Іванофранківка Катерина Бринецька на позивний Грета воює солдатом-стрільцем у 78 батальйоні 102 окремої бригади територіальної оборони.
У військкомат жінка прийшла 24 лютого. А за два місяці відправилася на фронт. На місяць швидше пішов воювати її чоловік Денис. Він служить в іншому підрозділі бойовим медиком. На повернення подружжя з війни очікує двоє дітей: 10-річний Марко та 5-річна Меланія.
Під час короткої відпустки з передової додому Катерина розповіла Суспільному, як наважилася піти в ЗСУ, як пояснює дітям ситуацію в країні, а також поділилася історіями з фронту, передає Правда ІФ
Привіт, коханий, я у військкоматі
24 лютого із самісінького ранку я прийшла у військкомат. Стала в чергу і мене вписали у “штатку”. Сказали: “Будь готова”. Для рідних ця новина була несподіванкою. Але ще більшою несподіванкою стало, коли я сказала, що їду “туди”. Я теж не очікувала. На Великдень свячу з дітьми паску. Мені телефонує колега: “Ми завтра їдемо “туди”. Ти збирайся швиденько”.
Ми освятили з дітьми паску, швиденько з’їла свяченого і 25 квітня ми вже вирушили на фронт.
Я дійсно готова обороняти своє місто
Коли почалася війна у 2014 році, я відвідувала багато різних тренінгів для волонтерів, цивільних. І мені чітко пояснили три речі. Коли починаються бойові дії у твоєму місті, ти можеш просто виїхати, й розповідали, як це правильно зробити. Другий варіант: ти залишаєшся у місті й робиш те, що можеш. І третій варіант — ти сам береш участь в обороні власного міста. І я зрозуміла, що дійсно готова обороняти своє місто.
З гордістю кажу, що я — стрілець
Я є солдат-стрілець. Ми себе називаємо “поняв-прийняв”, бо ми — найнижча ланка. Але паралельно кожному з нас доводиться бути ще кимось: медиком, водієм, кухарем — робити все, що необхідно. Але я цим дуже пишаюся, бо переважно жінки — медики, а я кожному з гордістю кажу, що я — стрілець.
Ми тепер бачимо, що ти — боєць
Єдина трудність, яка була, — довести чоловікам, що ти можеш. Щоб тебе не списували, щоб тебе не намагалися засунути десь у штаб, кудись трохи далі, “бо ми за тебе переживаємо”. Казали: “Там — ящик з гранатами, не підходь, там — небезпечно”. Чи на “спостережник тебе не поставимо”. Коли варіантів у чоловіків не було, то я робила те, що мала. Навіть частіше ходила у наряди на спостереження, бо копати — так собі, маленька-худенька. Але я добре чую і бачу. Але тепер хлопці зізналися: “Катю, ми думали, що ти — таке п’яте колесо до воза, ми не знали, що з тобою робити. А тепер бачимо, що ти — боєць, побратим.
Маю свій окоп і “фірмові” меблі
Викопала собі окоп, я його сама перекрила, облаштувала. Меблі фірмові, як і полички, — ящики від зброї. І чай, і кава, і згущене молоко, і все для того, щоб вижити.
Позивний — Грета, не Тунберг, хоча мені вона близька
Мій позивний — Грета, бо я так у соцмережах підписана, і вирішила не вигадувати нічого. Це — довга історія. Цей позивний у мене ще до того, як Тунберг “вистрілила” в Інтернеті. Але вона певною мірою мені імпонує. Я — за чисту планету, за довкілля. До служби в армії ми сортували сміття, кришечки передавали у фонд “Лелекера”, який піклується, щоб забезпечити бійців протезами. Також старалися здавати макулатуру. Тому, коли кажуть, що я — Тунберг, то не відмовляюся.
А наші гранатометники кличуть мене “Колібрі”, можливо, тому, що я така маленька, всюди мене багато і волосся такого цікавого кольору. Я на них не ображаюся, уже звикла. Отакий нештатний позивний маю або на наступну війну же.
Я не хочу, щоб моєму сину війна дісталася у спадок
Вісім років життя моєї дитини триває війна. Йому зараз 10 років. І через вісім років він сам може стати учасником війни, якщо ми зараз це не зупинимо, не переможемо, не відсунемо їх. Це реально може статися. Поки є можливість зараз, то робимо все для того, щоб перемогти.
Знаю, що я — “мама року”. Сподіваюся, що діти у мене такі мудрі і дорослі, що вони це якось об’єктивно зрозуміють. Менша — вона більше відкрита, життєрадісна. І коли я кажу, що живу в лісі, то вона відповідає: “Мамусю, це ж так класно, ми теж сьогодні у лісі гуляли”. І я тішуся, що вона до кінця не розуміє.
Марко — старший, йому вже 10 років. Він розуміє, що батьки у небезпеці. Син десь тримає у собі, але моментами підходить і каже: “Хочу тебе обіймати”. Й обіймає. Намагаюся його заспокоювати, але пояснюю те, що відбувається, як є.
Я з ним достатньо відверта, але разом з тим не кажу, що це — якась катастрофа. Бо я так думаю, що що далі від фронту, то більша тривога. Коли бачиш наочно, то ти розумієш, що відбувається, а коли далеко — то лише здогадуєшся.
Найважче на війні…
Найважче дивитися, як на твоїх друзів десь там “накидають” орки, дві посадки перед тобою. А ти нічим не можеш допомогти. Намагаєшся зв’язатися. Але ти не можеш вплинути. Ти — безсилий.
Як ми рятуємося?
Ми дуже багато жартуємо. Коли почалася війна, ми постійно жартували. Коли потрапляли у сховища з цивільними і нам казали: “От ви смієтеся, а в країні — війна”. І якби ми були такі зажурені, то, мабуть, не були б такі боєздатні.
Якось у нашій спільній групі побратим надіслав повідомлення, думаючи, що пише своїй дружині: “Кохана, цьомаю тебе, люблю. Був важкий день, я вже лягаю спати.” І виник такий флешмоб, кожен написав: “І тебе цьомаю, коханий. І тобі спокійної нічки. Хай тобі присниться щось хороше.” І ми сміялися реально години дві. Ціла рота спамила такі смішні речі. Серденька надсилали, квіточки, смайлики.
Волонтери — святі люди
Волонтери — святі люди. Завдяки їм ми взагалі вижили. Вони постачали нам усе: від баняків, серветок до ременів для автоматів, спальників. Сотні рацій та кави, чаю, супів. І їм цього не шкода. Ми їм завдячуємо життям.
“Лісові мавки” та визнання
У цивільному житті Катерина працювала директоркою позашкільного навчального закладу “Дитячо-юнацький пластовий центр”. Також п’ять років пластувала та належала до куреня “Лісові мавки”.
Під час військової служби Грета, окрім волонтерської допомоги від “Лісових мавок”, отримала найвищу відзнаку — крайку.
“Я цим дуже пишаюся і стараюся бути гідною такого визнання, бо, думаю, що мені ще до того рости й рости”, — каже Грета.
Вдалося декілька разів з чоловіком зустрітися на фронті
Чоловік Катерини Денис до війни працював інженером-механіком. У нього — власна фірма, яка займається металообробкою. Упродовж російсько-української війни працівники компанії допомагають армії. А з 24 лютого мали шквал замовлень, каже Катя. Денис налагодив весь процес виробництва і пішов у військкомат. Через брак вакансій його записали бойовим медиком.
“Я запитувала: “Денисе? Ну як? У тебе ж досвіду немає. А він: “Не хвилюйся, кохана, все буде гаразд”. І справді, він швидко вчиться, зміг бути корисним, де він є. А зараз чоловік проходить навчання на дещо іншому напрямку”, — розповідає Катерина.
На фронті подружжю вдалося декілька разів зустрітися.
“Революційне подружжя” або післямова
Катерина та Денис познайомилися під час Помаранчевої революції. Обоє були спостерігачами на виборах тоді ще у Кіровограді (ред. — Кропивницький). А вже за півтора року побралися. Під час Революції гідності у подружжя вже був півторарічний син, але й це не завадило поїхати на Майдан після перших розстрілів у Києві. Перед поїздкою, пригадує Катя, обоє написали заповіт. Ніби жартома, але й про всяк випадок. Там допомагали розшукувати безвісти зниклих.
Напад РФ на Україну та анексія Криму у 2014 році підштовхнули пару до волонтерської роботи. А початок повномасштабної війни став логічним наступним кроком — службою в ЗСУ.
А поки що повітряні обійми
Під час розлуки у сім’ї з’явилася традиція “повітряних обіймів”. Їх придумала 5-річна Меланка. Щоб обняти батьків на фронті, дитина їх шле у відеоповідомленнях. А вони у відповідь надсилають “обіймашки” дітям. Подружжя мріє повернутися з перемогою, щоб сім’я нарешті була разом та наживо змогли обійняти одне одного.
