pravda.if.ua
http://pravda.if.ua

«Міліціонери ламали до коліна церковні фани і кидали їх нам на голови» – розповідь про акції протесту у Івано-Франківську09 Вер, 08:51

http://www.blitz.if.ua/include/img/csm_18_chervnja_1989_r_63d0d40df5.jpg

8 вересня відзначали 30-річницю від дня заснування Народного Руху України. Як до Івано-Франківська привезли перший синьо-жовтий прапор, як активісти виходили на мітинги і сутички з міліцією, читачам Правда.іф. розповідає учасниця і очевидець тих подій пані Мирослава Клюба.

«То відбувалося влітку, приїхали активісти зі Львова – із синьо-жовтими прапорами. Як ми про це довідалися? Чоловік часто бував у сквері на Міцкевича, і там між собою старші чоловіки говорили про це. Він прийшов і каже, що приїжджає Львів. І десь ми знайшли прапори, прийшли до вокзалу пішки, а ось тут усі двері були заблоковані міліцією. Приїхав поїзд, львів’яни винесли великий прапор, кричали «Слава Україні!», а ми у відповідь кричали: «Героям Слава!».

І нас не випускали з перону, але ми силами пробивалися. Міліція стояла, не дай Боже було пустити когось, але ми таки пробивалися. Правда, міліція нас не дуже штовхала, просто стримували, питали, куди ми йдемо і чому. Так ми пройшли до скверика біля вокзалу.

А там, у скверику, уже почалися мітинги, нам почали розказувати, що Україну треба здобувати, що не можна більше бути під руським гнітом. І там старі люди почали співати «Ой у лузі червона калина», а ми ж слів взагалі не знали, але щось підспівували. І тут, на даху вокзалу, стояли фотографи, міліція так збоку дивилася, а вони знімали. А ми все одно не боялися і з тими усіма лозунгами пройшли на площу біля драмтеатру, там є ті поховані герої.

І на тій площі ми, як прийшли, то були такі Січко – тато і син (Січко Петро Васильович, Січко Василь Петрович, Січко Володимир Петрович – активні учасники українського національно-визвольного і релігійного руху, – авт.), вони знімали все на камеру. Міліція ту камеру давай ловити. Вони, бідні, тікали попри «Космос», десь через паркан і тато синові подав ту камеру і син втік сюди, на вокзал. Якраз підійшов якийсь поїзд, він застрибнув в нього і в Букачівцях вийшов, і тікав з тою камерою, якою знімали увесь той мітинг. Там його зловила міліція і привезла сюди, до Франківська.

Але ми ще не розходилися, ми до темної ночі там були, на площі. Там виступали наші герої, згадували Чорновола і Лук’яненка, усіх тих ув’язнених, які нам здобували Україну. Але поки ми ще тут були, біля драмтеатру, нам перебивали мітинг музикою. На деревах кругом повивішували репродуктори і голосно включили «Гандзя – рибка, Гандзя – птичка,
Гандзя – цяця-молодичка». Нас так цією піснею заглушували, що ми майже не чули промовців. Але ми і не вступалися звідти.

Тоді якраз того Січка повезли в тюрму на Сахарова, наші почали кричати: «Лишаймо все і йдемо по Січка, його захопили і в тюрму повезли!» Так ми всі, цією ходьбою, йшли в тюрму його визволяти. Пішли пішки в 11-й вечора по Дадугіна, зараз це вулиця Коновальця. Коли йшли, то згори з будинків у нас кидали пляшками і порожніми, і наповненими водою. У голови нам цілилися, у наші голови то все летіло. Прийшли під тюрму, почали кричати, почали свистіти, там мітингувати і тоді його випустили.

Потім за тиждень чи два ми ще ходили. Був такий священик Василик (єпископ Кир Павло Василик, – авт.), помер він уже. То він на Майзях, де ото тепер розбудували за рікою, з лівого боку, як виїжджати з міста, була така велика площа. От там були усі священики, греко-католики, переважно. І Василик нам розказував, як церкви закривали, як в тюрми кидали, як нам не дозволяли молитися, як дітей в школах присікали, щоб до церкви не ходили, хто сидів, як то все було.

І коли все це закінчилося, ми разом йшли з церковними прапорами, фанами, вийшли на міст через колії, а на середині мосту нас заблокували. Ззаду міліція стояла і напереді також. Ми залишилися просто на мосту: діти, старі люди, священики…

Тоді наші хлопці так придумали: взяли дівчат, дали їм фани, міліція стояла в три ряди, а діти почали прориватися вперед. А ми ззаду живу стіну зробили і штовхали вперед дітей, аби нас пропустили до «Космосу». Міліціонери почали хапати дітей, виривати в них церковні фани, ламати до коліна і нам на голови кидати. Діти почали пищати, ми – кожен свою дитину хапав і тягнув назад, а дорослі почали битися з міліцією. Міліція хапала за одежу, тягнули за неї, рвали. На одному чоловікові розірвали сорочку, стягнули з нього. Тоді мій чоловік швидко зняв з себе сорочку і кинув на нього, а сам залишився у піджаку, бо міліція шукала таких, роздітих і хапала зразу. І так ми пробилися, прорвалися до «Космосу». Там знову бійка, знову нас заблокували. Не могли вийти ні на Куйбишева, ні на цвинтар, ні на кінотеатр. Але ми проривалися, йшли і не боялися. Чомусь таке було натхнення, що от нам просто треба тут бути.

Я тоді працювала апаратчиком дитячого харчування на «Молокозаводі», а чоловік працював токарем. Ми під час мітингів, як бачили, що нас знімають, то закривали лице. Потім на завод приїжджало КДБ і перевіряли, чи є серед працівників ті, хто на фотографіях. І чоловіки наші сиділи по 3-5 діб за участь в цих акціях.

Була така ситуація, ми пішли біля «Космосу» в бійку, а я зі спини вхопила міліцейську шапку і викинула вбік. Міліціонер розвертається, а то мій дільничний. Зранку кажу чоловікові: «Певно, мені на роботу вже й нема чого йти…» Коли прийшла на прохідну, він сидить. Привіталася, почалася зміна – ніхто мені нічого не каже. Було багато таких міліціонерів, які робили вигляд, що нас не впізнали, чи не побачили – таким чином допомагали.

Ще в ті роки катедру визволяли від православних священиків. Тоді Макарій закрився всередині і не пускав нас, греко-католиків. Нам кричали, що церква православна, нею Росія керує, а ми хто такі? Бандери. Але ми все одно били в двері. А були такі жіночки, які з ними стояли, гарно так говорили, а потім носили Макарію їсти, спускали на шнурках через дзвіницю їжу йому. Та все ж ми відкрили двері, зайшли всередину і Макарій мусив церкву звільнити.

Десь в той час чоловік якраз і вступив до РУХу, вони із старшим сином багато їздили. Я їм шила прапори, десь діставала тканину. Їхали з іншими активістами автобусами у Тернопіль, Черкаси, Дніпропетровськ, Вінницю, Кривий Ріг, Запоріжжя – піднімали народ, закликали не спати, вставати і будувати Україну».

Записала Любов Загоровська

 

(Visited 1 119 times, 2 visits today)