50 відтінків опозиції, або Спроба об'єднатися без Саакашвілі

Українська опозиція – дуже специфічна субстанція. У неї ще вистачає сил відкинути власні амбіції та працювати єдиною командою, коли треба зібрати Майдан і скинути диктатора.
Але коли справа доходить до об’єднання перед виборами в більш-менш спокійні періоди, то домовитися не вдається майже ніколи.

Єдиний раз у новітній історії політичні партії, які називають себе проєвропейськими, зуміли об’єднатися. Сталося це перед парламентськими виборами 2012 року.
Тоді перед перспективою перетворення Януковича на повноцінного диктатора та засудження Юлії Тимошенко опозиційні сили просто не мали іншого виходу, як іти спільним фронтом.
“Розумієте, поки нас жорстко не пресують, то ми не можемо домовитися”, – пояснював якось УП природу цього феномена один високопоставлений політик, який після 2014 року знайшов місце в новій владі.
Весь час після Революції Гідності формальна опозиція до влади збільшувалася. Парламентські партії та політики з-поза Ради оголошували себе противниками режиму Порошенка-Яценюка.
Але такий кількісний ріст не давав опозиції якісного стрибка. Кожен політичний табір намагався стати “центром сили”, нехтуючи інтересами інших.
Так тривало аж до 12 лютого, коли з України брутально й безапеляційно вислали чи не найяскравішого трибуна з опозиційних політиків – Міхеіла Саакашвілі.
Ця подія сама собою поставила перед противниками влади питання про подальше політичне виживання. Дати на нього відповідь має процес об’єднавчих переговорів в опозиції, які з новою силою почалися у вівторок, 13 лютого.
Близько п’ятої години вечора у вівторок до офісу “Європейської партії” на Печерську почали сходитися лідери опозиційних сил.

На заклик Гриценка відгукнулися, крім Катеринчука, “Рух нових сил”, який на зустрічі представляв Давид Сакварелідзе та “Демальянс”, від якого приїхали Василь Гацько і Мустафа Найєм.
Запрошували і лідерку “Батьківщини” Юлію Тимошенко, але вона відрядила на переговори депутата Сергія Власенка.
Склад учасників перемовин дуже нагадував той, який вів подібні розмови про єдину партію влітку 2016 року. Тодішні об’єднавчі переговори мали протилежний результат, і на виході з’явилося кілька окремих команд.
Частина переговірників приєдналася до “Демальянсу”; частина, як Віктор Чумак чи Валентин Наливайченко, почали розвивати власні проекти; решта – об’єдналися в “Рух нових сил” Саакашвілі.
Тепер же, коли влада перевела Міхо на “дистанційну форму” участі в українській політиці, об’єднавчі переговори знову стали актуальними.
Однак, навчені попереднім невдалим досвідом, опозиціонери не квапляться робити якихось публічних заяв.
Фактично жоден з учасників зустрічі, з якими вдалося поговорити УП, не розповів про суть розмов на зустрічі в Катеринчука.
“На зустрічі лідери опозиційних партій обговорювали план спільних дій. Крапка”, – розповів УП ініціатор переговорів Анатолій Гриценко.
Приблизно таку ж відповідь ми отримали і від Найєма, і від Катеринчука, і від Сакварелідзе.
“Ми домовилися поки нічого не коментувати. Я не можу порушити домовленість, щоб не ображати партнерів”, – пояснив Катеринчук.
У неофіційних розмовах учасники зустрічі пояснювали, що в середу, 14 лютого, має відбутися наступна розмова, до якої умовлено нічого не коментувати. За даними УП, ввечері у середу згадана зустріч закінчилася, але якихось конкретних домовленостей на ній не досягли.
“Домовилися спільно діяти, але що робити, поки ніхто не знає”, – розповів УП один з учасників розмови.
Про те, наскільки глибокою може бути співпраця різних опозиційних сил, чи готові вони до реального об’єднання й узгодження кандидатів на вибори, співрозмовники УП воліли не говорити.
Дещо пролити світло на ці питання допомогла Юлія Тимошенко. Поки у вівторок її представник радився з іншими опозиціонерами, Юлія Володимирівна сиділа в ефірі телеканалу NewsOne.
Після розмов про Молитовний сніданок Трампа і “зустрічі високого рівня” в США Тимошенко озвучила і власну позицію щодо можливого об’єднання зі своїми “друзями-конкурентами”.
Перш за все, вона окреслила коло можливих переговірників.
“Значна частина опозиції є несправжньою. Але є і ті, хто насправді перебуває в опозиції. Я можу, хоч ми конкуренти, сказати, що вважаю справжньою опозицією Анатолія Гриценка, який очолює “Громадянську позицію”, “Рух нових сил” Міхеіла Саакашвілі, Дмитра Добродомова, який очолює “Народний контроль”, – заявила Тимошенко.
Але на питання, чи можливе об’єднання її партії зі згаданими політсилами, Юлія Володимирівна досить недвозначно дала зрозуміти, що ні.
“Я думаю, що можлива координація, і можливі консультації… Я зробила висновок, що політичний лідер мусить відповідати тільки за свої вчинки і за дії власної команди…
Я буду підтримувати всі справжні опозиційні сили, хоч ми і конкуренти. Але вважаю, що в українського суспільства мусить бути велика палітра вибору”, – заявила Тимошенко.
Після таких заяв стає зрозуміло, що про жодну “єдину партію опозиції” поки говорити не варто. Наразі може йтися хіба про “співпрацю конкурентів”.
Жорстка висилка Саакашвілі поставила опозиційні групи перед новою політичною реальністю. Влада, попри показну вайлуватість і часті провали, виявилася здатною зібратися й боляче вдарити.
За таких умов логічно було б очікувати створення єдиного фронту опору. Але, схоже, “польові командири” в таборі опозиції не готові до глибокої колаборації.
Або просто не бачать у Петрові Порошенку справжньої загрози. Принаймні, поки що.
Джерело