина Тищенко, в день її народження, прийшли додому знущатись над нею:
“Були зовсім молоді люди, не старші 25 років. Вони це робили з великим задоволенням. Дуже знущались..І гвалтували. Не дозволяли виходити з будинку. Мені потрібна була медична гінекологічна допомога. Доживала кожен день як останній. Дуже зраділа, коли в кінці місяця ЗСУ вигнали окупантів з наших вулиць і почула українську мову”.
