Сьогодні, 28 травня 2019 року, минає 103 роки, як Україна втратила Вічного Революціонера.
“Поховали в чужій сорочці і в чужому гробівці. Тлінні останки покійного генія українського народу поета і громадського діяча Івана Франка 10 років з щомісячною орендною платою лежали в чужій, позиченій домівці. Його ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все–таки більше, ніж любили. І в цьому немає нічого дивного — він був вічним нонконформістом (англ. non–conformism — „незгода”) — незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі в конкретному суспільстві; в деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужим авторитетами. Якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро–угорського уряду про співпрацю, у нього не було б ніяких матеріальних клопотів. Проте Іван Якович вибрав свій, як результат, тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і що найболючіше, свої — українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися. У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять. Через це йому було дуже важко пристосовуватися до подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце”, – писав ще у 2016 році історик Михайло Маслій.
