Степан Волковецький — народний депутат першого-другого демократичних скликань Верховної Ради, голова Івано-Франківської обласної ради у 1992—1998 роках, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Грузії та Азербайджані.
Тож йому є що згадати та — з огляду років і досвіду — проаналізувати становлення Незалежності і 31-річний шлях Української держави, пише Ратуша.
Варто згадати колег-депутатів першого демократичного скликання, котрі увійшли до групи, яка від імені Івано-Франківщини проголошувала Незалежність. Це Маркіян Чучук, Дмитро Захарук, Любомир Пиріг, Зеновій Дума, Володимир Шлемко, Богдан Ребрик. А також, на жаль, уже покійні Михайло Голубець, Левко Лук’яненко, Євген Новицький, Петро Осадчук, Степан Пушик. Я був уповноваженим цієї групи.
За його словами, це не були випадкові люди — а зі своїми позиціями та переконаннями, громадською діяльністю. Левко Лук’яненко мав величезний політичний досвід, репресії.
Тобто це був особливий склад у першому скликанні Верховної Ради загалом і нашої депутації від Івано-Франківщини зокрема. Ніхто із нас не мав сумнівів у правильності державотворчих процесів.
Війна була неминуча
Світова історія переконує, що держава є найбільшою цінністю для кожного народу. Але це було найбільше недооцінене керівництвом держави за всіх Президентів України, особливо в часи Януковича. Росія, точніше Московія (так маємо називати росію), ще з часів Богдана Хмельницького є споконвічним історичним ворогом України-Руси.
Переконаний, що війна між Україною і Московією була неминучою. Це було питанням часу. Так думали мої славні земляки – поети-дисиденти, в’язні сумління Зеновій Красівський та о. Ярослав Лесів.
Мали велику підтримку
Переконаний, що ми повністю використали ту ситуацію наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, а вона була непроста. Далеко було до більшості у Верховній Раді: Народна Рада налічувала сотню із 450 депутатів. Але за нами, ми відчували, — активна більшість українського народу — надзвичайно важливе й чи не головне. За нами була вулиця Грушевського: багато тисяч людей супроводжували пленарні засідання, зокрема й наші земляки із Прикарпаття. Мітинги в Івано-Франківську та інших містах області.
Пригадую той пієтет, ті емоції, загальний настрій, коли після похмурого ГКЧП 19 серпня 1991 року в Москві (тоді здавалося, що всі будемо ізольовані та репресовані) ми конституційною більшістю проголосували за Незалежність України.
Тоді не було чіткого уявлення, якими конкретними дорогами має розвиватися Українська держава. Ми були переконані, що з імперським союзом покінчено, і ми цієї мети досягли. Натомість реакційна частина парламенту ні за що не хотіла віддати владу, щоб поміняти комуністичну систему. Водночас ми не мали більшості в парламенті, як то було в країнах Балтії чи у Польщі, Чехословаччині. Та й суспільство наше було інше. Ті ж країни Балтії між двома світовими війнами мали свою незалежність і державотворчі традиції.
Тож усе, що ми могли тоді зробити, досягли. Вважаю, що процеси були об’єктивні. Головне — зберегти незалежність. Для вагомих змін у державі необхідна була демократична більшість у парламенті. А такої, як відомо, і в другому, і в четвертому скликанні Верховної Ради не було.
Що означало проголошення Незалежності і від кого? Від Росії, яка від початку утворення Московії фактично загарбала наші землі, історію, забрала назву і фактично була історичним ворогом. Ми не могли бути незалежною державою, не відійшовши повністю від Росії. Московія ніколи не погодиться з українською незалежністю. Тепер це вже неприхована політика щодо України.
У 1991-му почалося визнання України як суб’єкта міжнародного права. Ми закріпили інституційні форми Української держави. І це велике досягнення. На превеликий жаль, проведені реформи не дають належного результату. А без них не можемо розраховувати на успішну країну. Ще в 1990-х роках до влади були допущені люди, які не особливо й відходили від неї, які працювали не на державу, а на власну кишеню чи корпоративні інтереси. Для яких Україна є чужою, які розглядають державу як засіб збагачення. Для них це — територія бізнесу.
Ми тоді, у 1991-му, не вагалися. Були твердо переконані, що йдемо правильним шляхом, що це історичний шанс для нас, і ходу назад не було. Всім бажаю такої віри! Не маємо права відступати, піддаватися ворожій пропаганді. Хоча є проблеми, але це не повинно перекреслити основного: віри кожного українця в майбутнє держави. Ця віра має бути основною. З цією вірою ми проголошували Незалежність. Ця віра в майбутнє виведе Українську державу на нові висоти.
Україна має особливу історичну місію – зруйнувати Московію
Вважаю, що Україна має особливу історичну місію – зруйнувати Московію як імперію, яка є загрозою для всього демократичного світу.
Кожен має обов’язок працювати на оборону від московського агресора. «Просвіта Прикарпаття» робить все можливе, для наближення нашої перемоги. В Народному домі «Просвіта» працює Штаб оборони Прикарпаття, де проходить збір гуманітарної допомоги для наших захисників, проводяться вишколи для молоді, патрулювання та охорона вулиць.
На даний час передано вже понад 380 тон гуманітарних вантажів, проведено навчання з військової та медичної підготовки для понад 1500 громадян, забезпечено більш як 820 комплектів обмундирування та інших військових засобів, здійснено 7200 люд./днів патрулювань та охорони об’єктів критичної інфраструктури, для військових частин перевезено з-за кордону понад 10 автомобілів.
Для внутрішньо переміщених осіб отримано та роздано гуманітарної допомоги на понад 200 000 доларів. Реалізовано два проєкти з адаптації та психологічної підтримки дітей внутрішньо переміщених осіб…
Варто сказати, що за всю багатовікову українську історію ще не було такої сприятливої для України ситуації, щоб покінчити з нашим споконвічним ворогом. Консолідація суспільства і широка міжнародна підтримка – фактори, які забезпечать нашу перемогу. Звісно, буде непросто: є і будуть людські жертви, щодня гинуть українські патріоти, московити вщент нищать інфраструктуру України…
Але ми переможемо! За нами – наша українська правда і весь цивілізований демократичний світ!
