pravda.if.ua
http://pravda.if.ua

Атовці будують житло. Як у Франківську бійці отримують безкоштовні квартири (фото)04 Тра, 18:38

Минулого тижня 12 франківським атовцям вручили договори на одно- та двокімнатні квартири. За програмою «Житло воїнам АТО» у Франківську вже 68 бійців отримали документи.

Як вони планують обживати «сирці» та коли зможуть заселитися у тепер вже власне помешкання?, пише Репортер

Приємна несподіванка

У залі засідань ОДА – усі місця зайняті, а комусь доводиться і стояти. На урочисте вручення договорів на квартири прийшло з півсотні атовців. Цьогоріч це перша така зустріч.

«Кожне прізвище, що лунає, – це несподіванка, адже ніхто з них не знає, кому дадуть житло, – говорить Василь Андріїв, голова правління міської асоціації учасників АТО. – Сьогодні вручаємо вісім двокімнатних квартир і чотири однокімнатні у різних мікрорайонах: Пасічна, Хіміків, «Калинова слобода». Помешкання розподіляємо між інвалідами третьої групи, багатодітними, малозабезпеченими. Обирати завжди складно, бо є дуже багато людей, які потребують – в кожного своя історія та свої складні умови».

Програма «Житло воїнам АТО» працює вже 1,5 роки. За словами Андріїва, нині є чітко відпрацьований механізм, який дозволяє потроху забезпечувати ці категорії атовців квартирами. Міська асоціація отримує земельні ділянки від міської ради і домовляється з інвесторами про будівництво багатоквартирного будинку, в якому частина житла – для бійців.

Асоціація допомагає інвесторам пройти земельні комісії, отримати містобудівні умови та обмеження, погодження в департаменті містобудування та архітектури.

«Ми обумовлюємо, скільки мет­рів квадратних відходить нашим хлопцям. Але це складна робота з документацією і експертизами, – каже Василь Андріїв. – Працювати з інвесторами все важче. Через кулуарні ігри ми не зможемо реалізувати проект. Землі у місті мало і останнім часом усе заполітизовано – на камеру депутати кажуть, що нам сприяють, а на земельних комісіях ділянки не дають. Нам відмовили вже 11 разів. Але потім ці ділянки передають на аукціон… Тому нам треба активізуватись і рухатися вперед».

За словами Андріїва, нині у спілці – 1200 атовців, з них 220 перебувають у черзі на квартири. Уже в травні і в липні він сподівається роздати ще по 20 помешкань. Зокрема, у травні договори отримають дві сім’ї поза чергою.

Одну двокімнатну квартиру вручать Лущак Марії, яка виховує двоє дітей. У її доньки – ДЦП. Її обрали, бо атовці взялися забезпечити житлом і сім’ї з дітьми з ДЦП.

Іншу – згідно з розіграшем, анонсованим у березні в соцмережі. Тоді спілка оголосила, що віддасть за репост двокімнатну квартиру сім’ї, яка опинилася у важких умовах. Загалом, каже Андріїв, у міській асоціації учасників АТО опрацювали 7000 коментарів і приватних повідомлень. З них обрали майже 100 історій. Врешті, зупинилися на п’яти, серед яких жеребкуванням обрали Мар’яну Кедик.

«Ми були вражені її важкою побутовою ситуацією, – пояснив Василь Андріїв. – Мар’яна живе з мамою в гуртожитку на 23 квад­ратах, має першу групу інвалідності, потребує постійної допомоги, пересувається на інвалідному візку. Допомоги їм чекати нема звідки».

Щасливі й розгублені

Після вручення бійці стискають сині папки зі своїми прізвищами, обіймаються з побратимами. Говорять неохоче – кажуть, ще не оговталися.

Сергій Карпенко – військовий у відставці, батько двох дітей. З липня 2014-го знову взяв до рук зброю і по вересень 2015 року служив у 30 окремій механізованій бригаді, воював у Дебальцевому, Зайцевому, Покровському та Луганському. Власного помешкання не має.

«Я живу в бараках на аеродромі, їх називають «Сокола». Там у нас природа і на початок гарно там жити – якщо тимчасово й для молодих офіцерів, – говорить Карпенко. – А коли ти старий майор, є сім’я і дорослі діти, то вже складно. Стояв у черзі на житло понад 20 років. А отримав квартиру не від Міноборони, як це мало б бути, а від асоціації».

Де його нове двокімнатне помешкання, не зізнається: «Я ще не відкривав і не бачив, де квартира. Потім подивимося. Зараз трохи не по собі. Як будемо робити ремонти, поки ще не думали. Треба поїхати, подивитися. Знаєте, як у військових? Має бути розвідка на місцевості – треба оцінити об’єм роботи, свої фінанси, а потім щось вирішувати».

Павло Демчик теж має двоє дітей. Наразі живе з сім’єю в гуртожитку, працює у «Водоекотех­промі» зварювальником. Каже, коли почалася війна, то не вагався, чи йти. У 2014 році його не взяли за віком, то пішов у 2015-му. Був на війні дев’ять місяців – Курдюмовка, Зайцеве, Кірове, під Горлівкою. Нині отримав квартиру на Калуському шосе.

«Я радий безмежно. Хоч дітям щось лишиться, – говорить Демчик. – Поки там лише будують. Здати обіцяють на третій квартал 2019 року. Я зовсім не знаю, де брати кошти на ремонт. Може, поїду до Польщі та й щось зароблю. Бо тут заробити не зможу. Котел лише коштує 30 тисяч, а батареї, стяжки, вікна… Ще рік-два воно буде стояти. І потрохи будемо думати. Продавати не хочу, є діти, є для кого її облаштовувати».

Руки й ноги – цілі

Петро та Леся Соломки договір від спілки на помешкання отримали минулого року. На вручення Леся йшла з двома доньками. Чоловік тоді був на війні – після демобілізації підписав контракт. Каже, до останнього не знала, що отримають квартиру.

«Коли почула прізвище, то навіть не одразу зрозуміла. Потім усе було, як в тумані, не пам’ятаю, що й кому говорила, – згадує Леся Соломка. – Я виросла в інтернаті, в Угорниках, працювала на базарі. Там ми і познайомилися. Нам важко доводилося. Ми нічого не мали – ні батьків, ні підтримки, аби з кимось порадитися. Але все завжди робимо разом – мені з небес послали такого чоловіка».

Нині Петро – у 80 десантно-штурмовій бригаді. Це вже його другий піврічний контракт після демобілізації. Каже, буде звільнятися, бо стара травма дає про себе знати.

«Коли у 2014-му нас перекинули на блокпост під кордон з Росією, під час нічного чергування недобре заскочив в окоп і розір­вав зв’язку на плечі. Мене відвезли у госпіталь, – згадує Петро Соломка. – Тоді частини несли великі втрати. І коли я з руками та з ногами зайшов у намет, побачив хлопців без рук і без ніг, з рваними й наскрізними ранами, то написав відмову від госпіталя. Мене попередили, що ця травма ще дасться взнаки. Так воно і вилізло у 2018-му. Почалися болі, зробили операцію…».

Леся розповідає, що з чоловіком ходили в Білий дім, щоб кімнату дали в гуртожитку чи квартиру в кредит. Та так нічого й не допросилися. Тому доводиться знімати житло. Коли ж у спілці їм дали квартиру, то Петро зробив довіреність на дружину і вона зайнялася оформленням усіх документів.

«Старшу давала в школу і з малою на руках бігала. Було тяжко, – говорить Леся. – Але віддамо меншу в садок, вийду на роботу і буде легше. Своїми силами за два-три роки щось та й зробимо».

Кажуть, будинок ще в експлуатацію не здали, ключів теж поки не мають. Лише кілька тижнів тому закінчили оформляти документи на квартиру. Поки вдалося поставити котел, є стяжка та утеп­лена підлога.

«В інших областях немає такої підтримки, хлопці розчаровані, за них забули, – говорить Петро. – Коли я був там, і мені донька подзвонила, що нам дали квартиру, це була дуже приємна звістка. Я й не сподівався. Нині ходити, просити, щоб ще нам помогли зробити ремонт – то вже не гарно. У нас руки, ноги є, то якось буде. Є інші хлопці, які ще нічого не мають. Їм треба допомагати».

(Visited 270 times, 1 visits today)