pravda.if.ua
http://pravda.if.ua

«На війні я не плакала, робила це вдома», – прикарпатська волонтер-госпітальєр Тетяна Мороз14 Бер, 13:33

Сьогодні, 14 березня в Україні відзначають День добровольця. З цієї нагоди ми вирішили написати про жінку, яка поїхала з чоловіком на війну і залишила вдома двох дітей. Вона думала повернутися додому, коли в Україні буде мир, а повернула її хвороба.

Жінка-воїн, саме так можна охарактеризувати волонтера та госпітальєра Тетяну Мороз. На її долю випало так багато випробувань, що не кожному під силу їх витримати. Та навіть війна і тяжка хвороба не заставили її впасти духом. Вона сильна і відважна, але як і кожна жінка хоче бути слабкою.

Ми зустрічаємося з Тетяною в одному із франківських кафе, вона розповідає про війну, особисте життя, дітей та онкологію. Рік тому їй та чоловікові Сергію лікарі поставили страшний діагноз – рак.

Коли чоловіки на війні, жінки не сплять

Я ніколи не збиралася на війну, навіть у думках. Я взагалі домашня людина, можу днями не виходити з хати. Але пішла тому, що пішов чоловік, за 20 років подружнього життя ми завжди були разом, навіть на відпочинок окремо не їздили. Коли Сергій їхав на фронт я не влаштовувала істерик, не плакала, хоча обоє не знали  куди він їде і на скільки часу. Я просто сказала йому: «Ти розумієш, що залишаєш мене саму з двома дітьми. Я навіть не знаю де ти будеш». А він мені сказав: «Я знаю, ти справишся». Після двох його ротацій я зрозуміла, що мені легше буде з ним там, ніж чекати вдома. Остаточне рішення я прийняла після того, як Сергія в Пісках переїхав танк. Я випадково про це дізналася, просто побачила коротке відео на Ютубі і впізнала рідний голос. Це була десь друга година ночі, я не спала, бо коли чоловіки на війні, то жінки не сплять. І я до ранку чекала коли він вийде на зв’язок.  Можете тільки уявити, що зі мною відбувалося. Тоді я чітко сказала, або ми їдемо разом, або ти на війну не вернешся. І 12 квітня 2015 року, на Великдень, я вже була в Пісках.

Я знала і розуміла, що таке війна ще до того як поїхала на Схід. Коли чоловік був на фронті я почала займатися волонтерством. На мою думку, так має робити кожна дружина, бо сидіти і чекати не вихід, ми маємо їм допомагати звідси. І от коли я вирішила їхати з ним, то ми зібрали допомогу, сіли в машину і вирушили в дорогу. Тоді це був просто волонтерський заїзд: ми приїхали в медичний батальйон і там я зрозуміла, що як парамедик я не дуже зможу допомогти, але в мене були непогані організаторські здібності. Командир батальйону Яна Зінкевич запропонувала мені стати головним координатором волонтерського батальйону.

Якщо підсумувати увесь період, то я на війні була 2,5 роки, а Сергій – три. Звісно, ми приїжджали до Франківська, бо тут залишилися діти: старшому синові тоді було чотирнадцять років, а молодшому – десять і вони мали на щось жити. Тож нам з Сергієм доводилося приїжджати сюди і за два тижні робити те, що мали виконати на роботі за місяць і знову вертатися на Схід. Діти це все розуміли і сприймали як належить, я побачила, що вони різко подорослішали. Сини знали, що по-іншому ми не можемо вчинити, все це робиться заради них. Поки ми були на війні, з ними була мама Сергія, вона дуже допомагала, та на жаль, два роки тому її не стало. Потім допомагала моя мама. З часом діти виросли, старший син став повнолітнім і вони вже могли самі давати собі раду.

Світлина від Татьяни Мороз.

На війні я не плакала, робила це вдома

За час перебування на фронті я зрозуміла, що там дуже легко. На війні немає масок і тому з людьми все просто. Якщо ти щирий і живеш по совісті, то на війні будеш таким самим. Ми з Сергієм там знайшли людей про яких я не можу сказати друзі, це щось більше. Я усвідомила, чому хлопці приїхавши додому знову хочуть вернутися на війну, бо там світ щирий… справжній. Там ти розумієш, що люди женуться не за тим, що дійсно потрібно. Гроші, одяг, достаток – це все настільки не важливе, що словами не передати. Якщо міна прилетить і біля тебе зірветься, то байдуже скільки в тебе грошей в кишені. І якщо поруч не буде людини, яка у цей момент тебе врятує, тоді тобі ніякі багатства не допоможуть.

Чи плакала я на війні? Ні. Плачеш, коли вже приїжджаєш додому. Бо там настільки все зібрано, що ти не думаєш про сльози. Але за стільки років війни всі загиблі та поранені досі перед очима. Один з найважчих переодів був тоді, коли я з Яною Зінкевич була в лікарні, після аварії. Там дійсно тяжко дивитися на поранених бійців, бачила коли хлопці без ніг зривалися і в шоковому стані вскакували з ліжка. Це боляче…

Світлина від Катрін Мілінської.

Хвороба все перевернула

Ми були на війні доки не дізналися про хвороби. Я приїхала до Франківська на операцію. Це прозвучить дивно, але я прийшла до онколога і кажу: «Я знаю, що у мене рак». Наші лікарі почали мені говорити: «Та звідки ви знаєте? Ви себе накручуєте і т.д». Але я була впевнена у своїх словах і сказала, що часу у мене мало, чоловік нічого не знає і лікарі мають зробити свою роботу. До речі Сергій дізнався в останній момент про мій діагноз і операцію. Ми ввечері сиділи вдома, я спитала чи зможе він мене зранку завезти в одне місце, він поцікавився куди саме, ну я й сказала, що в онкодиспансер на операцію. На щастя операція пройшла успішно і буквально за два дні я була вдома. А у січні операція вже була у Сергія. Його оперував чудовий хірург у лікарні Мєчнікова.  І от до сьогоднішнього дня ми воюємо за наші життя. Зараз мій чоловік у реанімації, у нього стався рецидив. Я дуже вдячна усім медикам і вірю в те, що Бог ніколи нас не залишить. Це така хвороба, яку вилікувати може лише Господь.

Світлина від Татьяни Мороз.

Я не хочу бути сильною

Зараз я працюю головним бухгалтером в комерційній організації. На жаль через певні обставини я не можу приділяти багато часу волонтерській роботі. Та є люди, яким потрібна допомога і вони до мене звертаються, а я в свою чергу роблю що в моїх силах. Мені кажуть, що я сильна жінка, але я так не хочу нею бути. Знаєте, я мрію про спокійне життя, але це мабуть не можливо. Вірю що все у нас буде добре. Ми будемо здорові і побачимо своїх онуків та правнуків. І однозначно ми не полишимо своєї діяльності.

 

P.S.

На час коли стаття була написана стало відомо, що Сергія Мороза не стало.

Редакція інтернет-видання «Правда.іф.» висловлює щирі співчуття родині загиблого героя.

 

Підготувала Марія Франчук

(Visited 2 584 times, 1 visits today)