Про 90-річну прикарпатку Ольгу Баб’юк, яка пройшла польську, німецьку та радянську школи, лісоповал та золотоносні рудники, привезла додому чоловіка — німецького військовополоненого, та досі має чимало інтересів.
Ольга Баб’юк — справжній живчик. Запасу до життя стільки, що дивом дивуєшся. Вправно виводить «Ой, у лісі на полянці стояли повстанці». Читає газети і краєзнавчу літературу, порівнює «Історію України» Крип’якевича, «Історію України-Руси» Михайла Грушевського із нинішніми шкільними підручниками. До подробиць переповідає дитинство напередодні Другої світової війни. Про це пише Голос України.
За розповідями бабусі можна складати хронологію краю. Як поляки не давали батькові-юристові з університетською освітою практики: «Нєх пан пішесі на польске і бенде мяв». Як зухвало поводилися румунські, мадярські, німецькі та радянські окупанти. Як вірменин за переховування євреїв отримав кулю в лоб. Про гетто і масові розстріли. Як загиблого від тифу батька разом з іншими переселенцями викинули з товарняка, а їх із мамою загнали в сибірські бараки. Як доводилося тачками возити золоту руду. Марити батьківщиною і повернутися додому з чоловіком — німецьким військовополоненим, та ще й колишнім есесівцем. Йому було 17 років, коли забрали до армії, прослужив два місяці, як мовиться, і пороху не нюхав, але війна є війна. І прижився Якуб Фірер у кутській громаді, і поважали його за чесність та порядок. Як дочкам не дозволяли розмовляти німецькою, щоб не прозивали «фріцами». Як сама пані Ольга, із заможної родини, де знали по кілька мов, після повернення з Якутії була звичайною швачкою. Проте здобула авторитет у релігійній, та й не тільки, громаді славного містечка Кути.
Так склалося, що я тричі навчалася в другому класі, — розповідає Ольга Баб’юк. — За поляків, до війни, місцеве українське населення потерпало від утисків. Рідна мова — один урок, і аж із третього класу. Мій батько Михайло Баб’юк, великий інтелігент та інтелектуал, який знав кілька мов, по закінченні Чернівецького університету не мав права на юридичну практику, бо треба було перефарбуватися на поляка, а він не хотів. У 27 років довелося переймати від батька-шевця новий фах.
Хоч практику мав, бо люди приходили за порадами в якихось судових процесах. За консультації грошей ніколи не брав, бо й не потребував. Був одинаком у заможній сім’ї. Мали велике господарство, кілька будинків. Моя мама Анна була дуже грамотною, начитаною. Декламувала довгі українські та польські вірші. Вдень робота (а нас було троє дітей), а ввечері гасову лампочку накрутить потужніше — та й за книжки. Тато не раз гасить: «Ганю, віддихай, що ти робиш…» А вона тихцем і далі читає. Коли щось хотіли сказати повз наші вуха, то переходили між собою на німецьку. В родині багато вчених. Вуйко Івась Баб’юк був професором Коломийської гімназії, двоюрідний брат Михайло мав у Львові адвокатську практику».
Кути до Другої світової війни були інтернаціональні. Євреї вели торгівлю: скуповували в селян молокопродукцію та все інше, а згодом реалізували в своїх крамницях. Якось мирно уживалися. Серед польського населення також були різні. Пані Ольга пригадує, що бавилася нарівні із сусідськими дітьми. «То з нами рахувалися, бо родина вчена, «алє цо нєхце биць полякем — то нєхце!» — наголошує співрозмовниця.
Завжди багато туристів-літників, як їх тоді називали. Дорога — начищена, аж блищала бруківка. Де нині ошатний дитсадок у Старих Кутах — жила пані Гоцкова, то вона здавала кімнати приїжджим. Чоловік директорував у місцевій школі. Заможні господарі, та не мали дітей.
У мене спогад про пані Гоцкову важкий. Коли вона приходила вранці до нас за городиною, я ховалася, бо вона хотіла мене взяти за свою. Казала — твоя мама в фартушку, а я пані. Але мама — то є мама. І я не піддалася, — каже співрозмовниця.
Отак і жили. Хоч і в самих Кутах, і в околицях переважали українці, та панували інші нації. За Черемошем, рукою подати, — Вижниця, нинішня Буковина, яка після розпаду Австро-Угорської імперії перейшла до Румунії. Ольга Баб’юк пригадує, як під час купання в річці юнаки перебралися за кордон, на протилежний берег. Почалася стрілянина, стали плисти назад, та одного хлопця куля таки наздогнала.
Перші москалі» в 1939-му довго не були, ми навіть не скінчили навчальний рік, як їх витіснили на схід румунські війська. Поводилися надзвичайно агресивно, завойовницьки. За ними — мадяри-угорці. Наші патріоти повісили синьо-жовтий прапор на ратуші. А прийшли німці — наказали зняти, — каже пані Ольга. — Мене знову до другого класу. То вже навчання провадилося українською мовою. Але директор школи Криницький спілкувався з нами винятково німецькою. Засвоїли її на диво швидко. Тато так і не отримав роботу за освітою, але на той час добре навчився шевства. Знання мови стало в пригоді, бо німці не так нас оббирали.
Баб’юки мали ящики від військової амуніції з борошном. Солдати відкрили, подивилися, що кукурудзянка, то не забрали. А внизу ж було приховане біле пшеничне. Із бочки зі збіжжям черпали, нам на дні лишили. Так вихолостили народ, що навесні був голод. Бо ж вони себе тут відчули господарями: курей, яйця. Як уміщали в себе стільки: смажили на пательнях десятками. Зробили військову управу — де нині поліклініка. Німці почали терор проти євреїв. Усі будинки підпалили, а під час першої акції вивели на місцеві пагорби і постріляли.
Євреїв рятували українці. В нас стояли тички під стодолою, то з них десятки людей вийшли і тікали, — пригадує жінка. — Тато, напевне, знав про сховок. Хоч було небезпечно. Одну єврейську сім’ю переховував місцевий вірменин Самсонович.
Як вистежили — то і його розстріляли. А після другої акції ніхто з євреїв уже не врятувався: перебили, вивезли в гетто до Коломиї. Бандерівські загони воювали з фашистами, за одного вбитого німця ті розстрілювали з десяток місцевих».
Спогади початку весни 1944-го тривожні. Прикордоння, наступ радянських військ. Місцевий люд переселили в низинні райони. Баб’юки перебралися на три місяці до села Рудники біля Снятина. Там жили хто де — в стодолах, стайнях. Коли повернулися додому — то вже були нові завойовники. Культурою москалі не відзначалися, були гірші від фашистів. Радянська влада почала з арештів. Підпільні загони протистояли жорстко, тож напруження було страшенне.
Старша сестра Марта закінчила 7 класів, то її взяли секретаркою до міської управи. Там подружки передавали підпільникам записки-штафети, дівчат вистежили і забрали. Кинули до підвалу. Тоді не перебирали —закривали з малими дітьми, жінками, — тривожиться співрозмовниця. — Опісля їх кудись вивезли. Мама з іншими жінками шукали в Снятині, Коломиї, а їх аж до Станіславова вивезли (нинішній Івано-Франківськ). Без жодного суду дали 10 літ колонії, бо неповнолітня. Так у Львові — сім років, опісля три роки в Щербакові біля Москви. Повернулася до Львова, вийшла заміж і дожила до 88 років.
Наймолодшу донечку Іванну, що саме захворіла, батьки встигли віддати родичам. Бо на сім’ю через Марту чекало виселення. Господарство передали комунгоспу. Зібрали такі-сякі клунки — та й до товарняків. Тиф косив… Тато захворів, помер, то його десь у Рязані винесли з вагона. Казали опісля, що разом з іншими земляками кинули в яму з водою. І сліду не зосталося…
Нас вивезли на Урал. Мама працювала нянею в дитсадку, мене — до школи. Ми якось втекли, товарняками добралися додому, то вистежили, відправили в тюрму на три місяці до Караганди, — продовжує. — Далі Якутія. Привезли поїздом, і ще півтори тисячі кілометрів — машиною. Не втечеш. Лісоповал, золотоносні рудники. Возила тачки з рудою. Влітку працювала на відкритих розробках, а далі — в шахтах. Сиро, холодно, заглиблюємося, подаємо на транспортери руду, де її промивають. Хто не витримував, помирав, так і знайшов вічний спочинок. Щоб припасти якийсь грам золота — і мови не було. Бо як то — вкрасти? Пригадую, ще як була малою, по сусідству росли сливи-ренглоти, в нас таких не було. То я стала збирати на нашому боці. Тато зауважив: «То що, твоє? Переклади за паркан». Таке виховання було.
На поселенні до українців місцеві ставилися по-всякому. Ольга вийшла заміж за німецького військовополоненого Якуба Фірера. Він був у спецвійськах СС. Гестапівців розстрілювали. А юнак відбувся лише спецпоселенням, бо його забрали до армії у 17 років, відслужив два місяці, то й пороху не нюхав. Там у подружжя народилася донечка Галя.
Нас якось зібрали у місцевому клубі і сказали, що ми тут навічно. А в 1955 році під час «відлиги» звільнили Марту, зняли тавро ворога народу, бо Хрущов казав, що то — діти війни, вони не винні. Сестра написала прохання до Москви, і нам дозволили повернутися до Кут. Я марила батьківщиною, мені снилися наші ліси і гори. Брала фотографії і молилася за рідний край, — додає.
Батьківщина розчарувала. Жили бідненько в комунальній квартирі. Про освіту годі було й мріяти. Народилася друга донечка Лідія. Ольга влаштувалася на місцеву фабрику, яка спеціалізувалася на вишиваних виробах. Чоловік працював на перевалці лісу Черемошем. Сплавляли, витягали тракторами.
Якуб страшенно переживав, бо обзивали «фріцами», дітям не дозволяли розмовляти німецькою. Пропонувала виїхати, але прижився тут, полюбив наш край. Його поважали за порядність та порядок. Приміром, розбирали ринок поруч із хатою, яку нам дали після квартири. То треба було якоїсь дощини, а він би не посмів узяти. Опісля, як працював на будівництві, приніс у жмені сім цвяхів, то доповів начальникові. Той привіз ледь не відро того добра, а ще мішок борошна…
Чоловік так радів незалежності України! Та, на жаль, мав хворе серце, інвалідність, ще й онкологію, помер у 1991 році», — каже пані Ольга.
Наш дідусь був людиною з великої букви. Він полюбив Україну і мріяв про її незалежність разом із нами. Коли випала нагода поїхати до Німеччини — не хотів, бо соромився, що призабув мову. А з мене взяв слово, що неодмінно навідаюся на його батьківщину, — доповнює внучка Наталія Прокоп’юк.
Це дочка старшої дочки. Бабуся взяла її до себе ще маленькою. Тепер Наталія має чудового чоловіка-столяра Трояна, який усе в домі ладить, та дітей Андрія та Єлизавету. Працює в місцевому дитсадку, хоч здобула аж три освіти. Медична знадобилася, коли виходила бабусю після інфаркту. Внук приніс прабабусю з лікарні на руках. Каже, можливо, й ковід перенесли, бо гарячкували, кашляли. А тепер, через рік, і не сказати, що така була немічна. Он, який живчик — і співає, і на кухні порається, і правнукам науку передає. Читає «Гори димлять», уже не вперше, а сприймається по-іншому. Пригадує маму-просвітянку, та й сама була чверть століття церковним регентом.
На жаль, дочка Ліда померла. Галина живе в сусідній Вижниці. Їздила до Німеччини, та вдома їй більше подобається. Приїжджали сюди сестра Емма, Якубів брат із дружиною. Братова ще довго посилки передавала, а то саме була скрута 1990-х.
…Нині в Кутах від євреїв — хіба що старі кам’яниці з підвалами та величезне кладовище, де вони знайшли останній прихисток. Поляків небагато, до костелу разом із ними ходять українці. Є вірменка Лінда — вчителька місцевої школи. Кути надзвичайно патріотичні. Містечко повертає собі колишню славу торговельного і туристичного краю. Є багато підприємливих людей, сподівання на нову владу територіальної громади.
Радію з того. Але й розчаровуюся. Діти не хочуть учитися, а ще той карантин дістав. Мені ж, старій, усе цікаво. Он, приїхав Андрій з університету — так доступно пояснює мені фізику. От, щоб ще повернув собі наш народ ту давню інтелігентність — що не можна красти, злословити. І патріотизм. То й буде краще, — підсумовує Ольга Баб’юк.
