У «Видавництві Старого Лева» готується до друку книга львівської письменниці та тележурналістки ZAXID.NET Марічки Крижанівської «Тіні»
«Тіні» – нове слово в сучасному розвитку української жанрової літератури. Фактично, перед нами перший в історії гуцульський детективний роман. Гуцульський – не за поверховим зовнішнім антуражем і не за випадковою пов’язаністю з цією відомою карпатською територією. Ідеться про детектив, занурений у прадавні вірування гуцулів, коли ще люди та духи разом творили гармонію Всесвіту, відтак із документальною точністю перепущений через процес зйомок легендарних «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова та доведений до наших часів, коли й відбувається несподівана розв’язка.
Хто головний лиходій, хто головна жертва, а хто мимовільний нишпорка, хто і в який спосіб доклався до відновлення світового ладу – щоб усе це остаточно з’ясувати, треба добратися до останніх сторінок «Тіней». А для найнетерплячиших ми публікуємо уривок з нової книги.
Марічка Крижанівська (фото Facebook)
***
Над Дзембронею щось розляглося несамовитим дзижчанням. Люди кидали вила і сапки, вибігали зі стодол і з хат, зліталися з кичер у долину, задирали голови до неба й чудувалися з літального апарату, який ширяв над їхніми головами. Старші падали ниць на землю, хрестились і били поклони, налякані, що настав кінець світу, що їм за мить доведеться постати перед Страшним судом і через любасок-коханок вічно горіти у вогняній геєні, тому про всяк випадок голосно вигукували: «Всякеє диханіє да хвалить Господа!»
Над ними і справді летіло щось незбагнене: в Дземброні вперше побачили вертоліт. Він голосно гуркотів, а величезним гвинтом розмахував так, що вітер розкидав копиці біля найближчих хат. Сіно розліталося навсібіч, але гуцули навіть не думали сердитися, бо добре знали, хто там летить.
Селом миттєво розлетілася вістка, що це «їхні» Якутович і Параджанов летять на гору Смотрич із кіноапаратурою, щоби знімати там однойменну полонину. Але на те вона й екзотика, щоби додивитися її до кінця. Люд біг за гвинтокрилом, але де там було ногам догнати таку машину! А кортіло ж бо знати, як то знімати будуть, бо для дзембронців це було вперше – на відміну від криворівнян і верховинців, котрі уже звикли до крику: «Світло, камера, мотор!»
Тут на поміч прийшла Марічка Іллюкова:
– Людоньки, біжімо до моєї ґражди: звідти добре видко полонину, але тре бінокля!
– У мене є! – загукав із натовпу дід Петро. – Ще з війни тримаю!
– То беріт, вуйку! – заволав натовп.
Дід Петро метнувся до хати, а публіка тим часом уже топтала пилюку дорогою вгору до Іллюків. Там займали позиції: хто на подвір’ї, хто на хаті, а кому дісталися гірші місяця, під ґраждою, звідки Смотрич було видно зле.
Дід Петро встиг саме вчасно: вертоліт щойно приземлився на полонині й зараз мали вивантажувати апаратуру. Власник військового бінокля спочатку сам витріщив очі у дві лінзи і довго щось розглядав.
– Ну шо там, діду? – нетерпляче кричали ті, що сиділи поруч.
– Сіли, – авторитетно заявив гуцул, не відводячи від очей бінокля.
– Ну, і шо тепер?
– Викігают!
– Шо?
– Та шо, шо? Пачки! – з гордістю повідомив дід, почуваючи свою неабияку значущість.
– А шо в тих пачках, діду?
– Не виджу!
– Дайте мені!
– Нє, зара всьо буде видко! – гримнув дідо. – О, всьо, виджу!
– Шо?
– Виносят єкіс дишла!
– Єкі ше такі дишла?
– Або я знаю? Певно, коней впрігати будут!
– Єких коней, вуйку! Та то вони кінокамеру ци мікрофони на таку тичку чіплєют, – то мені переповідав один з Криворівни, – з виглядом знавця заявив хлопець, котрий сидів на самому вершечку хати.
Дід іще раз пильно зиркнув у бінокль:
– А нє, то трембіта! – радісно вигукнув дід Петро.
– Йой, діду, ви гет сліпі, віддайте мені, – гукнула пишногруда молодиця, котру всі знали як ту, що на кожному кроці пускає бісиків чесним ґаздам і любить брати ініціативу у свої руки.
Недовго думаючи, вона вирвала бінокль із Петрових рук.
Тепер переповідати взялася місцева Афродита.
Так у долині дволінзовий апарат переходив із рук у руки, а тим часом на високому Смотричі починався інший ритуал.
Поки оператор Іллєнко та його помічники розкладали свою техніку, Якутович показував Параджанову локації, які творча команда затвердила за фотографіями, зробленими напередодні.
– Ми вибрали оту кошару, і звідти мають бути оці загальні плани, – пояснював, жваво жестикулюючи, Якутович.
– Так, ану, синку ходи сюди! – гукнув Параджанов Миколайчукові.
Артисти прилетіли сюди вже нагримовані й одягнуті в костюми. Саме мали знімати перші дублі сцени побуту вівчарів на полонині, а до вівчарів, за сценарієм, щойно приєднався герой Миколайчука – Іван Палійчук.
– Синку, ану спробуй проказати свій текст отут, перед отарою овець. А потому маєш приклякнути і разом із вівчарями змовити молитву. Хлопці, котрі грають ролі вівчарів, усі сюди! Репетиція!
На полонині, поміж сотнею білих овечок, стали навколішки п’ятеро чоловіків, а серед них і Миколайчук. Молилися за те, щоби Бог беріг їхню отару і дозволив повернути господарям кожну тварину.
Миколайчук стояв на колінах і шепотів молитву. Він заплющив очі й радів, як мала дитина: досі не міг повірити, що то саме йому пощастило отримати цю роль. Бо ж він тут майже місцевий – уродженець сусідньої Буковини. Має в генах горянські звичаї, кожною клітиною тіла відчуває свого героя.
Та і, зрештою, єдиний із цілої знімальної групи, хто має стосунок до гір. Куди там москвичам чи киянам збагнути єство Чорногори! А він тут удома!
***
Він не знав, до якого світу належить і ким є насправді.
А сталось усе тоді, коли ще світ людей і духів, які потому стали міфологічними, був одним цілим. Ніхто нікого не лякався, при зустрічі віталися, люди кликали духів на весілля, на хрестини, на похорон. А ті не робили нічого лихого, – навпаки, чим могли, тим ставали у пригоді. Була тільки одна Бісиця, яка не визнавала правил неподільного світу, трималась осторонь і чомусь плекала в собі лють на цілий світ. З вигляду була схожа і на людину, і на пантеру водночас, пересувалася трохи на двох, трохи на чотирьох чи то ногах, чи лапах. Очі відблискували червоним полум’ям, а зігнилі зуби довершували її огидний образ.
Коли в Марії Палійчукової почалися перейми, до хати прийшла повитуха. Довго сиділа біля жінки, як могла, помагала, але яка то поміч від звичайної селянки в хатніх умовах?
Важко давалися пологи, втомились і породілля, і повитуха, тому коли почули плач здорового хлопчика, то так зраділи, що не відразу повитуха нагадала, що має засвітити свічку та обкурити хату ладаном. Так віддавна робили гуцули, щоби найперше закликати до хати Ангела, який має захистити ще не хрещену дитину перед нечистю, Бісицею.
Та цього разу сталось інакше.
Поки повитуха шукала на столі воскову освячену свічку, до хати блискавкою влетіла Бісиця і миттю вхопила хлопчика, обмінявши на іншого – чи то свого, чи теж украденого, людського, – того так ніхто й не дізнався. Візиту непроханої гості в хаті не помітили, та й чи можливо було би звернути увагу на вітер, що здійнявся в господі? То міг бути звичайний протяг.
Марія прийняла дитину за свою, охрестила Іваном і тільки час від часу дивувалася, що з хлопчиною щось не те: часто плаче, дивиться на неї дорослими очима. Тоді й запідозрила, що то Обмінник. Але нікому не казала, – навіщо псувати малому долю?
Тим часом інший хлопчик Обмінник потрапив до духів.
Бісиця, щойно вихопивши його з колиски, чимдуж полетіла, щоби занести малого до свого додому. Вона не зважала на колючі гілки, які ляскали їй обличчя, обдерла ноги об гостре каміння, – темпу не збавляла, бо добре знала, що в лісі її можуть перестріти.
У надії сховатися з немовлям і віддихатися Бісиця забігла в непролазні хащі – там, де вже не ступає людська нога, генген далеко від Криворівні, аж майже під горою Піп Іван. Але раптом перед нею постав високий лісовий дух, порослий волоссям від голови до ніг. То був Чугайстир.
– Де несеш людську дитину? – заволав гучним, як грім, голосом.
– Відійди з дороги, – я не в гуморі бавитися, – засичала Бісиця.
– Віддай дитину!
– Відійди, кажу, бо нашлю на тебе Мару, – пригрозила вона.
– Не боюся твоєї Мари. Нявок роздирав – роздеру й тебе, і вже не будеш робити шкоди, – ще голосніше заревів Чугайстир і потужним ударом однієї руки вибив із рук нечистої хлоп’ятко, а другою рукою підхопив живий згорточок.
Бісиця кинулась у стрибку, з пластикою, не гіршою, ніж у пантери. Одним рухом вона перескочила метрів три-чотири й учепилася кігтями рук і ніг у Чугайстра – якраз у долоню, якою він притискав до себе людську дитину. Він завив, бо гострі кігті вп’ялися йому глибоко у шкіру й у м’язи руки. Та іншою, вільною, рукою він схопив нечисть за горлянку.
– Арідник тобі помститься за мене, – прошипіла вона, спазматично метляючи ногами в повітрі.
– Він тільки на словах тобі брат, а насправді йому байдуже і до тебе, і до всіх інших. Для Арідника існує тільки він сам! – гиркнув Чугайстир.
– Ти його не боїшся? – люто вишкірилася Бісиця, і цей оскал прогнилих зубів був справді огидний.
– Не боюсь. А от ти боїшся, якщо в подарунок йому хотіла принести людське дитя. Вислужуєшся, погань?
– Відпусти – і я замовлю за тебе словечко перед ним! Нам обом буде вигода…
– Не укладаю угод із нечистю!
Чугайстир підняв Бісицю ще вище над собою і щосили шпурнув її об скелю. Бісиця пролетіла з десяток метрів, намагалася вивернутись і пом’якшити удар, але не встигла. Хребет хруснув, ударившись об гострі камені. Бісиця не встигла видати і звука, як непорушно сповзла на землю.
– Це була твоя остання крадіжка, – ледь чутно мовив Чугайстир, важко віддихуючись.
Тоді його погляд ковзнув на дитя.
– Що ж мені тепер із тобою робити, хлопче, куди нести, кому віддавати? – в його велетенських ручиськах людське немовля виглядало меншим за кошеня. – А може… Може, й не віддавати тебе?! Ціле життя я сам, нікому нема до мене діла, то хоч жива душа буде поруч. Та й поміж людьми Арідник тебе знайде, а я зможу захистити.
Так хлопчик потрапив у глухий ліс із духами.
За хату їм слугувала хижа з очерету, сплетена високо над землею між гіллям смерек. Чугайстир так вправно «звив» хатину, що зі землі здавалося, ніби то лише згусток гілляччя, а не справжнє зручне житло.
Названий батько нарік хлопчину Гуком – на лісовий манір. Так гуцули кажуть на гучну воду, на водоспад. Гука виховували неньо Чугайстир, його брат Щезник, який умів з’являтись і розчинятись у повітрі, і їхня сестра Нічниця, що відбирала сон у того, хто переступав закон нероздільного світу, а добрим людям, навпаки, навіювала барвисті видіння.
Та був у Чугайстра ще один брат – Перевидник, той, що змінював людську подобу на вовчу. От він, напівтварина, не відразу прийняв чужу дитину.
Щомісяця Перевидник на кілька днів перетворювався на вовка і зникав у дрімучих лісах. Таке відбувалося на повний Місяць, і Перевидник нічого не міг із тим удіяти, бо така була його природа. З часом він навчився контролювати себе у вовчій подобі й перекидатися людиною, коли того бажав.
Обмінник з’явився у їхній родині саме в ті дні, коли Перевидник був у вовчій шкурі. Чугайстир обережно показав йому дитину і намагався постійно бути поруч, аби не залишати їх сам на сам. Бачив, що брат грізно гарчить у бік немовляти, – певно, не прийняв чужинця.
То сталося десь за рік. Чугайстир мусив піти з хати в село по людську їжу. Хлопчика зі собою брати не міг: не хотів показувати світові й ризикувати, що люди відберуть своє дитинча, тому залишив малого на Щезника. Той, старий уже, заколисав маля і сам заснув у плетеному кріслі.
Тоді до колиски приступив Перевидник.
Він важко дихав, вишкіривши наразі людські зуби на хлопчика, котрий прокинувся і широко розплющив оченята. З горла Перевидника вирвався звук – спочатку людський, а за мить уже тваринний. Він перекинувся вовком і поволі наближався до Гука. Але той аніскілечки не налякався, бо бачив вуйка таким уже сотню разів і ще не розумів, хто його любить, а хто – ні. По-дитячому щирий і відкритий до кожного, хто був поруч, малий несподівано простягнув рученята до вовка, вхопив його за вуха і потягнув на себе. Перевидник не пручався. Підійшов упритул до малого. Отетерів. Сподівався чого завгодно, тільки не прояву любові од людської дитини. Він стільки часу був вороже налаштований, а цей згорток усе ще не боїться його, не почуває ненависті до того, хто чинив звірства, бо така його сутність. Дитина приймала його таким, яким він був.
Вовк обнюхав Гука, лизнув йому чоло і сховав ікла. Дитина розреготалась і задоволено погладила велетенського сіромаху.
Перевидник невпевнено присів, і малий, вилізши з клиски, заскочив йому на спину. Маленькими рученятами щосили вчепився в густу шерсть – і враз у вухах хлопчикові засвистіло. То вовк кинувся бігти в густі ліси, але рухався обережно, щоби не скинути зі спини дитину. Повітря однаково п’янило і хлоп’я, і духа, вони почували однакове захоплення: Перевидник – свідомо, маля – на рівні емоцій та інстинкту.
Вони летіли вихором між гілками, ровами та пагорбами. Гук реготав, а серце духа у вовчій шкурі поволі м’якшало і наповнювалося любов’ю до хлопчини.
