Як живеться у Карпатах українським буддистам (фото + відео)

Неподалік села Кривопілля в Карпатах розташувалась одна з найстаріших буддистських громад в Україні, що походить з Донецька.

Після початку військового конфлікту на Донбасі вони були вимушені залишити свій регіон і переїхати до Карпат. Монахи мріють про припинення війни та повернення окупованих територій до складу України, пишуть Версії з посиланням на  ukraїner.

Вони мають поголені голови й одягають білосніжні халати з помаранчевими накидками ангса (традиційний одяг буддистських монахів — ред.). Вони прокидаються на світанку й читають молитви до сонця. Вони мають нетрадиційний для українців вигляд і побут, але живуть вони, буддистські монахи, у Карпатах і розмовляють українською.
Попри історичну приналежність українців до християнської релігії, буддизм має доволі давні історичні зв’язки з нашою країною. Загальна мода на східну практику поширилась у другій половині ХІХ століття переважно в колах інтелігенції, проте є згадки про контакти козаків із калмицькими буддистами ще у ХVIII столітті, завдяки яким ці ідеї вперше потрапили до України.
Перша буддистська релігійна громада була офіційно зареєстрована в Донецьку 1991 року. Станом на 2017 рік в Україні зареєстровано вже 59 громад. Але це лише офіційна цифра, насправді ж їх набагато більше. До війни діяльність буддистських центрів у незалежній Україні в основному зосереджувалася на Слобожанщині: у Донецькій, Луганській, Харківській областях. Після окупації прихильникам східних практик довелося розселятися різними куточками України. Ця історія — про релігійних переселенців, які тепер проживають у Карпатах поблизу селища Кривопілля Верховинського району.

Сергій Філоненко — монах ордену Лотосової сутри. Він розповідає, що саме їхня громада є найстарішою в Україні. Вона виникла одразу після проголошення незалежності, а допоміг її зареєструвати український релігієзнавець Ігор Козловський, який на момент окупації вимушений був залишитися в Донецьку, потім потрапив у полон, а в грудні 2017 був звільнений разом з іншими полоненими.
Сергій Філоненко родом із Донбасу, прожив там усе життя:
— Я народився в Донецькій області, але в селищі набагато старішому, ніж Донецьк, Нижня Кринка — воно українське селище. Там була якась козацька застава чи паланка (**Паланка — адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорізькій Січі, тотожна полку на Гетьманщині на чолі з полковником), і ще є річка така — Нижня Кринка. Але прийшли люди, почали рити шахти. І було там таке шахтарське містечко, і туди моя мама переїхала з Луганської області. Так я з’явився там. Але там степи. Я дуже люблю степ. Цього мені не вистачає. А тут я ще не відчуваю, що це моя земля.

Живучи на Слобожанщині, члени буддистської громади багато подорожували світом, особливо в Гімалаї. Сергій зізнається, що на Донбасі люди сприймали їх по-різному, дехто навіть кепкував: «Кришна, иди в шахту», хоча за іронією серед самих монахів є справжні шахтарі. Проте буддисти не ділять людей на «своїх» і «чужих», тож Філоненко в складному питанні «схід-захід» висловлює серединну позицію:

Я бачу, що в українців є дещо спільне. І цього спільного набагато більше, ніж іншого. Інше — це характер, мова і все решта. Люди небагато в глибині відрізняються.

Буддизм — пацифістська релігія, тож у світогляді справжнього її послідовника відсутні поняття «ворог» і почуття ненависті:
— У мене у свідомості ніколи такого не було, щоби я когось вважав чужинцем. Я не така відкрита людина по характеру, але в мене немає ворогів. У мене немає ненависті ні до кого, я не ненавиджу людей, які забрали мій Донбас, скажімо так. Я там живу, це була моя родина, батьківщина, а зараз я не можу туди приїхати, але в мене немає ненависті до цих людей. Я бачу, що вони просто, як хворі, розумієте? Якщо б лікар ненавидів хворих людей…
Війна перервала будівництво Священного Кургану Миру, що його монахи зводили на горі біля Сіверського Дінця, і змусила буддистів шукати інші «місця сили». Спочатку, за порадою учителя Дзюнсея Терасави, монахи купили будинок на березі Дніпра в Черкаській області, і частина громади залишилася там.

У Карпатах послідовники ордену перебувають уже понад рік. Сергій каже, що називати їхнє поселення й навіть будинок, у якому медитують, храмом — неправильно:
— Ми називаємо це «Місце Шляху». Японською мовою буде «додзьо». «До» — це «дао» або «шлях», а «дзьо» — це «місце». І виходить — «Місце Шляху». До речі, наприклад, ті, хто займаються карате або кендо, вони також називають свої місця (для тренування — ред.) «додзьо». Бо вони також шлях практикують: шлях меча чи шлях карате. Додзьо.

 

 

У Карпатах пошуки вдалої локації тривали довше. Проте коли з місцем було вирішено, замість старої гуцульської хати, яку не вдалося зберегти, лише за сім місяців монахи побудували нову й почали життя з чистого аркуша. На обійсті згодом планують розбити традиційний буддистський сад у японському стилі:

— Ми довго шукали по всіх Карпатах, майже три роки, і в Закарпатті, але нашому Вчителю не дуже подобалося. Але останній раз приїхали вже у Верховину. Йому сподобалися ці ландшафти, від Кривопільського перевалу до Верховини. Ільці, Кривопілля — дуже м’які гори, приємні краєвиди. І почали шукати тут, багато ділянок ми дивилися різних, але щось нас не задовольняло. Потім, коли поверталися й переїжджали Кривопільський перевал, такий великий олень перебіг нам дорогу, і Сенсей сказав, що це знак, що сам дух лісу показує нам місце, де бути. І ми почали шукати, і врешті-решт, зупинилися тут.
Сергій розповідає, що спочатку місцеві з пересторогою поставилися до прибульців із незвичною вірою. Були навіть проблеми з місцевими націоналістами та православною громадою, але з часом люди звикли і прийняли буддистів на своїй землі. Монах переконаний, що якщо з людьми спілкуватися, вони відкриваються та перестають ставитися вороже до чужинців:
— Продавщиця мені каже: «А справді ж гуцули найкращі люди у світі?». Я кажу: «Я б так не сказав, я бачив і багато інших». Я їй кажу: «Ну, наприклад, кавказці — теж горці, а набагато гостинніші. Вони там зустрічають, а ви… Я тут скільки вже, а ви й у гості ні разу не запросили». А вона: «Все ж таки ми файні».

У село Кривопілля Сергій ходить рідко: раз на тиждень купити продуктів чи в інших справах. Але якби не необхідність, каже, взагалі б не спускався. Та загалом, із сусідами, продавцями й іншим місцевим населенням монахи спілкуються часто й без проблем — з усіма вітаються, не прагнуть жити в суцільній ізоляції від світу, що перебуває поза поняттям «сангха» (гармонія — ред.):
— Деякі місцеві люди розуміють, що це молитва. Їм подобається, що ми тут сонце зустрічаємо і проводжаємо. І вони радіють. Навіть є місцевий чоловік… він трошки випиває забагато, але він радіє від наших молитв, і мені це подобається. Йому не потрібно пояснювати якісь складні істини. Цього не потрібно. Він просто почув молитву, і він знає, що ми сонце зустрічаємо й що це важливо. Він відчуває вже якусь глибину, і хоч він там алкоголік чи хто. От це мені приємно.
Наразі на горі проживає 20 монахів, і всі вони є старожилами ордену. Сергій сподівається, що з переїздом до нового місця в них з’явиться більше прихильників, адже релігійну практику необхідно підтримувати — негоже, щоб усе закінчилося на них.

Сергій Філоненко до буддизму прийшов у часи Перебудови. Тоді він був одружений, а коли став монахом, мав уже 30 років. За непевних політичних часів він почав цікавитися східними практиками, читав багато книжок, але не знав, на чому конкретно зупинитися. Визначитися допоміг випадок, коли Сергій написав листа до Петербурзького дацану — найбільшого й найстарішого на той час буддистського осередку в СРСР — і згодом його запросили приїхати. Там виникла ідея зареєструвати в Донецьку першу в Україні буддистську громаду. Відтоді до них почали приїздити Вчителі.

Серед українських громад найпопулярнішою є тибетська лінія буддизму. Лінія, до котрої належить Сергій, називається «орден Лотосової сутри» або «орден Ніппондзан Мьоходзі», наставником якого є Сенсей Терасава Дзюнсей. Це далекосхідний буддизм, який перш ніж дістатись України, подолав шлях через Центральну Азію, Китай, Корею, і врешті, Японію, з якої і приїхав Учитель Сергія та інших українських монахів. Особа Учителя має в буддизмі дуже важливе значення, зокрема й тому, що він вирішує, кому дати шанс стати монахом:
— Ми ж не вибираємо щось, просто Вчителя зустріли. Але насправді ця лінія (Ніппондзан Мьоходзі — ред.), вона набагато старіша й розвинутіша. Взагалі, китайський буддизм був колись найсильніший, ще до цих усіх експериментів. В історії китайський буддизм досяг найвищого рівня. Але у світі дуже популярний тибетський буддизм. Це просто мода, я вважаю. Це одне вчення, розумієте, один вчитель Будда, але багато в ньому різних аспектів.
За словами Сергія, офіційної ієрархії в буддизмі, як у інших релігіях світу, немає. Навіть Далай-лама є таким самим монахом, як усі. Відрізняються монахи одне від одного лише за віком і досвідом, адже ті, хто старший і здобув більше мудрості, заслуговують на повагу інших:
— Старші сідають ближче до вівтаря, ближче до Вчителя, а молодші — з іншого боку. Але Вчитель бере молодших до себе, щоби їх розвивати, більше з ними часу проводить.

 

 

Щодня карпатські монахи виконують релігійні практики. О шостій ранку за гарної погоди вони піднімаються на гору й починають церемонію: зустрічають сонце зі спеціальною для цього молитвою. Повернувшись до будинку, закінчують ранковий ритуал Лотосовою сутрою, яку читають переважно російською, але також є частковий переклад на у

країнську. Потім монахи беруться до побутових справ: готують їжу, прибирають, закінчують якісь інші роботи. Буддисти намагаються щодня знайти хоча б дві години на день для індивідуального навчання: читання філософських чи наукових текстів, вивчення мов тощо. Закінчується день вечірньою церемонією. Молитися в гармонії з природою — це головна мета проведення релігійних практик:
— Ми маємо гарну гору Кострич. Звідти відкривається краєвид на Чорногірський хребет. Було б непогано раз на тиждень туди виходити й молитися навкруги — на всі Карпати, на весь космос.
Окрім загальноприйнятих молитовних практик, орден Лотосової сутри відомий своєю миротворчою діяльністю. Сергій каже, що представники тибетського буддизму рідко беруть участь у політичних акціях:
— Коли між Індією й Пакистаном було напруження й ледве не почалася ядерна війна, то наш Вчитель організував марш миру. У 2002 році це було. І не просто, що ми самі взяли прапорці й пішли, ні! Це було на рівні держав. У Пакистані підтримували політики й генерали — була охорона. Це все підтримувалося дуже сильно також в Індії. Багато людей зустрічало, і все це було в мас-медіа. Ми це робили з вірою, що наша молитва може допомогти це зупинити. Ми пояснювали, у чому полягає істина — що вчення Будди об’єднувало ці землі ще задовго до того, як там з’явився іслам.

Українські буддисти мають зв’язки з іншими релігійними спільнотами, зокрема ісламом. Учитель Терасава Дзюнсей стояв на чолі багатьох миротворчих ініціатив. Він написав листа Садаму Хусейну із проханням зберегти Ірак, склавши повноваження президента й переїхавши до іншої країни. На чолі з японським Сенсеєм монахи також їздили до Чечні, коли там вкотре загострився конфлікт із Росією. На думку Сергія, саме ортодоксальний іслам призвів до трагічної розв’язки на тій території:
— Чеченці — це суфії, ви знаєте про це? Вони суфії традиційно, але потім… Це на наших очах почало відбуватися. Туди принесли ортодоксальний іслам, і це Чечню погубило, бо він дуже агресивний цей іслам, і він не притаманний чеченцям.
Сергія непокоїть сучасний геополітичний стан планети. У буддизмі вірять у поняття циклічності й мінливості: наш Всесвіт постійно розширюється і, зрештою, усе зникне для того, щоби дати початок новому циклу життя. Вони вірять, що людство не прогресує, а навпаки, прямує до свого логічного завершення. Згідно з цим твердженням період людської історії — це останній етап у цьому циклі існування.

Попри численні подорожі Європою та Азією, Сергій не може назвати іншого місця, де міг би жити, крім України. Цікавою, на його думку, була Північна Америка до відкриття європейцями, оскільки індіанці тоді мали «космічну мудрість», але зараз ця частина планети його зовсім не приваблює. Так само малопридатною для проживання буддистів є Європа. Найкращий мікроклімат для практики буддизму в Азії, оскільки там люди ще зберегли прадавнє ставлення до світу:
— Мені подобається тут, в Україні. У мене немає такого, щоби хтось поїхав кудись, а я думаю: «Ох! І я поїхав би зараз туди!».

Звичайно, найцінніше, що є в Сергія й загалом таких релігійних людей, як він — це віра. Для буддистського монаха це віра не в спасіння душі, а в те, що він може змінити світ за прикладом Будди або Ісуса Христа. Завдяки вірі монахи здатні відкривати різні істини, часом навіть історичні:
— Просто я бачу в Україні корені важливі. Наш Вчитель це відкрив. Ми (не те, щоби ми пишаємося), ми відчуваємо, що ми відкрили щось важливе. Це скіфська доба, розумієте? От уся історія скіфів — це дуже важливий період не тільки для України, а взагалі для всієї Азії і всієї Євразії. Вони були справжніми героями. Вони могли жертвувати своїми життями заради один одного. І цей характер потім частково до козацтва перейшов. Козаки були нащадками цього духу, але в скіфів цей дух був дуже космічний.
Відкриваючи новий світогляд, завжди збагачуєш свій власний. Поспілкувавшись із Сергієм Філоненко, розумієш, що навіть у відсторонених, як прийнято вважати, буддистів часом може проявлятися своєрідний патріотизм, хоч і вкорінений у поняття «космічності» і «всеєдності»:
— Я хотів би, щоби наш народ український більш об’єднаний був, щоби він знав, ну, яку країну будувати, бо наші люди ще не знають, мені здається. І щоби якась глибина відкрилася, розумієте? Й от я це відчуваю, що в нашій країні є дуже глибокі корені, і вони справжні. Але все те, що відбувається, воно — як піна, розумієте? Просто піна на поверхні. А глибина… Вона не відкрита ще. Коли ось був Майдан, там щось таке відчувалося, але воно кудись знову зникає.
Зрештою, подолавши шлях від степів Слобожанщини до гірських хребтів Карпат, кілька десятків людей продовжують нести молитву й вірити в порятунок світу. І кількість у такій справі не важлива. Сергій каже, що достатньо мати чотирьох монахів, щоб утворилася громада, здатна зберігати мудрість для нащадків:

Через тебе проростає цей шлях, і проростають сили всього космосу. Тому насправді ми можемо змінити цей світ. Навіть одна людина. Ісус, він був один, і Будда також був один. І будь-хто може змінити. Це вчення для того, щоби врятувати світ. Воно не для самовдосконалення чи досягнення якихось ступенів, ні! Воно — щоби врятувати інших людей, світ, свою країну. Для того.