Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
Серед тих прийомів, якими я найчастіше зловживаю у тому, що пишу або говорю, чи не визначальним був такий: що би не казав, а приплутай якісь анекдот, притчу, коан, мораліте чи казус про когось зі своєї родини, бо кажи про те, що достеменно знаєш.
Серед небагатьох принципів, якими я завжди керувався у тому, що говорив або писав, найважливішим був такий: ніколи не розповідай про тих, хто тобі близький, нічого важливого, що про них знаєш.
Плутаючись між цими двома буками із недовгої алейки принципів, мушу сказати про дві речі: про щастя братерства і про то, що за кілька годин Юркові виповниться п’ятдесят років.
Навіть переживши таке два роки тому, я достеменно не розумію, що там такого важливого змінюється, бо з братом назавжди застрягаєш у правіку.
В кожному разі, я знаю, що далі буду жити передовсім для того, щоби написати свою єдину найліпшу книжку – роман про брата. Бо все те, що він зробив і що з ним сталося, – це великий роман, для якого є так багато чудесного матеріалу, що зіпсувати його важко навіть цілком недбалим або надто докладним письмом.
Про все на світі можна написати цікаво – так вважав Андерсен, а за ним – українські репортери кінця 20-х. Що вже казати про життя, опис якого є цікавим навіть тоді, коли не вмієш цікаво розповідати.
Маю в голові кілька тисяч епізодів, які важко укласти у певну структуру, бо найбільше в житті пам’ятаю всякого такого, що казав, що робив, як виглядав мій брат. І потік цей не втрачає своєї інтенсивності, хоч і Юрко вже більшість свого життя є львівцем.
Найбільшу радість мені справляють хвилеві розмови з різними незнаними людьми, які у всіляких несподіваних місцях натхненно згадують про Юрка не так, що «о, то Юрко Прохасько ваш рідний брат», а зворотно – «а, то ти брат Юрка Прохаська». Тоді почуваюся захищено, знаю, що його чар посприяє тому, щоби виникла довіра і до мене.
Я зустрічався з багатьма великими розумами. Але ліпшого, як у Юрка, ще не бачив. Є так само великі, але інші. Бо всі Юркові слабості, страждання, вади і блуди ідеально пасують до того, щоби розум не розм’якшувати, а укріплювати. Як би сказати по-стефаниківськи: буйна фасоля його ума добре потичена.
Колись він казав: чому мої зовсім не авангардні і тим більше не екстремістські життєві смаки зустрічають шалений опір… Тепер я знаю, що людям, які заперечують Юрка, дуже важко жити. Не через нього, а просто через конфігурацію власних бійниць.
Ще він казав давно: найдивніше, що я ніколи не спинюся.
Я би міг його цитувати дуже довго. Добре, вже у романі. Зрештою я наважився стати списователем тільки тому, що Юрко не встиг цього зробити швидше. Підозрюю, що життя того, хто є читачем Юркової прози, було би значно кайфовішим від життя того, хто про Юрка хоче написати.
Впадаю в крайнощі, які таки навчився зрівноважувати. Часом думаю, що людині, яка прожила стільки, як я, вже цілком досить пережитого, щоби безболісно перестати бути у будь-який момент. А іншим разом відчуваю, що є і може бути ще щось, що викликає велику цікавість. Скажімо, Юрко Прохасько. Я би хотів так багато всього про нього дізнатися. І поки цікаво – зовсім не тяжко.
