Якщо виборча система в Україні не зазнає змін, то депутати-мажоритарники стануть однією з опор чинної влади на наступних парламентських виборах.
Роль другого ключового ресурсу команди Порошенка відіграють мери великих міст. На Банковій вважають, що мери мають більший вплив на настрої електорату, аніж голови ОДА, оскільки є обраними (а, отже, й більш авторитетними), а не призначеними чиновниками.
Що стосується мажоритарників, то їх перетягатимуть на свій бік за допомогою субвенцій, які виділяються з державної казни на потреби регіонів.
Експерти одностайні в тому, що субвенції стали корупційним чинником, який насправді не має нічого спільного із задоволенням тих потреб, що виникають “на місцях”.
Чому? Тому що подібні транзакції з бюджету використовуються депутатом для власної потреби. Це не означає, що перераховані кошти потрапляють безпосередньо до його кишені, але в кінцевому підсумку вони все одно працюють на піар мажоритарника. Здатність “вибити” для регіону кошти ним трактується як особиста заслуга, хоча підтримувати розвиток свого округу є прямим обов’язком депутата.
В середовищі Верховної Ради не приховують того, що нелояльному депутату отримати субвенцію майже нереально. Треба брати участь у бюджетних голосуваннях, у лобізмі потрібних владі законопроектів. Ідеальний варіант – належати до фракції президента або як мінімум засвідчити свій конформізм. Відтак у процесі розподілу субвенцій відсутня будь-яка збалансованість, бо з року в рік гроші на округи надходять нерівномірно.
В п’ятірці лідерів, котрі завжди отримують більше за інших, – Київська, Вінницька, Харківська, Одеська та Львівська області. Якщо ж говорити про фракції, то найсмачніший “пай” припадає на Блок Порошенка та “Народний фронт” (що, в принципі, логічно, адже ці фракції є найбільшими), а також на депутатські групи “Відродження” та “Воля народу”. Останні не входять до складу коаліції, але часто голосують разом із нею, демонструючи солідарність у ключових питаннях.
Депутатів мотивуватимуть переважно тим, що якщо вони забезпечать на округах підтримку кандидатурі чинного Президента в березні наступного року, то восени – коли надійде черга парламентських виборів – переможець забезпечить підтримку їм. Зокрема, й щедрим розподілом субвенцій. Розширене бюджетне фінансування для того чи іншого округу надасть можливість тамтешньому мажоритарнику укріпити свої позиції й розраховувати на переобрання.
Про те, що тенденція до такого своєрідного “підкупу” має місце, свідчить іще один факт. Кількість ресурсів, які держава виділяє на субвенції, неухильно зростає, але самі субсидії дрібнішають.
Сумарно їх багато, але кожен такий транш меншає в обсязі. Це говорить про те, що депутати-мажоритарники намагаються залатати одночасно велику кількість дрібних дір й “взяти” свій електорат не так якістю, як кількістю. Якщо раніше кошти витрачалися на якісь більш-менш глобальні проекти, на кшталт ремонту доріг абощо, то зараз виборцю роблять чимало дрібних, але більш персоналізованих “подарунків” – з розрахунком на те, що подібна “щедрість” спрацює ефективніше.
В цифрах, які наводить мережа “ОПОРА” це виглядає наступним чином: з 2016-го обсяги субвенцій збільшилися двічі. Два роки тому на округи виділялося 2,4 мільйонів гривень, нині – 5,2 мільйони. Вчетверо зросла кількість субвенцій, профінансованих саме урядом, а не за рахунок місцевих бюджетів. При цьому середня “вага” однієї субвенції впала з 660 тисяч гривень до 440. І це ще не все. Нині кожна четверта субвенція становить менше 50 тисяч гривень, а у 2016 році таких малих “грантів” було лише 13%. Як вже було сказано вище, кількість малобюджених заходів “на місцях” зростає, причому кожна найменша інвестиція в округ представлена як вагомий здобуток і “плюс в карму” депутата-мажоритарника.
В принципі, субвенції могли би стати дієвим інструментом децентралізації, але в Україні вони перетворилися на елемент тіньового лобізму. Знайомий з депутатами від опозиції, котрі прямо називають цей інструмент політичним хабаром й навіть не роблять спроб отримати субвенцію, оскільки такі спроби обертаються виключно згаяним на складання кошторису часом та гарантованою відмовою.
Тим часом провладні депутати говорять про те, що мають лише формальний вплив на розподілення субвенцій. Мовляв, оскільки субвенції, згідно із Бюджетним кодексом, погоджує “бюджетний” комітет Верховної Ради, де більшість складають члени коаліції, то, відповідно, вони згодом й забезпечують фінансуванням власні округи. Така практика, говорять у владних колах, має місце й у інших парламентах, зокрема, у Конгресі США, де члени комітети з асигнувань також передусім дбають про власного виборця: на сленгу це явище зветься political pork – “політична свинина”.
Однак political pork – трохи не той випадок, коли Україні варто орієнтуватися на Захід. Маніпуляції з бюджетними програмами, котрі вже стали нормою, засвідчують передусім дві речі.
Перше – це те, наскільки вразливою є затіяна в країні реформа з децентралізації. Про жодну реальну самодостатність громад говорити поки що утопічно. Я не раз підкреслював те, що децентралізація означає передусім фінансову спроможність регіонів, але наразі будь-який значний інфраструктурний проект на місцях неможливо реалізувати самотужки. Для цього й потрібен інструмент субвенцій, котрий, однак, обслуговує інтереси не так виборців, як депутатів.
Другий момент. Ситуація з субвенціями зайвий раз доводить те, що Україні вкрай важливо змінити виборчу систему. Звісно, що відкриті списки та партійний принцип формування парламенту також не є панацеєю, але це, принаймні, той фільтр, котрий утруднить потрапляння до парламенту одіозних кандидатів-мажоритарників.
Щоправда, оскільки вплив виборців на політичні партії зараз є обмеженим, не можна стверджувати, що відразу ж після впровадження партійної системи виборів між електоратом та парламентом встановиться вкрай необхідний сьогодні зворотній зв’язок.
Але все ж викорінювання корупції необхідно бодай з чогось почати. Державний бюджет не може та не повинен бути формою оплати депутатської лояльності та додатковою можливістю для парламентаря провести успішну виборчу кампанію. Якщо вже зберігати інститут субвенцій, то розподілення останніх вкрай необхідно зробити максимально прозорим. І, звісно ж, заснованим на принципу рівності усіх громад перед державою та її органами влади. Без цього субвенції так і залишаться декорацією, на тлі якої й надалі відбуватиметься брудна та банальна боротьба за місце під сонцем.
Що стосується мажоритарників, то їх перетягатимуть на свій бік за допомогою субвенцій, які виділяються з державної казни на потреби регіонів.
Експерти одностайні в тому, що субвенції стали корупційним чинником, який насправді не має нічого спільного із задоволенням тих потреб, що виникають “на місцях”.
Чому? Тому що подібні транзакції з бюджету використовуються депутатом для власної потреби. Це не означає, що перераховані кошти потрапляють безпосередньо до його кишені, але в кінцевому підсумку вони все одно працюють на піар мажоритарника. Здатність “вибити” для регіону кошти ним трактується як особиста заслуга, хоча підтримувати розвиток свого округу є прямим обов’язком депутата.
В середовищі Верховної Ради не приховують того, що нелояльному депутату отримати субвенцію майже нереально. Треба брати участь у бюджетних голосуваннях, у лобізмі потрібних владі законопроектів. Ідеальний варіант – належати до фракції президента або як мінімум засвідчити свій конформізм. Відтак у процесі розподілу субвенцій відсутня будь-яка збалансованість, бо з року в рік гроші на округи надходять нерівномірно.
В п’ятірці лідерів, котрі завжди отримують більше за інших, – Київська, Вінницька, Харківська, Одеська та Львівська області. Якщо ж говорити про фракції, то найсмачніший “пай” припадає на Блок Порошенка та “Народний фронт” (що, в принципі, логічно, адже ці фракції є найбільшими), а також на депутатські групи “Відродження” та “Воля народу”. Останні не входять до складу коаліції, але часто голосують разом із нею, демонструючи солідарність у ключових питаннях.
Депутатів мотивуватимуть переважно тим, що якщо вони забезпечать на округах підтримку кандидатурі чинного Президента в березні наступного року, то восени – коли надійде черга парламентських виборів – переможець забезпечить підтримку їм. Зокрема, й щедрим розподілом субвенцій. Розширене бюджетне фінансування для того чи іншого округу надасть можливість тамтешньому мажоритарнику укріпити свої позиції й розраховувати на переобрання.
Про те, що тенденція до такого своєрідного “підкупу” має місце, свідчить іще один факт. Кількість ресурсів, які держава виділяє на субвенції, неухильно зростає, але самі субсидії дрібнішають.
Сумарно їх багато, але кожен такий транш меншає в обсязі. Це говорить про те, що депутати-мажоритарники намагаються залатати одночасно велику кількість дрібних дір й “взяти” свій електорат не так якістю, як кількістю. Якщо раніше кошти витрачалися на якісь більш-менш глобальні проекти, на кшталт ремонту доріг абощо, то зараз виборцю роблять чимало дрібних, але більш персоналізованих “подарунків” – з розрахунком на те, що подібна “щедрість” спрацює ефективніше.
В цифрах, які наводить мережа “ОПОРА” це виглядає наступним чином: з 2016-го обсяги субвенцій збільшилися двічі. Два роки тому на округи виділялося 2,4 мільйонів гривень, нині – 5,2 мільйони. Вчетверо зросла кількість субвенцій, профінансованих саме урядом, а не за рахунок місцевих бюджетів. При цьому середня “вага” однієї субвенції впала з 660 тисяч гривень до 440. І це ще не все. Нині кожна четверта субвенція становить менше 50 тисяч гривень, а у 2016 році таких малих “грантів” було лише 13%. Як вже було сказано вище, кількість малобюджених заходів “на місцях” зростає, причому кожна найменша інвестиція в округ представлена як вагомий здобуток і “плюс в карму” депутата-мажоритарника.
В принципі, субвенції могли би стати дієвим інструментом децентралізації, але в Україні вони перетворилися на елемент тіньового лобізму. Знайомий з депутатами від опозиції, котрі прямо називають цей інструмент політичним хабаром й навіть не роблять спроб отримати субвенцію, оскільки такі спроби обертаються виключно згаяним на складання кошторису часом та гарантованою відмовою.
Тим часом провладні депутати говорять про те, що мають лише формальний вплив на розподілення субвенцій. Мовляв, оскільки субвенції, згідно із Бюджетним кодексом, погоджує “бюджетний” комітет Верховної Ради, де більшість складають члени коаліції, то, відповідно, вони згодом й забезпечують фінансуванням власні округи. Така практика, говорять у владних колах, має місце й у інших парламентах, зокрема, у Конгресі США, де члени комітети з асигнувань також передусім дбають про власного виборця: на сленгу це явище зветься political pork – “політична свинина”.
Однак political pork – трохи не той випадок, коли Україні варто орієнтуватися на Захід. Маніпуляції з бюджетними програмами, котрі вже стали нормою, засвідчують передусім дві речі.
Перше – це те, наскільки вразливою є затіяна в країні реформа з децентралізації. Про жодну реальну самодостатність громад говорити поки що утопічно. Я не раз підкреслював те, що децентралізація означає передусім фінансову спроможність регіонів, але наразі будь-який значний інфраструктурний проект на місцях неможливо реалізувати самотужки. Для цього й потрібен інструмент субвенцій, котрий, однак, обслуговує інтереси не так виборців, як депутатів.
Другий момент. Ситуація з субвенціями зайвий раз доводить те, що Україні вкрай важливо змінити виборчу систему. Звісно, що відкриті списки та партійний принцип формування парламенту також не є панацеєю, але це, принаймні, той фільтр, котрий утруднить потрапляння до парламенту одіозних кандидатів-мажоритарників.
Щоправда, оскільки вплив виборців на політичні партії зараз є обмеженим, не можна стверджувати, що відразу ж після впровадження партійної системи виборів між електоратом та парламентом встановиться вкрай необхідний сьогодні зворотній зв’язок.
Але все ж викорінювання корупції необхідно бодай з чогось почати. Державний бюджет не може та не повинен бути формою оплати депутатської лояльності та додатковою можливістю для парламентаря провести успішну виборчу кампанію. Якщо вже зберігати інститут субвенцій, то розподілення останніх вкрай необхідно зробити максимально прозорим. І, звісно ж, заснованим на принципу рівності усіх громад перед державою та її органами влади. Без цього субвенції так і залишаться декорацією, на тлі якої й надалі відбуватиметься брудна та банальна боротьба за місце під сонцем.
Автор: Михайло Поживанов
Свинина на себе ставку буде робити