Любові Клименко було лише три роки, коли німецькі солдати схопили її, сестру та маму і вивезли в Німеччину на примусові роботи. Батько тоді був на війні.
Хоча тоді вона була ще зовсім малою, та досі багато чого пам’ятає. Зараз жінці – 77. Свою історію вона розповідає школярам на зустрічах «Діалоги поколінь», що організовує франківський Карітас, пише Репортер.
Березень, 1944 року. Місто Дубровно. Білорусь. Чергова облава німецьких солдат. Люди тікали у ліс. Та мати маленької Люби не встигла сховатися з двома дітьми. Тому їх разом з іншими погрузили у поїзд і повезли. Куди везуть – здогадувались усі.
Місце призначення – місто Люденшайд. Підземний військовий завод. Саме тут були потрібні робочі руки. Дорослих і старших дітей, які могли вже працювати, поселили в одному бараці, маленьких дітей – в іншому.
«Сестрі моїй, Людмилі, тоді було 13 років, то її разом з мамою відправили працювати на завод, – розповідає пані Люба. – Нас, малечу, поселили у дитячому бараці. То був дуже довгий барак, багато двохярусних ліжечок. Нас тоді було 150 дітей. А коли в 1945 році американці нас звільнили, то лишилося лише 47».
За дітьми добре не доглядали, зате навчали їх німецької мови. Любов Клименко досі пам’ятає високу сердиту німкеню, яка вчила їх говорити німецькою. А тим часом діти помирали від застуди, бо в бараці було дуже холодно та від голоду, бо погано годували.
«Пригадую таку рідку каламутну страву і там плавали зелені трубочки. Я вже потім думала: може то була стручкова квасоля, – розповідає жінка. – Я тим, звичайно, не наїдалася. Мені сестра приносила в руках варену картоплю. Вона її виловлювала з супу, яким їх годували. Тих, хто працював, годували краще».
Людмила підгодовувала свою меншу сестру потайки, бо інакше могли покарати – родичам не дозволяли спілкуватися між собою. Коли їх звільнили, єдине, що пам’ятає пані Люба – їх добре нагодували. А от зустріч з мамою не пригадує. До того ж за півтора роки, каже, зовсім забула маму.
«Мені треба було знову до неї звикати, – каже пані Люба. – І коли я вже стала дорослою, то думала, чому німці так чинили – не дозволяли бачитись з рідними. Вони просто хотіли з нас зробити німців. Діти – це ж глина, з якої можна ліпити все, що завгодно».
У травні 1945 року пішла чутка, що наближаються американські солдати. Охорону бараків, як вітром знесло. Полонених вже нічого не тримало, лише колючий дріт. Їсти не було що. Пані Люба пригадує, як ходили вулицями з сестрою та просили їжі. В той час люди якраз висаджували картоплю, діти підходили і німці давали по пару картоплин.
«Якось ми зайшли в один двір, а там жінка молода сильно плаче. В руках, очевидно, «похоронка», а вона добре знала, хто ми є,– розповідає Любов. – І тут вона хапає пістолет і хоче стріляти. Але поряд була старша жінка, можливо, мати, і зупинила її. З тих пір ми у будинки не заходили».
Американці пропонували матері пані Люби їхати в Америку, обіцяли влаштувати на роботу. Та жінка відмовилася. Казала дітям: “А як тато з війни повернеться, а нас нема”.
«Тато повернувся з війни раніше за нас. Знав, де ми є, але не сподівався, що ми звідти вернемося, – каже пані Люба. – Коли мама розказувала про наше життя, він завжди плакав, такий був сентиментальний».
Читайте: Легенди Станиславова. Патріотичне виховання
Та жінка не про все могла розповісти. Мала одну таємницю. Батько так про неї і не дізнався, та й пані Люба дізналася вже після смерті матері – розповіла сестра. І сама жінка погоджується розказати лише тому, що вже ні мами, ні сестри немає серед живих.
«Мама була дуже гарною жінкою. Темне волосся, сині очі – красуня. І коли ми приїхали в Німеччину, один поліцай відразу забрав її до себе. І у весь цей час вона з ним жила. У мами не було іншого виходу».
Любов Клименко зізнається, що думала якось поїхати у те місце, де ще маленькою з неї хотіли зробити німкеню. Та потім вирішила, що нічого там не побачить – бараки знесли, все змінилося. Залишилися лише спогади.
А тепер i самi люди шукають арбайт i їдуть в рабство i не потрiбно нікого силоміць заставляти!