Колишня зв’язкова Анастасія Жекаляк-Чупрінчук мала 4 дітей та 55 онуків, правнуків, праправнуків.
У Верховині розпочалися екскурсії в новоствореному історичному музеї. Його облаштувала знана у Верховині громадська діячка Ольга Соломійчук на честь своєї бабусі Анастасії Жекаляк-Чупрінчук (на фото), яка воювала за вільну Україну.
У чому був сенс життя пані Анастасії та що можна побачити у музеї, дізнавалася журналістка ПІК.
«Моя світлої пам’яті бабця лише півроку не дожила до свого 100-річчя. Вона все життя присвятила Україні. І це не пафосні слова, а те, чим щодня жила, про що думала, за що молилася та боролася наша найрідніша», — розповідає онучка української повстанки.
За словами пані Соломійчук, її бабуся Анастасія Жекаляк-Чупрінчук, народилася у гуцульському селі Рівня. Закінчила лише початкову школу, далі багато та важко працювала. У 1939 році вийшла заміж за вчителя Марка-Петра Жекаляка, який навчався у Львові. Його направили у село Рівня працювати у школі. Там молоді й познайомилися. Родом Марко-Петро був з верховинського села Ільці.
Замість спокійного мирного життя гуцульських господарів, молоде подружжя з 1941 року стало в лави Організації Українських Націоналістів. Згодом чоловік Анастасії став організаційним референтом районного проводу ОУН, а молода Настуня – зв’язковою. Молодичка отримала псевдо «Ромашка» через те, що дуже любила ці польові квіти.
15 грудня 1946 року Марко-Петро загинув разом з 11 українськими партизанами у бункері біля села Дземброня, що під горою Піп Іван. Тіло Марка-Петра та ще одного його побратима прив’язали до коня й так спускали з гори у Жаб’є (Верховину). Поранена в цьому бою Настуня з жахом дивилася, як волочать тіло її коханого. Далі жінку заарештували та відправили в ув’язнення. 5 років вона була на лісоповалі в «Сиблагу» (нині Кемеровська область РФ). Удома залишилися її дві доньки. Їх виховувала бабуся, мати Анастасії. А ще після ув’язнення спалили хату і господарку Анастасії та вже покійного Петра.
Коли жінка повернулася з таборів, то 5 років переховувалася і потайки приходила до доньок. Та мужня гуцулка все витримала, ще вдруге одружилася і народила ще двох дітей. Та що у неї 4 дітей, і 55 онуків, правнуків, праправнуків. Прожила пані Анастасія 99,5 років.
«Бабця завжди була життєрадісною, часто зустрічалася з вояками ООС (АТО), яких моя родина приймала на реабілітаційні заїзди. Це був відгомін поколінь, і дуже зворушливі розмови. Також бабця Анастасія, попри поважний вік, багато постила, молилася за родину, за вояків, за Україну»,— продовжує пані Ольга.
Тож зрозуміло, що така яскрава біографія пані Анастасії має служити наукою для нових поколінь. Онучка створила музей її пам’яті у підвалі власної хати. Це кімната завдовжки 12 в та завширшки 10 метрів. Вона поділена на 2 частини.
У першій відтворено інтер’єр бункеру українських партизанів 1940-1950-их років, а в другій — багато світлин часів УПА, сучасні фото зі Сходу, речі гуцульського побуту.
Є в музеї піч, яку спорудив син Анастасії Михайло та креденц (сервант), зроблений колись її чоловіком. Усе, що є в музеї, пані Ольга знайшла у себе вдома та в родичів, а ще чимало давали жінці знайомі та друзі.
За кілька днів після відкриття музею тут уже побували понад 200 осіб. Це вояки УПА, громадські діячі, священники, ветерани ООС (АТО) з різних областей України.
Надалі онучка зв’язкової українських партизанів планує проводити тематичні екскурсії на 40-50 хвилин для гостей краю із використанням відеозаписів розмов та спогадів Анастасії Жекаляк-Чупрінчук. А для студентів та школярів тут хочуть проводити уроки історії і краєзнавства, години історичної пам’яті та різні патріотичні дійства.
Усім відвідувачам музею онучка української партизанки пропонуватиме традиційне гуцульське частування.
Злата Леміш.
Фото Надії Шегди та з родинного архіву Ольги Соломійчук.