На XIV міжнародному фестивалі Merіdian Czernowitz письменник Тарас Прохасько презентував свою нову збірку “Бурчак”. До неї увійшли 33 есеї, які він написав після початку повномасштабного вторгнення.
За словами автора, книга покликана нагадати читачам про попереднє життя й “ті часи, заради яких ми прийняли війну”. Суспільне Культура поспілкувалося з Прохаськом про пам’ять і пам’ятання, особисту деколонізацію та віднаходження внутрішнього спокою.
Про нову книгу
Перше моє питання про збірку “Бурчак”, яку ви презентували сьогодні. Ви сказали, що книжка про те, щоб згадати, як було в часи, заради яких ми прийняли війну. За яким критерієм ви обирали есеї для збірки?
Головний критерій — це різні види пам’яті, які приводять до певної ідентичності. Тобто родинна пам’ять, національна, особиста, пам’ять різних поколінь. Еволюція пам’яті, яка привела таких, як я, людей мого покоління, до зустрічі з війною. Це намагання осмислити, що було нашим життям, яке тепер вилилося у війну.
Нова збірка есеїв Тараса Прохаська “Бурчак”. Назва книги, за словами автора, походить від винного напою, який поширений у Чехії. Фото: Meridian Czernowitz
Про пам’ять
Відповідаючи на питання про те, у чому для вас сенс бути письменником, ви колись говорили, що вашою найголовнішою мотивацією є фіксація. Усе, що ви пережили та відчули, ви хочете зберегти. Що ви фіксуєте, зберігаєте з цього часу — часу повномасштабної війни?
Тепер, мені здається, моя особиста місія полягає в тому, щоб прорефлексувати, проаналізувати історію довоєнну. Це так, як у якомусь відмотуванні плівки. Ми бачимо спочатку, що є війна, і тоді просуваємося вниз і шукаємо ці сходинки, які до сьогоднішнього дня привели. Тобто, яка була послідовність всіх наших вчинків, рішень, виборів. Ну, і що ми встигли за той час зробити, відчути, пережити.
Ще трохи про пам’ять. Ви говорили, що пам’ятати себе у різні періоди – це одна з найважливіших складових осмисленого життя. “Пам’ятати про свою еволюцію і мати змогу згадати не тільки те, що відбувалося, а й стан, у якому ти перебував”. Ви говорили про це в контексті можливості повернення в дитинство.
А чи матиме сенс для нас усіх повернення у війну? Якщо ми говоримо не про пам’ять про злочини росіян, яка, очевидно, має бути викарбувана, а про власний емоційний досвід.
З пам’яттю, на жаль, так є, що вона тільки невеликою частиною може керуватися нашими сенсами. Пам’ять є і вона живе своїм життям, вона і запам’ятовується, і забувається.
Є пропорція між забутим і запам’ятованим – що забулося, що викинулося, що витіснилося, що не було важливим, а що ми підсвідомо не хочемо пам’ятати. А з іншого боку, чому якісь дивовижні речі, якісь несуттєві дрібниці є такими важливими, що ми не можемо проаналізувати, що то були якісь вузли у нашому житті. Але виявляється, що з погляду нашої особистої пам’яті чомусь це було таки важливе.
Тому найкраще, що ми можемо зробити, — це просто дивитися у свою пам’ять і намагатися побачити, що там є.
А про практичне чи сенсовне значення використання пам’яті я не можу нічого казати. Я не вважаю, що є речі обов’язкового запам’ятовування чогось. Бо стосовно пам’яті нема ніякого обов’язку.
Так, ми говоримо, що ми мусимо пам’ятати те, інше. Але насправді ми не можемо пам’ятати те, що не запам’ятовується.
Якраз стосовно цього “обов’язкового пам’ятання” — якими, на вашу думку, мають бути комеморативні практики? Як ми маємо пам’ятати загиблих у цій війні?
Загиблих будуть найбільше пам’ятати ті, чиї то загиблі. Тут дуже багато рівнів цієї пам’яті, і ті, чиї то родини, друзі, батьки чи діти по одному пам’ятатимуть їх.
Ми будемо пам’ятати якось інакше, для нас це буде більш міфологічна складова, ніж емоційна, яка буде у людей, яким ці люди були близькі.
Тарас Прохасько на XIV міжнародних поетичних читаннях Meridian Czernowitz. Фото: Meridian Czernowitz
В одному зі своїх есеїв ви писали про спогади ваших батьків про Другу світову, очевидцями якої вони були. Потім ви порівнювали це з тим, як вас одного разу запросили до школи розповісти про Революцію на граніті.
Ви говорили про ту відстань, яку ми відчуваємо в один спосіб, а люди, які народилося пізніше, для яких ці події не є складовою їхнього життя, відчувають цю відстань в інший спосіб. Для них вона, очевидно, більша. Як говорити з наступним поколінням про війну, що відбувається зараз?
Я впевнений, що цю війну будуть сприймати по-різному. Незалежно від того, хто говорить до тих наступних поколінь.
Але, врешті-решт, в цьому є страшно важлива роль літератури, мистецтва, кіно. Тому що в теперішньому часі, і не тільки в теперішньому, починаючи від Гомера і Трої, пам’ятали те, що розказали поети. Те, що сформувало епос. Саме цим епосом буде живитися пам’ять щораз дальших поколінь.
Про особисту деколонізацію
Україна на державному рівні взяла курс на деколонізацію. Зараз проводиться політика не тільки декомунізації, а також позбавлення імперського спадку. Культурологиня Маріам Найєм говорить про те, що ці процеси відбуваються також і всередині людини. Вона називає це особистою деколонізацією. Що ви б порадили зробити українцям для особистої деколонізації?
Мені тяжко про це говорити. Я ніколи не почував себе колонізованим всередині.
Дехто говорить про відмову від російського контенту, російської мови, що це може бути першими кроками. Це болючий процес, в якому зараз перебувають чимало людей. Хтось почав його, можливо, раніше, а для когось це стало актуальним після початку повномасштабного вторгнення. Можливо, у вас будуть слова підтримки для цих людей?
Так, я знайшов тепер один такий поворот. Колонізація, крім всього іншого, подібна на вживання наркотиків.
“Правильна” колонізація робиться спокусливо. І біда України в тому, що надто солодкою та звабною була колонізація у певні часи в певних місцях та різними методами.
Людина повинна розуміти, що це є наркотик, залежність. І якщо людина перестала вживати наркотики, то вона не заперечить того, що вона їх вживала, не заперечить існування наркотиків. І вона знає, чому вона їх перестала вживати.
Так само з усією цією спадщиною. Ми всі її вживали і сказати, що ні, цього не було, не можна. Сказати, що це було щось слабоефективне, також не можна. Тому що воно було в певний момент було сильнішим від того, що кожен з нас міг протиставити.
Тому треба просто вдатися до методів анонімних алкоголіків. Десять чи дванадцять кроків.
Тарас Прохасько. Фото: Facebook
Про символи
Інше питання про символи, а саме вагу символів у публічному просторі. Великий інфопривід цього літа — демонтаж радянського герба з монументу “Батьківщини-Матері” й встановлення тризуба. Як ви ставитесь до цього, зокрема до перейменування монументу на “Україну-Мати”?
Я останнім часом волію про такі речі не говорити, бо розумію, що всі страшно знервовані, підірвані. Але мені це видається надмірним. Але це стосовно мене. А на когось, можливо, це страшенно добре діє, у них щось переломиться у голові і стане щось із цього по-інакшому.
Я до цього ставлюся іронічно, але, знову ж таки, розумію, що кожен має свій досвід, свій шлях до цього і від цього. Тому я не хотів би брати участі ні в якому, боронь боже, голосуванні, що добре, а що недобре тепер робити.
Зрозуміло, тому що насправді думки розділилися. Хтось вважає це необхідним і доцільним, а хтось каже, що це “одягання синьо-жовтих бірочок” на те, що таким не є за своєю суттю.
Так, тим більше, що ця “Родіна-Мать” конкретно совєцька не через те, що в неї герб на щиті, а просто суцільно.
Ви говорили про те, що варто “робити мистецтво, літературу, тексти, кіно без зважання на українське просвітництво. Українська культура може не переконувати себе у тому, що вона є от саме українською, і тому вона добра”, також необов’язково розставляти акценти певного характеру, бути універсальною й доводити своє право на існування.
З повномасштабною війною цього національного чи патріотичного елементу стало, очевидно, більше, навіть з’явилося таке явище, як байрактарщина. Як би ви окреслили своє ставлення до цього феномену?
Поки війна триває, я вважаю, що воно йде на користь загальним настроям. Далі можна буде потім думати, давати цьому якісь оцінки, але я думаю, що воно також не буде надто тривале без війни. Тому що саме актуальні події дають поштовх і попит на таку продукцію.
Бо під час кожної війни всюди, в цілому світі, за останні століття в Європі, щоразу з’являлося страшенно багато модних, популярних мелодій, пісеньок, картинок, відкриток, памфлетів і так далі, які були страшенно поширені. Але після закінчення тих певних подій з них залишалися якісь тільки знакові одиниці. Або справді якісь добрі, або просто дуже характерні, які були ніби клеймом, певною згадкою про час.
Тобто, на вашу думку, це не є така проблема, на якій варто концентруватися?
Не тепер, в кожному разі.
Фото: Facebook
Як говорити про війну з іноземцями
Один з ваших есеїв увійшов до збірки, яку видали у Великій Британії. Вона називається “Україна 22: відповідь українських письменників війні”. Розкажіть, яким є ваш спосіб говорити про російську війну в Україні із закордоном? Як ви вибирали есей, який увійде до збірки й про що він?
Мені здається, що там кілька було. Друге, я їх не писав спеціально для зовнішнього світу. А по-третє, то не я вибирав, а перекладач. Так що я би міг тепер сказати, що все, більше немає що сказати, але скажу про дуже суттєву проблему, яка виникла перед українцями, перед українськими творцями, інтелектуалами. Власне, як говорити про Україну в той момент, коли до неї звернена максимальна увага цілого світу, найбільша за весь час її існування.
Як використати цей момент і як знайти правильні інтонації, щоб залишитися собою, але разом з тим залишитися таким, хто є симпатичним.
Симпатичним у найширшому сенсі. Таким, кого хочеться цінувати, поважати, помагати. І разом з тим бути цікавими просто тому, що ми є такі.
Добре, що існує ця хвиля. Треба розуміти, що життя першого світу, чи західного, як його називають — дуже пов’язано з різноманітними модами, ротацією, перебігом моди. Я думаю, що цю моду потрібно використати з усієї сили, але й вважати на те, щоб не пересолити.
Абсолютне зло й одвічний спокій
Останні два питання, які я вам хочу поставити, екзистенційного характеру. Я знову вас зацитую. Ви говорили: “Подивіться, в центрі Європи в XXI столітті вбивають людей – ООН і Декларація прав людини нічого не може з цим зробити. Нема механізмів, які б могли зупинити зло, нема якогось чарівного рішення. Тільки надзвичайні, усвідомлені зусилля роблять життя добрим”. Що робити з абсолютним і невиправданим злом у наших життях?
Ми всі повинні розуміти, що зло є сильне, хитромудре й організоване у різні формації, інституції, держави і так далі. Тобто його дуже багато всюди.
І ми повинні розуміти, що йому можливо тільки протистояти. Всяким способом протистояти. І от, знаючи, що воно є, і знаючи, що воно сильне, і знаючи, що на нього іншої ради, як протистояння, нема.
В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили про одвічну мету – передати спокій. Вам ішлося не про спосіб життя, а радше про внутрішній спокій. Чи вдається вам зараз віднайти внутрішній спокій і чи вистачає у вас наснаги ділитися ним?
Якось дивно склалося, бо у мене [спокою] нема, але ділитися наснаги вистачає. Тобто мені вдається щось комусь передати, заспокоїти. Я не говорю тільки про літературу. А разом з тим я сам не є спокійний, але роблю вигляд. І через це якось віддається.
