70-річний Іван Ляхович із Богородчан вже сьомий рік вперто й невтомно плете у своєму гаражі маскувальні сітки. Каже, це йому приносить полегшення, що він хоч так може докластися до перемоги.
А ще чоловіка гріє думка про те, що його сітка обов’язково збереже комусь життя, пише Репортер.
Відповідальний за напрямок
«Репортер» приїхав до пана Івана наступного дня після Василія. У коридорі його квартири, на підлозі, розсипано багато проса, яке позалишали малі посівальники. Змітати його господар буде лише після свят.
Пан Іван дістає з балкону синій мішок з різними обрізками тканин. Розказує, що має їх перебрати. Вчора було свято, то до роботи не брався, а буде надолужувати зараз. Відбирає з тих обрізків смужки, які згодяться на плетіння маскувальної сітки. Довші кладе в один мішок, коротші в другий, а геть маленькі – у смітник. Також на балконі має столик, різні ножиці.
Іван Ляхович – майданівець, багато допомагав під час Революції Гідності разом з іншими богородчанськими волонтерами. Коли почалася війна, усі вони зібралися, аби продовжувати роботу й допомагати армії.
Пригадує, як одного дня всіх обдзвонили, аби зійшлися до штабу. Він пішов туди з дружиною. І там кожному роздали певний напрямок роботи.
«Військові передавали інформацію, що їм треба, й серед найнеобхіднішого були саме маскувальні сітки. От, мене й призначили відповідальним за тим», – посміхається пан Іван.
До справи він підійшов дуже серйозно. Спершу в інтернеті вивчав, як робити сітки, яка потрібна тканина та яких кольорів. Навіть роздрукував собі палітру маскувальних тонів і з тим ходив по богородчанських секонд-хендах.
«Збирав, але до сітки мали бути певні вимоги – тканина мусить бути бавовняна або шерстяна, аби не плавилась, – пригадує перші помилки волонтер. – Так хлопці військові просили, бо як горить, аби, не дай Боже, на руку не капнуло чи на голову. Тож я більше по секондах не збирав».
Далі Ляхович закупив білої тканини, дістав барвники й виварював до потрібних відтінків у себе вдома. Додавав дві ложки зеленої, ложку коричневої фарби, на плитку і варив у великій каструлі. Потім те все сушив і розстригав.
Коли ж не стало білої тканини, дізнався, що у Франківську шиють форму для військових. Тоді домовився з директором фабрики, що той буде давати обрізки. Пан Іван каже, ці обрізки добрі, бо «спеціальні, чисті й не плавляться». Але й з обрізками роботи чимало.
Вони вартують більшого
Але перші 350 метрів заготовки волонтери закупили у Харкові, тоді й почалася робота. Пан Іван розповідає, що першу сотню метрів сітки помагали плести і в лікарні, бо дружина там працює, і по школах. Ходив домовлятися, привозив усе готове, натягував сітку у спортзалі та й плели. Але не закінчили, бо почалися канікули та ще були якісь інші перепони. Тому вже сьомий рік він плете сам – переважно у своєму гаражі.
Пригадує, що один раз було дуже терміново, то навіть чіпав сітку у вітальні квартири. Отак від одвірка до одвірка натягував, ставав і плів. Дружина теж помагала.
«Ми деколи з нею навіть сперечаємось, – посміхається пан Іван і показує фото з мобільного. – Дивіться, як вона гарно плете, в мене аж так не виходить».
На сьогодні Іван Ляхович наплів 324 метри маскувальної сітки шириною у 12 метрів. Тобто загальною площею – 3888 квадратних метрів.
Ці сітки відправляли у всі можливі підрозділи, куди лише їхали богородчанські волонтери. Найперше у бус зазвичай вантажать саме сітки Ляховича.
«Якщо та сітка вберегла чиєсь життя чи від поранення, то я щасливий, – пан Іван раптом витирає сльози й одразу вибачається. – То наші захисники… Вони вартують більшого… А ми тут… Плетеш ту сітку в гаражі, а приходить один чоловік й питає, мовляв, ти на рибу плетеш? А ще один так сказав. Дуже мене це образило… Він спитав, скільки мені за це платять. А я ще й свої докладаю. Люди не розуміють. Ніхто за ці роки не прийшов і не запропонував допомогу. Один, правда, був – 15 хвилин поплів і каже: «Я думав, що то легонько, а то так тяжко». Тому я собі сам тихенько роблю свою справу. І далі буду робити – до перемоги».
Каже, на початках у всіх було піднесення. Люди готові були допомагати, щось робити. Але, на жаль, багато відсіялося, а багато й забули про те, що війна. Лишилися одиниці, які й зараз «тягнуть тил».
«Я не можу йти агітувати – люди самі мають розуміти, – переконаний Іван Ляхович. – У Франції, я читав, що є лише 2 % патріотів. То дай Боже, аби ми мали стільки. Як людині пояснити, що треба, коли деякі стверджують, що військові все мають? А ти подумай, а як обстріли, і все згоріло, і купа проблем? А так вони мають ту волонтерську сітку. Згоріла, то згоріла. А може чиєсь життя було врятовано, снайпер не побачив того нашого солдата чи техніку сховало й врятувало. І так я з тими думками плету. Я знаю, що людям роблю добро».
Як сховати танк
Між плетінням сіток Ляхович ще робив для військових устілки в берці, аби хлопцям було тепліше й зручніше. Теж розгорнув таке виробництво у себе на балконі. Вирізав, клеїв. Загалом наробив 270 пар.
Пригадує, як з дружиною робили різдвяні набори на схід. Зібрали їх до два десятки. У пакеті була пшениця для куті, мак, горіхи, родзинки й мед.
«Прийшов один військовий з Нивочина, і ми те все йому передали, – розповідає пан Іван. – Я йому ще татового кожуха добротного передав. Їм там точно б згодився. Той військовий мені ще 6 січня телефонував, такий бадьорий голос, що вони якраз мою кутю варять. Але тої куті він не скуштував. Потім від його мами дізнався, що тоді прилетів снаряд і розніс той казанок з кутею. А той хлопчина був поранений».
Також Ляховичі заготовляли овочі на сухі борщі. Пан Іван чистив у себе на кухні щовечора по мішку картоплі, буряка чи моркви. Далі розрізав і на ранок віз на сушення.
Показує роздруківку, яку знайшов від львівських волонтерів. Там по грамах розписано, скільки й чого сушеного треба на порцію борщу. От, разом з дружиною і складали у пакети. Ті борщі назвали «Карпатськими». Один пакет – на 15 літрів смачного й ситного борщу. Ще в кожен ставили кубик томатної пасти.
Всього, каже, наробили стільки, що можна було прогодувати 10 тисяч людей. Тоді на початках вони розходилися на-ура. Зараз з харчами проблем немає, то вже відійшли від цього. А от сітки потрібні завжди.
До плетіння чоловік стає щодня. Каже, більше п’яти годин витримати неможливо, бо руки болять. Наприклад, аби сплести одну сітку розміром шість на дванадцять, треба 40-45 годин. Така сітка потрібна, аби накрити танк або бліндаж.
«І то їм потрібні більші, але я не маю, де розгорнути, – зітхає Ляхович. – Бо тут головне – добре натягнути, аби квадратики у сітці були точно чотирикутні. Тоді вона виходить добра. Недавно ми втратили нашого товариша волонтера й військового – Миколу Кофлюка із Солотвина. Були на похороні, і підійшов один командир, аби я сплів вісім сіток на міномети. А виявляється, там є певна специфіка. Вона повинна мати такий ободок і шнурки, які можна чіпати за гак. Ну, ми сплели».
Цікаво, що у дев’яностих пан Іван організував тканину на пошиття синьо-жовтого прапора у Верховну Раду.
«Дали завдання, що треба дістати тканину, – згадує він. – Покликав директорку Текстильторгу й тихенько їй сказав, що так і так – треба. Привезли тканину, підійшла. Хто шив, не знаю, але знаю чоловіка, який віз той прапор до столиці. З тим прапором В’ячеслав Чорновіл і входив у Верховну Раду, як проголосили Незалежність. Він такий довгий».
Тож з тканинами життя пана Івана було зв’язане давно. Нині замовлення на сітки нема, але він мусить бути напоготові. Аби лише все підготувати, порізати, посортувати, треба до 30 годин. Каже, ото зараз нас проводить – і візьметься до роботи.
От такі, прості люди, допомагають армії хто чим може, а “непроста” худоба тільки краде і гімни співає. Слава Україні!