Сьогодні минає 110 років від дня народження Катерини Зарицької – незламної підпільниці ОУН. Вона народилася 3 листопада 1914 року, заснувала й очолила Український Червоний Хрест. Була зв’язковою Шухевича, тричі була арештована й ув’язнена, десятки років провела в радянських таборах.
Історія про її життя і боротьбу – одна з тих, що увійшли до книжки «Сила опору. Українці в радянських таборах», яка нещодавно вийшла у співавторстві семи українських авторів (видавництво «Локальна історія»). Правда.іф пропонує уривок із цієї книжки авторства історика та публіциста Святослава Липовецького.
В історію націоналістичного руху Катерина Зарицька ввійшла на початку 1930-х спершу як членкиня Юнацтва ОУН. Коли 1932-го 18-літньою закінчила гімназію сестер Василіянок, разом із батьком та чотирма подругами вирушили у випускну мандрівку — за місяць подолали на байдарках 1200 кілометрів річками Волині та Полісся.
Однак в історію Катерина Зарицька потрапила через вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. До самого замаху вона не була причетна, але перевела через кордон бойовика Гриця Пісецького. Він пробрався до Чехословаччини, а вже звідтіля через Європу до Аргентини.
Двадцятиоднолітню Катрусю заарештували, й вона опинилася серед підсудних Варшавського процесу ОУН.
Тоді вона отримала 8 років ув’язнення та 10 років позбавлення прав. Того ж таки 1936 року у Львові відбувся ще один процес — за діяльність Крайової екзекутиви ОУН. На ньому дівчині присудили ще 5 років в’язниці. Однак завдяки апеляціям та амністії загальний термін скоротили до 4,5 року.
В ув’язненні вона познайомилася з майбутнім чоловіком Михайлом Сорокою.
Катруся вийшла на волю у травні 1939 року. Після початку Другої світової на порозі її хати з’явився й Михайло. Пара побралася і чекала первістка. Їх арештували в березні 1940 року, а вже у вересні у львівській тюрмі «Бриґідки» Катруся народила сина Богдана.
Катруся вийшла з в’язниці в останні дні червня 1941 року, коли більшовики покинули Львів. А вже з осени знову активно долучилася до підпільної діяльности. Із псевдом «Орися» працювала пропагандисткою в Юнацтві ОУН.
Від листопада 1943-го до весни 1945-го Катерина керувала Українським Червоним Хрестом (УЧХ). У її підпорядкуванні перебували чотири галицькі області: Львівська, Івано-Франківська, Дрогобицька та Тернопільська.
«Моя праця по лінії УЧХ полягала в тому, що я повинна була організувати госпіталі для поранених членів ОУН та учасників УПА, підбирати в ці госпіталі медперсонал і придбати необхідні для лікування хворих та поранених медикаменти», — свідчила згодом на допиті.
Після розпуску УЧХ, у березні 1945 року, Зарицька закінчила курси пропагандистів. Відтак її та Галину Дидик призначили працювати при Романові Шухевичу. Вони підшуковували помешкання для командира УПА та зустрічалися з провідним членством.
Тоді її організаційним псевдом було «Монета». До рук органів Зарицька потрапила 21 вересня 1947 року — на Різдво Пресвятої Богородиці. При затриманні відстрілювалася і смертельно поранила одного зі співробітників МДБ, а потім безуспішно намагалася випити отруту.
Непритомній їй зробили фото, яке МДБ використовувало на допитах повстанців. Так підпілля дізналося про «загибель» Зарицької.
У 1948 році Зарицьку засудили на 25 років виправно-трудових таборів, але й далі тримали у Львові в осібній камері — її використовували під час розпізнання загиблих підпільників, серед інших і Шухевича.
Лише 1952-го її відправили до Верхньоуральської в’язниці. Через півтора року місце покарання змінили — відправили до Владимирського централу.
В одній із посилок від рідних Катерина отримала три словники, «Лис Микита», підручники з англійської мови і гри в шахи. Окрім англійської та німецької в ув’язненні вивчала французьку. Передплачувала «Всесвіт» та «Науку і життя», з репродукцій журналу «Україна» на стінах камери робила виставки картин українських художників.
«У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, — пригадував ленінградець, єврей Анатоль Радиґін. — І ось коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона, напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок… І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою».
Зарицьку оминула амністія, а коли на початку 1960-х в СРСР скасували 25-літні вироки, її залишили добувати повний термін. Окрім неї у Владимирському централі сиділи ще дві зв’язкові Шухевича: Дарка Гусяк та Галина Дидик.
У 1969-му, після 22 років тюрми, Зарицьку відправили в табір у Мордовську АРСР. Попри величезну кількість каральних закладів, Михайло та Катерина відбували покарання «по сусідству».
У червні 1971 року Михайло помер від другого інфаркту. Медчастина, як і таборовий морг, були в таборі, де сиділа Катерина. Вона тричі зверталася до адміністрації по дозвіл попрощатися з чоловіком, та їй відмовили.
Наступного року її 25-літній термін ув’язнення закінчився. Вона повернулася в Україну, та через заборону оселитися на Галичині купила помешкання у Волочиську Хмельницької области.
Усі 14 років, які прожила на волі (померла 29 серпня 1986 року), піклувалася про політв’язнів, подорожувала, присвячувалася родині. А коли 1991-го прах Михайла Сороки привезли з Мордовії до України, то поруч в одній могилі на Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку.
