Віталік “Ара” Іващук – головний сержант роти ударних безпілотних авіакомплексів “Тайстра” коломийської 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Чоловік пішов на війну ще у 18 років, втратив там руку та повернувся на фронт.
Про службу, поранення та мобілізацію “Ара” розповів Галці, пише Правда.іф.
– Розкажи свою історію, як ти опинився на війні?
– Я сам з Житомирщини і на війні опинився ще в 2016 році, тоді це називали АТО-ООС. Я підписав контракт зі Збройними силами. Тоді вже йшла справжня війна, просто вона була була не таких масштабів.
– А чому вирішив піти у військо, знаючи, що чекає шлях на війну?
– В армію я хотів ще десь з 14 років. Як тільки почалась заворушка на Донбасі, я вже про це думав. Тільки закінчив школу, виповнилось 18, одразу пішов.
– Можливо був в організаціях націоналістичних, політичних?
– Ні, не був. Я не підтримую цих організацій. Бо в кожній з них є якась своя ідеологія. Я – людина, яка може змінювати думку про те чи інше. Можливо, я помиляюся, але не хочу себе прив’язувати до якось одного напрямку. Я можу мислити більш широко.
– Як починалася служба?
– Через свою необізнаність я потрапив в навчальний центр “Десна”. Відношення і прив’язки до якоїсь військової частини в мене не було. Туди приїжджали “покупці”, як ми називаємо їх, агітували нас, і відразу виписували відношення, хто в який підрозділ захотів. Основний критерій для мене тоді був – чи воює бригада в АТО.
Тоді до мене підійшов капітан з 53 бригади та запропонував посаду артилериста. Я відмовився, бо хотів в піхоті бути – він і виписав мені відношення на посаду гранатометника. Після двох місяців навчання я потрапив на схід.
А тоді активних бойових дій не було. Я пробув там близько 40 днів. І вже тоді дуже такі суперечливі враження склалися про армію. Бо мої очікування, якесь таке романтизоване бачення армії, і реальність – дуже сильно відрізнялися.
– Але все ж перший бойовий досвід пам’ятається?
– Мій перший бойовий досвід дійсно був цікавий. Розвідка, яка стояла в нас на позиції, виходила вночі повоювати, бо їм було нудно. А я до них прибігав, бо мені цікаво було, як це. Хотілося тоді, щоб мені щось просвістило над головою, відчути що це таке. І от по нам відпрацював сепарський “Утьос”, це крупнокаліберний кулемет. Цей адреалін, це відчуття, тремтіння в руках – так захопило…
Далі були ротації в Авдіївці. Можна сказати, що за весь досвід АТО та служби за контрактом, це один з найгарячіших напрямків, де я був. Там була досить мала відстань до ворога, і дуже інтенсивні стрілкові бої, саме окопні. Це був дуже цінний досвід для мене, як для воїна-початківця.
Далі була ротація в Попасній, в Новотошківці. У 2018 році в Новотошківці я отримав кульове поранення. У 2019 році в закінчився термін контракту.
Відверто кажучи, я тоді трошки розчарувався в армії. Було дуже помітно, що це – заробляння грошей, корупція. Було багато моментів, які просто не влаштовували, наприклад, відсутність особистого життя, чи відсутність життя, як такого. Тому я звільнився.
Перед звільненням я з побратимами спілкувався і казав, що повернусь тоді, коли буде якась конкретна “двіжуха”.
– Тож коли почалась велика війна, ти повернувся сам?
– 24 лютого я застав у Польщі, якраз повертався з роботи. Я пам’ятаю цей день дуже добре.
Я йшов по парку зранку, достав телефон і почав читати телеграм-канали. Я тоді взагалі не розумів, що відбувається. Чи це фейки, чи ні. Я прийшов додому, де зі мною ще декілька хлопців жили, всі почали метушитися, сім’ю вивозити. Вони такого плану питання піднімали. В мене чомусь не стояло це питання. Я хвилин 15-20 вагався, і прийняв рішення повертатись додому.
Я замовив квиток на вечір, і до вечора взагалі не спав. Прибув до України 26 лютого, приїхав у військкомат, там сказали “приходити завтра”. На ранок я прибув вже зі своїми друзями. Нас було четверо. І нас хотіли одразу запихнути в якийсь стрілецький батальйон. Але я розумів, що це все дурня, мені не цікаво було просто сидіти і чекати. Я дуже сильно хотів воювати.
Я зрозумів, що через військкомат я нікуди в “двіж” не попаду. Тому набрав знайомих з свого батальйону, в якому проходив службу раніше. І 27 лютого ввечері я вже був у Коломиї, підписував всі необхідні документи в “десятку”.
– Які моменти найбільше тобі запам’ятались в тій війні 2022?
– Я б не сказав, що їх було так багато. Але мені здається, що мені вистачило артобстрілів. Бо як таких близьких боїв було небагато. Я не говорю про окопні бої, а про безпосередній контакт.
На Київщині на нашому напрямку все було доволі спокійно.
А тоді ми заїхали на Донбас, і там я вперше відчув всі “прикраси” повномасштабного вторгнення. Була історія, як ми з танком “тягалися”. Це вже був Луганський напрямок, населений пункт Врубівка, один із штурмів росіян. Я і мої побратими знаходилися на бойовому посту, на нас їхала доволі непогана колона техніки, а нас там було всього вісім чоловік. Чотири танки їхали, за ними шість БМП: все прямо на нас. А я сидів і чекав в засідці, поки “танчик” висунеться мені на зустріч. Я чув гул мотора, чув, як він перегазовує, як він гарцує, я бачив, що він десь стріляє. Вийшло так, що він не виїхав туди, куди треба було, і в моменті я помітив, як в мою сторону летить щось. Відскочив, якось впав, і бачу, що у мене рука висить – я поранений.
Поруч тоді був ще один чоловік, він мені допоміг накласти турнікет. Я трошки інструктував його, бо він нервував, і у нього вийшло. Я пішов на сусідню позицію, де був медик, попросив його, щоб вколов мені обезболююче і викликав евакуаційку.
Ми з ним виходимо на вулицю на “евак”, і перед нами падають касети. Тоді скрізь падало, скрізь вибухало, величезна кількість артилерії була. Медик отримав поранення двох ніг, мені прилетів уламок в ліву голінь. Я повернувся назад в підвал, до мене прибіг побратим, каже “пішли, там БМП стоїть та чекає”. Але вони когось з “трьохсотих” загрузили і поїхали без мене. Тож ми просто зібралися і пішли. Я пам’ятаю, що по дорозі зустрічав людей, пам’ятаю, що навіть машини проїжджали поряд з нами, які ми пиняли, а вони не ставали.
Потім просив свого побратима, щоб він йшов шукати якийсь транспорт назад, а я буду йти потрохи. Пізніше я вже зовсім знесилився, зняв “бронік”, каску, сів серед дороги і чекав, поки хтось буде йти. Там йшли мої побратими, вони і взяли мене під руки та просто вели.
– Ти вже тоді думав, що для тебе війна закінчилась?
– Ні, я взагалі про це не думав. У мене навпаки якась образа на самого себе була. Якесь відчуття програшу, що не встиг повоювати. Далі я проходив довгий час реабілітацію, близько 10 місяців. І повернувся в піхоту, так як хотів, в окопи. Щоправда я попав на позиції всіма правдами і неправдами, маніпуляціями з командиром.
– Нелегко тобі було повернутися після реабілітації?
– Ні, просто прийшлося трошки хитрувати. Я отримав статус обмежено-придатного і відразу написав рапорт, що я погоджуюся виконувати бойові задання. І на позицію тоді мене ніхто не збирався відправляти, але я дізнався, що з нашої сторони планується один штурм.
Я ротному дзвоню і кажу, що я хочу на цей штурм. Я там маю бути. Він намагався мене переконати відмовитися від цієї ідеї. Але я все одно ходив і “замахував” його кожного дня, щоб відправили мене на позицію.
І я таки добився свого, я почав їздити на позиції і робити там певну роботу. Організаційними моментами займатися, керувати там на позиції. Бо коли є якийсь толковий сержант на позиції, це дуже добре.
Мене поставили командиром взводу вогневої підтримки. І я, маючи бойовий досвід, будучи організованим, відповідальним, сам хотів на позицію, бо розумів, що я можу приносити там користь.
І бої, яких чекав, таки трапилися. Це був 2023 рік, липень. Перший бій – нас знаходилось шестеро на позиції, ранок, і до нас почали до нас підповзати росіяни. І справа, і зліва почали повзти, обточувати позицію. Я, як старший позиції, почав працювати з усією зброєю, яка там була: подавляти росіян вогнем, кидати по ним гранати, працювати з підствольника. Тільки було незручно, бо там росла велика трава і їх не було видно, я тільки чув голоси. Пізніше прилетів коптер, почав мене коригувати, і тоді все пішло набагато краще.
– Після твого поранення і часткової ампутації руки тобі важче контролювати зброю? Як ти пристосувався?
– Я розумів, що враховуючи відсутність лівої руки, я не зможу працювати, наприклад з “підствольником”. Тому я купив собі окремо приклад, окремо ручку переносу вогню, і з ним так і працював.
Я повернувся у підрозділ фізично, психічно та психологічно відновленим, зарядженим. І близько двох-трьох тижнів я просто на полігоні відточував свої навички, під себе все підганяв. Я відпрацьовував то, як мені краще робити те чи інше. Тому, йдучи на позицію, я вже знав, що і як мені робити на випадок бою.
Єдиний момент, що коли треба кидати гранату, я просто тримав гранату в руці і просив когось, щоб витягнув кольцо. Не так, як в фільмах Рембо зубами витягує. Мені ще потрібні мої зуби. З усім іншим у мене ніяких проблем не виникало. Це підствольник, кулемет. Вся зброя, яка знаходиться на позиції, я з неї працюю.
– Зараз ти досі в піхоті? Чи твої завдання змінилися? Чим ти займаєшся?
– Після контузії в ході одного з боїв мене трохи “поплавило”. Тоді загинули побратими і це психологічно тяжко було. Плюс загинули декілька моїх найкращих друзів.
І в плані війни я відчував, що я дуже-дуже зломлений зараз. І з Києва командир роти мені запропонував посаду в роті ударних БПЛА. І я довго не міг погодитись. Я вагався, дав собі час просто відновитися.
Деякий час я ще знаходився в піхоті. Тоді давали новоприбулих, я займався з ними. Навчав їх елементарних речей, яких знав сам.
А в “Тайстру” я потрапив вже в листопаді 2023 і так розпочав свій шлях з дронами. Для мене ця сфера взагалі була нова. Бо я, знаєш, “олдскульний” піхотинець, який взагалі не бачив тих дронів. І приходжу зараз сюди: якісь частоти, якісь антени, кабеля, модулі, FPV-дрони. Голова квадратна, і я не розумів, що я тут роблю.
Але через два місяці я втягнувся в цю сферу. Я навіть навчився літати на FPV-дроні, потім почав займатися з “Мавіками”, вивчати цю сферу. Навчився сам літати на “Мавіках”, кидати гранати, проводити розвідку. Адаптувався до цього всього.
Зараз я виконую завдання на посаді головного сержанта роти. Я відповідаю за бойову підготовку військовослужбовців. Я також можу виїхати на позицію, якщо потрібно. Але більше часу я зараз знаходжуся в тилу. Тому моя основна робота полягає в тому, щоб організовувати якісь навчання.
– Як у вас зараз з новоприбулими?
– Якщо брати “старіків”, які в цьому підрозділі вже довгий час, то до них претензій немає. Я знаю, що людина, яка їде на позицію, вона відпрацьовує на позиції, приїжджає, в нього є день відпочинку.
А якщо приходять нові, то їх треба брати більше в оборот, більше з ними спілкуватися, більше біля них знаходитися. Елементарно пояснювати, чого вони сюди прийшли, що їм треба робити, цінність і важливість роботи. Бо дуже багато хто не розуміє цього.
– Як зараз твоя оцінка сучасного стану ситуації на лінії фронту?
– Я не можу оцінювати в загальному фронт. По тому, що я бачу, на нашій зоні відповідальності, я б сказав, що ситуація стабільно критична. Орки лізуть завжди, зараз вони трішки збавили темп, але я думаю, що це тимчасово. Десь накопичують якийсь ресурс, можливо, і будуть пробувати знову.
Наше військо дає результат, але є проблема піхотних підрозділів. Я думаю, про те, що недостатня кількість особового складу. Проблема в тому, що бригада вже дуже довгий час знаходиться на лінії зіткнення і не має ротації. Я не про те, щоб вивести всю бригаду, а хоча б між батальйонами якісь ротації, бо в бригаді багато батальйонів, і вони всі знаходяться прямо на лінії зіткнення.
– А по роботі безпілотників, як ти вважаєш, наскільки зараз гідно наші ЗСУ?
– Ми дуже далеко в цьому плані пішли, але росіяни дуже ефективно використовують різні засоби РЕБ. Вони розробляють, тестують їх постійно. Були такі штурми, що ми взагалі нічого не могли зробити з дронами.
– Чи відчуваєте тут на фронті підтримку цивільних з тилу?
– Я можу сказати, що насправді волонтерів зараз не так багато, бо дуже багато брехунів. Зараз дуже тяжко. Тому я особисто зі своєї сторінки в інстаграмі, маючи там 3500 підписників, з лютого місяця по цей час закрив зборів на 600 тисяч гривень.
Нам звісно завжди всього мало, завжди всього не вистачає, але ми дуже вдячні волонтерам і тилу за будь-яку допомогу. Ми розуміємо, що навіть без цієї допомоги ми довго б не протягнули. Але здавалось би, що вже на такому етапі держава мала би закривати всі потреби.
Люди, донатьте, донатьте, донатьте, донатьте. Будь-який донат – важливий, підтримка донатами – це найбільше, чим ви можете допомогти.
– Ще скажи свою думку про мобілізацію.
– У 2022 році, коли були черги під військкоматами, вони нікого не ловили, нікого не пакували, люди йшли і ніхто нікого не заставляв. Зараз немає черг, а воювати комусь треба…
От люди кажуть “А що мені країна дала?”. Та мені теж нічого не дала, я навіть не отримав одноразову грошову допомогу в зв’язку з ампутацією. Але ж я досі тут.
Ще теж така вирує думка, що “в країні є підготовлені поліціянти, є професійна армія, так нехай вона і воює, а я доначу, я підтримую, я плачу податки”. А що значить “професійна армія”, скільки в нас було професійної армії офіційно? 250 000 разом зі строковиками. А що така кількість для такого фронту? А забезпечення, а ППО, а логістика, а склади, а штаби? Ви взагалі уявляєте, який масштаб цієї війни? Професійна армія закінчилась ще в 22 році, все тримається зараз на мобілізованих.
Я не розумію, чому люди бояться йти сюди. Мені здається, що в людей більше страху, ніж його є насправді. Кожен чоловік, який сюди приходить, він має просто відчути, що це таке, і він потім сам буде цього хотіти.
– Чи є в тебе час, натхнення подумати про життя після війни?
– Взагалі чомусь не хочеться думати про це. Я от проходжу ВЛК зараз, там додали поправки до закону по обмежено-придатних. Тепер я буду або придатний або непридатний. Мене “обрадували”, що мене скоріш за все можуть комісувати.
Мене це засмучує, бо я дуже багато всього віддав на шляху до перемоги, до якоїсь кульмінації. І просто зараз піти, зупинитися, не для мене це. Бо я дуже багато сил, енергії, здоров’я віддав. Хочу зустріти закінчення війни з хлопцями тут.
Розмову на Донеччині записав Роман ТУРІЙ
Фото героя інтерв’ю, Галки та Сергія Мельниченка
