У багатостраждальному Маріуполі щодня дістають з-під завалів від 70 до 200 тіл. Загалом під час війни Росії проти України у місті загинуло щонайменше 22 тисячі людей. Наразі ситуація критична: у Маріуполі – епідемічна катастрофа, а навколо населеного пункту окупанти облаштували фільтраційні табори.
Про захисників Маріуполя, які перебували на “Азовсталі”, тіла загиблих бійців, спалах холери, причини епідеміологічної кризи в місті, а також про фільтраційні табори та масові депортації до Росії – в ексклюзивному інтерв’ю сайту 24 каналу розповів мер Маріуполя Вадим Бойченко.
Про захисників Маріуполя
Що відомо про захисників Маріуполя, які перебували на “Азовсталі”?
На 100% сьогодні можу сказати лише одне, що над цим питанням працюють сьогодні всі, щоб наші героїчні захисники Маріуполя повернулися живими до України. Нагадую, що це не зрада, не здача в полон, а як було проголошено, – евакуація, і що безпосередньо буде обмін полоненими. І до цього ми готуємося.
Є декілька речей, які я не можу, на жаль, сказати, що робиться сьогодні, щоб допомогти їм. Щоб там, де вони зараз є, щоб їм було зручно. Безпосередньо керує цим процесом Президент України Володимир Зеленський.
Сьогодні голова військової адміністрації і Запоріжжя, і Донецького регіону також беруть в цьому участь. Тобто, працюють всі, щоб це відбулося. Головне, що є керівники, які відповідають за це.
У столицю привезли тіла загиблих захисників Маріуполя, більшість з яких боронили “Азовсталь”. Чи є ще загиблі серед захисників та як будуть їх повертати?
Така була домовленість. На жаль, обмін сумний, що міняємо ми не живих, а наших загиблих хлопців. Але це дуже важливо, бо багато родичів – доньки, дружини, матері приходять та питають: “Як, що, куди вони поділися та коли вони доїдуть?”.
На це є запит. Сьогодні тут, в Центрі “Я – Маріуполь” є жінки, які об’єдналися в дуже важливу організацію “Жінки зі сталі”. Вони працюють над тим, щоб формувати ці списки. Тому, забрали всіх загиблих чи ні, на жаль, дати вам таку інформацію не можу.
Можу тільки сказати, що ця місія триває. І ці жінки безпосередньо беруть участь у цьому процесі. Ми підтримуємо їх, дали їм приміщення, щоб вони мали можливість зустрічати тут таких самих, як і вони, щоб вони єдналися та рухали цей напрямок вперед.
“Зараз з бетоном збирають і вивозять загиблих”
У Маріуполі постала загроза спалаху холери. Що про це відомо?
Ми маємо розуміти, чому це є. По-перше, російські окупаційні війська створили таке лихо, яке має назву “вбивство”. Вони вбили в Маріуполі дуже багато людей і це досить обережно, коли ми кажемо про цифру понад 20 тисяч мешканців.
Чому ми так кажемо? Наша уява та обережне ставлення до того, що відбулося, формується на фактах. Ми сьогодні впевнені в тому, що 50% критично важливої інфраструктури міста зруйновано.
Тобто, вони (російські війська – 24 канал) перетворили це в попіл, спалили наші багатоповерхові будинки і в кожній будівлі так чи інакше ховалися люди від цього лиха та війни. У кожній будівлі було 50 та більше людей. Вони (росіяни – 24 канал) самі свідчать про ці злочини, які створили в Маріуполі.
Вони вилучають з-під завалів тіла. Це від 70 до 200 осіб. Якщо ми порахуємо, скільки було зруйновано будівель, а це 1356, та перемножимо хоча б на меншу цю цифру, то цифра жахає. Тобто, 22 тисячі – це досить обережна та оптимістична цифра. І коли сталося це лихо, і місто взяли в кільце, то важка артилерія, авіація і кораблі працювали по місту майже два місяці. Вогонь не стихав.
Багато людей було вбитих. Їх ховали на подвір’ях, в скверах, парках. Їх забирали? Ні. А зараз йдуть дощі, вони (російські окупанти – 24 канал) намагаються дати воду. Каналізація не працює і поховання розмиваються. Як стихійні, так і великі братські.
До цього додається й те, що з лютого з міста не вивозять сміття. Тобто, все це розмивається водою і рухається в бік річки та моря. Де люди сьогодні беруть воду? В криницях та колодязях. А яка це вода? Вона отруйна.
У звичайні часи в Маріуполі ми мали таку проблему як “кишечна паличка”, яка завжди була літом в морі. Ми працювали над цим, ми розуміли через що це відбувається. Це тому, що в нас не працювала як треба каналізація, бо вона була застара. Тому, ми залучили кошти – 100 мільйонів євро – і цього року ми планували розпочати роботу та оновити все це. А вони все це зруйнували.
Все це перетворилося на велике лихо, яке має назву “епідемічна катастрофа”. І вона має вже певні спалахи хвороби. Чому я так кажу? Бо вони зачинили місто і нікого не випускають з нього. Вони вже підготували лікарні до цього і люди про це нас сьогодні інформують.Сьогодні в місті, на жаль, є запах смерті. Вони (окупанти – 24 канал) також це розуміють, і бояться цього, тому зачинили місто. Вони відразу прибирали тіла загиблих з під-завалів, а зараз з бетоном збирають і вивозять загиблих. Вже ці тіла не достають.
Фільтраційні табори
Зараз місцеві мешканці Маріуполя якось можуть покинути місто?
Ні. Вони (росіяни – 24 канал) створили такі умови, які унеможливили той факт, щоб можна було виїхати з міста на підконтрольну частину нашої держави. Тобто, ці фільтраційні центри так облаштовані, що ти не можеш виїжджати. Їхати можна в бік Росії, а це також важко, треба чекати цю фільтрацію.
Моя хрещена мати, наприклад, чекала фільтрацію місяць в бік Росії, бо сюди не випускали. З школи №56 її примусово забрали чеченці та привезли у Безіменний, де вона чекала на фільтрацію місяць. Потім вона доїхала до Ростова, потім до Естонії, а звідти в Україну.
З них знущалися, їх не годували. Вони не мали там певних умов та дуже довго проходили цю фільтрацію. Там всі про всіх знають. У них є певні списки і вони фільтрують.
Розкажу вам приклад один. Одного з керівників підприємства разом з дружиною та маленькою дитиною примусово депортували в той бік. Вони на руках тримали цю дитину. Росіяни за цими списками дивляться, хто ці люди та бачать, що вони мають старшу дитину. А старша донька працює в правоохоронних органах.
Вони побачили це і сказали: “Ви виховали нацистку і ми забираємо цю вашу дитину, щоб ви не виховували ще одну нацистку”. Вони забрали її, але батько кинувся битися. Росіяни сильно побили його і вже потім віддали цю доньку.
Але головне – вони знущаються над людьми, які виїжджають. Тобто, якщо вони хочуть їхати до України, то це майже неможливо. А якщо ти держпрацівник чи муніципальний працівник, то до тебе так відносяться.
У маленькому селі біля міста був сільський голова, який відмовився працювати з цією колобораційною силою, яка має назву ОПЗЖ, цими покидьками, які перейшли на той бік та проголосили себе владою. Минулого тижня йому вже проголосили вирок суду псевдореспубліки на Донеччині і він отримав десять років позбавлення волі. Є приклад з чоловіком та дружиною, які працювали правоохоронцями. Їх забрали. Дитину залишили з бабусею.
Скільки фільтраційних таборів існує та де вони?
Чотири. Вони всі розташовані навколо Маріуполя, щоб жоден мешканець не мав змоги виїжджати з міста без фільтрації. У місто заїхати без неї також неможливо, як і перебувати в місті. Тобто, довідка обов’язково потрібна.До Маріуполя було особливе ставлення з самого початку війни. Ми маємо розуміти, що було багато інформаційної пропаганди, яку розповсюджувала ця гидота, яка прийшла та знищила наше місто.
Вони зруйнували все, вони не мали намірів звільняти це місто. Це російськомовне місто, де кожен другий має історичне російське походження. Їх це не зупинило. За чотири доби вони взяли місто в коло. Вони чітко розуміли, де є електропостачання, вони гасили й руйнували це. Вони розуміли, як ми даємо воду й також знищували це.
Вони розуміли, де ми маємо продовольчий склад з їжею. Про це знало вузьке коло людей. Зокрема, депутати й представники ОПЗЖ і вони навели вогонь – зруйнували це та вбили тих, хто там працював. Тобто, вони працювали і зсередини і ззовні. І це дуже важко.
Сьогодні, коли ти вже розумієш це – це жах, що вони творили. За тиждень ми опинилися без зв’язку, без електрики, без тепла, газу, води. Як це можливо? Вони готувалися всі вісім років до штурму Маріуполя і не було бажання його звільняти. Було бажання його зруйнувати. І коли задають питання: “Чому так сталося?”. Є відповідь на це.
Подивіться, що відбувалося за вісім років у квітучому до 2014 року Донецьку. Місто було гарне та європейське. Було найкраще, мабуть, місто в державі. А після? Нічого не відбувалося – ні дороги не будували, ні вулиці не прибирали, транспорту сучасного не було.
А як квітнув Маріуполь? Сучасні школи, лікарні, транспорт… Це дратувало їх. Це має лише одну ознаку – заздрість. І коли я 16 березня їхав в бік України з окупованого Бердянська, я чув від цих бойовиків квазіреспубліки, що вони казали: “Ми стільки вісім років страждали, тепер і ви маєте страждати”.
Скільки людей з Маріуполя вивезли в бік Росії?
47 тисяч населення. Це верифіковані дані з реєстрами.
Евакуація з міста та російські блокпости
Розкажіть, як ви виїжджали з Маріуполя?
Я не в’їхав у Маріуполь. 26 лютого я отримав інформацію від певних служб, що зайшли ДРГ, які будуть працювати по мені особисто, що мають бажання схопити. Була рекомендація на ніч виїхати з міста, щоб мене не схопили. В місто зайшло 40 осіб ДРГ з важким озброєнням. Я запитав голову військової адміністрації, чи підтверджується ця інформація.
Воєнний стан був оголошений 24 лютого, тому я перебуваю в розпорядженні військової адміністрації. Він підтвердив. Я виїхав, а 27 лютого вже місто оточили. 28 лютого ми вже не в’їхали. І, на жаль, я залишився за межами міста, але перший мій заступник залишився в Маріуполі. І ми продовжили нашу співпрацю до 21 березня настільки, наскільки це було можливо. Ми мололи зерно, пекли хліб, формували бази, розвозили воду.
Але ситуація дуже швидко змінювалася і вона (російська армія – 24 канал) далі руйнувала місто. З 5 березня ми намагалися організувати евакуацію та працювали з Іриною Верещук, Павлом Кириленко та Олександром Старухом. Ми формували ці плани, давали локації, говорили про кількість транспорту, який лишився в Маріуполі. Але росіяни руйнували наші плани, руйнували наш транспорт, гасили по місту.
13 березня я очолив цю евакуацію і поїхав в окупований Бердянськ, щоб не було відчуття того, що де мер? Я не поїхав з посвідченням, що я міський голова. Я поїхав під іншими документами, але я поїхав. Ми доїхали лише до Бердянська. На жаль, до Маріуполя нас так і не пустили, бо місто було дуже зруйноване і вони не хотіли, щоб жодна міжнародна місія це побачила.
Ми поїхали з церквою. З нами було 11 священнослужителів. У Бердянську ми пробули п’ять днів і там я зустрів свою маму, з якою я не мав зв’язку з 3 березня. З 5 по 15 березня вона ховалася у Драматичному театрі. І, дякуючи Богу, вона залишилася жива.
І коли я був там, то мій заступник, який був разом зі мною, сказав, що “я зустрів твою маму, у мене для тебе є подарунок, вона в школі №3”. Коли ми поїхали туди, то ми обіймалися і плакали. Вони були налякані, але головне, що живі.
Зараз моя мати вже на підконтрольній території, але вона доїхала вже з розривом шлунку та її оперували. 16 березня прилетів літак та зруйнував Драматичний театр. На жаль, багато людей тоді загинуло.
Ви сказали, що проїжджали російські блокпости. У вас проблем не виникало?
Були. У мене були коричневі чоботи, які нагадували берці. І вони (окупанти – 24 канал) дивилися то на чоботи, то в очі. І так три рази, а потім запитує настоятеля Запорізької Єпархії владику Луку: “А цей хлопець з вами?”. Він відповідає: “Так, у мене на послушаніях”. І це мене врятувало.
Ще один приклад був, коли ми їхали на машині. Ватажки квазіреспубліки, які стояли на блокпості, запитуть: “Ти лікар? Хто ти?”. Я відповів, що у цій місії супроводжую. Він був п’яним з патроном в патроннику. Було весело. А потім весь час нас супроводжував спецназ РФ і завжди тримав нас під контролем. Тобто, рухатися, як нам захотілося, було б неможливо.
Що ви б сказали маріупольцям, які зараз у відчаї?
Маріуполь був, є і залишатиметься українським містом. Так було, є, і головне, що так буде. І ми маємо не надію, а ми маємо впевненість в тому, що ми обов’язково повернемо нашt героїчне, незламне, патріотичне місто. І ми його збудуємо, і це буде найсучасніше місто нашої держави. І це станеться цього року. Бо ми віримо у ЗСУ, де сьогодні є мій син…
Завдяки таким дітям, як мій син та багато інших, які бороться сьогодні, які не здаються, дають відпір, проливають кров за нашу свободу, ми повернемо своє, іншого нам не треба. Це наша свобода та незалежність. Все буде Україна.
