Як це, покинути домівку, друзів (навіть, рідних) – усе для себе звичне і переїхати у зовсім незнайоме місце? Коли втікаєш від війни – хвилювання, що тебе не сприймуть нові люди, відходить на другий план. Бо, «там страшніше!», – без нотки сумніву стверджують ті, хто на власні очі бачив, що таке війна.
Наталія Вишневецька переїхала з сім’єю до Івано-Франківська в 2014 році. Тоді була переконана, що це тимчасово. Однак, вже шостий рік живе тут. Оскільки з власного досвіду знає, що таке жити в незнайомому місті – згуртувалася з однодумцями і створила громадську організацію «Д.О.М.48.24», пишуть Версії.
«Д.О.М.48.24» – така назва тому, що це укрупнені координати Івано-Франківська. 48 – широта, вона йде майже через всю Україну, задіваючи Донецьк, частину Криму й Івано-Франківськ. 24 паралель конкретно – це Івано-Франківськ. А Д.О.М. – для нас це було принципово. Адже, ми шукали дім і це такий зв’язок між українським і російським світом мови. А ще коли ми почали думати ДІМ чи ДОМ, то для ДОМа у нас виник слоган – «Дій і Обирай Майбутнє». Тому що ми дуже багато розмовляли для чого нам організація, а ми розуміли, що робити щось треба для того, щоб проросійська хвиля не покотилася далі, – тому мусимо бути проактивними», – розповіла Наталія Вишневецька, голова правління ГО «Д.О.М.48.24» і співорганізатор простору «Вдома».
Спершу громадська організація допомагала знайти себе внутрішньо переміщеним особам, а тепер організовує цікаві івенти та проекти для всіх.
«Діяльність наша з часом дещо змінилася, – продовжила Наталія. – Спочатку ми займалися проблемами переселенців, але зрозуміли позицію місцевих, коли вони почали говорити, що от знову переселенці і їм все дають, а вони просто приїхали. А дійсно тут багато місцевих, хто живе на зйомник квартирах, і багато хто в скрутних становищах. Ми подумали, що можливості повинні бути однаковими для всіх. Десь можливо переселенцям потрібно більше допомоги, але місцеві теж її потребують. Тож ми почали розвивати суспільство без поділу на переселенців чи місцевих».
Проекти ніби самі знаходили організацію. Насамперед орієнтувалися на вподобання своїх дітей – так зародилася ідея клубу робототехніки (який і досі успішно існує). Залишивши, певні матеріальні речі на Сході, намагалися «взяти» із собою цінності – так в Івано-Франківську вперше провели фестиваль альтернативних театрів.
«Спочатку у нас було кілька дрібних проектів, – пригадує Наталія. – Ми багато робили і без грошей, власними ресурсами. Найперший – проект робототехніки для дітей. У нас одна з родин має сина, який дуже цікавився «Лего» і ще в Донецьку захопилися цим. Вони дізналися, що вчитель з робототехніки приїхав до Вінниці і вирішили його запросити зробити майстер клас в Івано-Франківську. Він погодився, приїхав сюди і потім запропонував зробити тут осередок робототехніки. Ми теж погодилися і почали шукати на це гроші, щоб закупити стартові набори. З цього почалося. Робоклуб існує до сьогодні, хоча переселенців там нема, клуб вже існує як соціальне підприємництво.
Далі був фестиваль альтернативних театрів. Театр, який мені дуже подобався – камерний – переїхав з Донецька до Львова. Я вирішила його запросити і тут така підвернулася можливість отримати невеликі кошти на організацію фестивалю. Ми запросили той театр і ще кілька театральних груп. Ми були першими, хто привіз в Івано-Франківськ документальний театр і плейбек театри, ми робили багато майстер класів з форум театрів. Тобто соціальних театрів, які є проектними, незалежними, які працюють з соціальними проблемами.
Далі у нас були проекти, які були спрямовані на розвиток самозайнятості і підприємництва. У нас в проекті була певна кількість людей, які хотіли зайнятися бізнесом. Ми їм допомагали писати і захищати бізнес план. Велика частина з них отримала гранти і почала власний бізнес. Там були і місцеві мешканці, але 75% – переселенці. Далі ми досі спілкуємося з тими людьми. Частина наших проектів пов’язана з розвитком мікробізнесу. Бо це не звичайні ФОПи, які вже з оборотами. Це зазвичай дуже маленькі кроки в напрямку підприємництва, щоб спробувати заробити на справі, яка тобі дуже подобається».
Тепер у активістів з’явився музичний напрямок – підтримка молодих музикантів, промоція музичної освіти не тільки для тих, хто відвідує музичну школу, а для всіх, хто хоче навчитися грати на музичних інструментах. Тому, щоб втілювати свої проекти – задумалися над приміщенням, куди можна було б запрошувати цікавих людей. Так виник простір «Вдома» – перший сімейний коворкінг в Івано-Франківську. Тут проходять тренінги, майстер класи й різноманітні зустрічі.
«Простір «Вдома» – це теж один із наших проектів. Ми його починали робити, щоб це була фізична точка, куди можна було б прийти, довідатися про нас, отримати інформацію, – відзначає Наталія Вишневецька. Мені на днях писали, що приїхала людина з Луганська і хоче увійти в спільноту, бо чула про нас і хоче прийти познайомитися. З іншого боку, нам теж потрібно було місце для наших проектів та нашої діяльності. Ми пробували створити такий простір, оскільки безкоштовно нам нічого не дали, тож взяли приміщення в оренду і щоб покрити цю оренду – ми частково здаємо його в оренду, також надаємо його безкоштовно багатьом соціальним ініціативам. Таким чином балансуємо. Поки заробляти не вдається, але я вважаю, що це успішне підприємництво, адже, воно багатьом допомагає, дає нам можливість самореалізації».
Поки в одній із аудиторій простору триває лекція для всіх бажаючих дізнатися більше про американського філософа Френсіса Фукуяму та його книгу «Політичний порядок та політичний занепад» в сусідньому класі проходять заняття із соціального танго. Проводить їх родина Савельєвих двічі на тиждень. Артем переселенець, приїхав в Івано-Франківськ в 2014 році. За професією – програміст та знайшов себе з дружиною у танго. Тепер навчає всіх охочих і переконує, що цей аргентинський танець передається від людини до людини.
«На сході почалася війна і постало питання, щоб кудись втікати, – пригадує Артем. – Я подивився на карту і перше місто (Івано-Франківськ. – ред.), яке мені сподобалося, я його обрав. В період становлення потрібно було вирішувати побутові речі. Пізніше познайомився з організаторами, мені запропонували грантову програму. Я взяв участь. Я по професії програміст. Працював віддалено вдома. В цілому, я як розробляв програми, так і розробляю зараз.
Тут орендуємо приміщення для занять танго, бо ми знайшли з ними спільну мову. Просто так сталося, що ми спілкуємося і так сталося, що ми з одного регіону. Переважно, люди, які переїхали, вони більш активні, ніж ті, хто залишилися там. І вони щось роблять. От Наталя організувала цей простір, ми з Олею (дружиною, – ред.) викладаємо тут танго. Чув, що для людей важливе спілкування з такими ж як вони, хто переїхав. Для мене це не так важливо, тому, що у мене є танго. Коли в тебе є танго – це означає, що в тебе є друзі по всьому світу».
«Психанула» і приїхала до Івано-Франківська сама без родини і друзів – так згадує свій переїзд Аліна Касілова, субпартнерка відкритого простору «Вдома». Дівчина родом з Донецької області, здобула фах психолога в Дніпрі та попри «перестороги» друзів вирішила жити на Заході України. Тепер вона тут працює психологом і часто допомагає родинам учасників АТО.
«Я жила в Дніпрі і всі казали, що на Заході за російську мову вбивають. Я люблю ризик і вирішила поїхати. Насправді, коли я переїхала сюди чотири роки тому, я шукала громадську організацію, де я була б корисна і де я б могла щось робити. Я сюди переїхала сама, батьки живуть у Дніпропетровські області, тут у мене ні знайомих не було, ні родичів. Я собі так психанула і вирішила поїхати. З допомогою Наталі ми почали робити цікаві проекти. В організації я комунікаційний менеджер, спілкуюся з нашими спікерами. Також нашими гостями. Якщо ми говоримо про проекти я виступаю в якості психолога для учасників АТО та їхніх родин. Проводила арт-терапію. Також часто на правах співпартнера використовую цей простір для своїх приватних консультацій психологічних. Мене часто просять поспілкуватися з учасниками АТО та їхніми родинами. Час від часу я роблю проекти для дітей учасників АТО, адже вони саме та вразлива категорія, яка під впливом і суспільства, і сім’ї. Часто звертаються родини чиї діти сильно переживають війну. Наприклад, навіть, якщо нема родичів військових, але діти бачать це по телевізору, в новинах і у них виникає тривога. Вони кажуть батькам, ви мене не зрозумієте, мені потрібен психолог».
Простір «Вдома» відкритий не лише для переселенців, тут вже більше року франківчанка Ольга Джус організовує вечори настільних ігор. Хоч плата за участь символічна, та все ж вдається відкладати кошти на благодійність.
«Результат від проекту себе перевершив, – відзначає Ольга. – Спочатку я більше робила його для себе, адже хотіла нових знайомств, цікаво провести дозвілля, а друзі, на жаль, не завжди мають час. Таким чином я розширила коло знайомств. Спершу цей проект запускався в просторі «Вдома» як культурна гілка, щоб було дозвілля, а в результаті став постійним проектом. Ми співпрацюємо, Наталя надає мені кімнати і робить це на дружній основі. Тому, що у нас оплата за ігри символічна, тобто за три години – це 30 гривень. Таких цін нема. Є люди, які приходять майже весь час. Дуже багато є відвідувачів з інших міст».
Наталія Вишневецька зізнається, що до них в організацію «Д.О.М.48.24» і їхній простір «Вдома» приходять люди, бо тут можуть знайти підтримку, розуміння і нових друзів.
«Якщо людина пережила те саме, що й ти – вона прекрасно розуміє, що може поговорити про все – про рідних, які залишилися на сході, про інші речі, з якими тут стикаються, – переконує Наталія. – Людина банально якщо погано спілкується українською, вона може з тобою розслабитися і поговорити російською. Якщо говорити про більш побутові питання, то це може бути: як знайти стоматолога чи гінеколога; де зробити манікюр. Бо люди приїжджають у незнайоме місто, залишаються тут без нічого, без свого коріння. Де можна купити щось? Адже, Івано-Франківськ – це місто, де нема знайомих супермаркетів. Тут все трохи відрізняється. Якщо людина приїжджає і знаходиться тут перший місяць і вона одна, то потрібна якась допомога, щоб пристосуватися.
Тому, що скільки б не говорили, це досить багатогранне питання: чи є різниця між Сходом і Заходом? І тут хтось скаже, що нема, що ми всі люди й у нас однакові цінності. Але мені здається, що це ідеалізована відповідь, насправді, ми різні. Люди різні, навіть, якщо брати Івано-Франківськ і, скажімо, Верховину. Люди різні по ментальності. А якщо вже говорити про Схід і Захід, то я сама досліджувала ці стереотипи, ми готували вистави. З місцевими провели глибинні інтерв’ю і питала про цю різницю. І всі сказали, що так, різниця є. Так, ми різні, але ти повинен розуміти ці особливості, і ти маєш їх поважати. Відповідно треба поводитися з повагою до місцевих традицій».
Чи залишиться сім’я Наталії в Івано-Франківську – жінка не знає напевне. Каже, що ще з 2014 року не вживає слова «планую». Та зараз тут є улюблена справа, хороші друзі і ще багато проектів, які прагнуть реалізувати.
Фото – Д.О.М.48.24 та ВДОМА
