Франківець Руслан Павлов – у мирному житті до вторгнення росії підприємець, громадський діяч, спортсмен. Сьогодні – спецпризначенець полку «Сафарі», командир взводу. Воював на Харківщині і під Бахмутом. Після серйозної контузії потрапив на реабілітацію додому. КУРСу Руслан розповів, як живуть і воюють, про що думають і у що вірять бійці «Сафарі».
Публікуємо скорочену версію розмови, повну можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:
– Ми з тобою говоримо якраз під час масованої ракетної атаки на Україну. Зараз багато міст відключені від електропостачання. Схоже, що росія програє на полі бою і займається терором цивільного населення. Що думаєш про ці обстріли, витримаємо?
Я переконаний, що витримаємо. Люди з часом набили шишки, психологічно адаптувалися. Пам’ятаю, як все відбувалося у перші дні: панічно збирали сумки, бігли невідомо куди і точно не бачили ніякого майбутнього. А зараз прокидаються, готують сніданок, ідуть на роботу, навчилися жити з цим. Нас уже не залякати цими атаками. Переконаний: це програшна політика – бити по цивільних об’єктах, будинках. Це нас тільки об’єднує.
– Ти повернувся з фронту підлікуватися, у тебе була контузія. Розкажеш, як це сталося?
У нас штурмовий підрозділ, ми виконуємо завдання із зачистки або штурму. Останні 4 місяці – це були більш складні завдання. Якщо говорити про мою контузію, то це був Бахмут, саме місто.
Москаль не зайшов у Бахмут, вони на околицях міста, проте вони постійно, як зомбі, ідуть туди на смерть. Наше завдання було вибити ворога з промзони. Ми вийшли на свої вогневі позиції, командир полку був з нами, керував усім цим «військовим театром». Я зі своєю групою був на позиції, чекали команду вступити в бій. Але в певний момент потрібно було допомогти нашим військам, які виконували свою задачу.
Моїй групі потрібно було видати свою позицію, аби підтримати наших хлопців із ЗСУ. Ми їх підтримали, подавили вогнем ворога і дозволили вийти з оточення.
Потім по нас прилетів танковий снаряд: дрон коригував, і по нас почало прилітати. Ми швиденько перейшли в укриття, і вже дрон коригував по укриттю. Добре, що ми завчасно під час дорозвідки підготували це укриття, завдяки цьому всі цілі повернулися. Контузія – це насправді не найстрашніше, що могло статися.
– Ти кажеш, вони йдуть, як зомбі. Що за мотивація, чому так відбувається?
Ми перехоплюємо їхні розмови, і я чув, як вони між собою голосовими спілкуються, це теж у Бахмуті було. Їхня група зв’язується зі своїми командирами і говорить плюс-мінус дослівно: «Мы в окружении, нас сейчас обнулят. Будем отходить», а їхнє командування відповідає: «Остаться на месте, до конца. Будете отходить – мы вас расстреляем».
Я не знаю, чи вони під чимось, якісь наркотики чи психотропи, не розумію. Але те, як вони себе поводять, – це не тільки я говорю, але й інші військові, всі бачать одне і те саме, – вони просто йдуть, як зомбі, у прямому сенсі слова. Стоїть наша крайня СПшка – спостережний пункт, сидять наші хлопці, і йде група з 12 “вагнерівців” чи вперемішку з зеками, по них починають працювати наші АГСи, міномети, а вони навіть не пригинаються. От біля нього падають його товариші, а він навіть не пригинається, тупо йде далі. Психічно здорова людина так не робить. Наша психіка побудована так, що вона так чи інакше буде тебе захищати. Коли чуєш гучний вибух чи стрілкотню, ти так чи інакше будеш «зменшуватися»: ставати на коліно, лягати, закриватися. Це просто несвідомі дії, а вони якось блокують це.
В результаті до СПшки з 12 доходить двоє, і ці там за 10 метрів також «лягають». Проходить час – і нові йдуть…
– Кажуть, росіяни і трупи своїх не забирають?
Ні, так і лежать. Я розмовляв з хлопцями, не буду називати бригаду, вони розвідоси (розвідка), більше у посадки заходять, на позиції “вагнерівців” під містом. Вони лазили дивитися у розвідку, щоб розуміти, де їхні, яка кількість. Так у посадці метрів на 10 лежить 17 трупів один на одному, ніхто їх не забирає. Більше того, просто в окопах один сидить живий, біля нього трупи, і ніхто їх не забирає. Він там з ними їсть, п’є, спить, ходить у туалет.
– Оці розпіарені російські “вагнерівці”, вони таки вміють воювати, якщо дивитися з професійної точки зору?
Можу послатися на слова товариша, який воює з 2014 року, з якими я теж погоджуюся: вони вміють воювати. Вони не прості солдати, це не «чмобіки», як привикли у нас називати мобілізованих. Хоча «чмобіки»-не «чмобіки», але коли у людини є зброя і вона хоче вижити, то дуже швидко навчиться користуватися нею. Як мінімум вона буде стріляти з того автомата в бік противника, а в цьому випадку противник – це ми.
Так, у порівняні з чмобіками «вагнерівці» вміють воювати. У них великий бойовий досвід. Вони свідомо вибрали війну як свою професію.
– Як у вас будуються стосунки з командирами?
Безумовно, ми беремо приклад з командирів. Наш командир роти завжди ходив з нами у бій. Я спілкувався з багатьма військовими, то не кожен командир роти, а тим більше командир полку буде йти з тобою безпосередньо у бій. У нас трохи інша атмосфера.
У нас, наприклад, усі рядові. Навіть якщо людина прийшла зі званням, то це не дає тобі права стати командиром роти. Наш командир роти «Ствол» не має офіцерського звання. І, на мою думку, це правильно. Буває, командир, якому 20-25 років, а він просто закінчив військову кафедру і уже офіцер, хоча досвіду у нього немає ні життєвого, ні військового. На мою думку, краще брати у командири людей, які були у цивільному житті керівниками, вели за собою команди, які щось створювали. Тих, які мали досвід об’єднувати людей, які мають свідоме чи несвідоме розуміння психології менеджменту. Таких людей треба ставити на керівні посади, а не просто дивитися на звання.
– Коли приходить до вас поповнення, чи існує щось таке як дідівщина чи подібне? От ви вже досвідчені, а що, коли приходять молоді? Як ставитеся до них?
У нас такого немає. По-перше, у війну це як мінімум не розумно. Ми разом живемо, разом приводимо час. Я зараз подумав, що у цивільних, які не воюють, враження про військових, що це такі залізні люди – супергерої. Але мало хто задумується, що у цього супергероя є сім’я, якісь свої проблеми, він теж хоче їсти, пити, він теж має страх.
Я говорю зараз про наш полк, де усі добровольці, це звичайні люди, які могли не йти на війну, але вони зробили вибір піти захищати країну. У нас не може бути дідівщини навіть через те, що тут повага до людини, яка самостійно зробила вибір, вона така, як ти.
Ми звичайні люди, ми так само святкуємо день народження. У взводі я започаткував традицію – ми кожного вітаємо з днем народження. Завчасно готуємось до цього. Навіть під Бахмутом, коли у нашого побратима був день народження, ми знайшли кафе у місті Дружківка, воно одне працює на все місто. Я домовився з хлопцями з іншого взводу, щоб не залишати наше місце розташування без нагляду, і ми всім зводом пішли святкувати день народження. Це робить нас ближчими.
Коли ти постійно у війні, воно тебе виснажує. Коли трошечки розбавляєш, коли є прості людські моменти, коли ти можеш поспілкуватися, посміятися, стає легше.
– Коли ти потрапив на війну, і от перші зустрічі зі смертю, як переживав, як знаходив у собі сили?
Зловив себе на думці, і це насправді не дуже добре, але я відчуваю якийсь внутрішній спокій, рівновагу. Хоча при цьому знаходжуся у найгарячішій, якщо говорити про Бахмут, точці бойових дій. Не дуже логічно мати цей спокій.
З іншої сторони, розуміючи, що це може зіграти злий жарт, я роблю все, щоб перестрахуватися, щоб у нас було укриття, запасна позиція, план дій, коли відсутній зв’язок…
Там максимально небезпечно: літає все, що може літати, стріляє все, що може стріляти. Але я все одно відчуваю, що всередині спокій, все добре. Мені здається, що це набуте. Воно не появилося на війні.
– Як ти потрапив саме у «Сафарі», був відбір?
Я прийшов туди зразу після Бучі. У той момент не можна було потрапити у полк просто так. Я знав людей, які були у полку, хлопців з КОРДу. Десь мене знав командир полку, знали мої навики, розуміли, що є як мінімум базові вміння, з якими можу бути десь корисний.
Хлопці, які там були, максимально ділилися знаннями, навиками. У мене було максимальне бажання навчитися, удосконалити навики, ми використовували кожну хвилину. Зараз насправді є можливість, наш полк відтягнули на відновлення. У нас є місця, нам потрібні високо мотивовані, фізично підготовлені хлопці, які приймають зважене рішення піти у полк. Якщо є бажання, ви можете знайти пошту, написати, пройти певні випробування і потрапити до нас.
– Ти пішов у перші дні вторгнення?
Трошки не так. У перші дні я прийняв рішення, що точно йду. Появлялись варіанти, куди можна іти. Пропонували «Азов», я з ними трохи тренувався, і був варіант з полком «Сафарі».
Весь час до цього я тренувався – максимально хотів прийти підготовлений. Знаходив людей, находив можливості, щоб побільше знань було. Паралельно займався бізнесом, зараз ним більше займаються друзі.
На початку війни ми спільно прийняли рішення, що хтось залишається, а хтось іде захищати Україну. Декілька нас пішло на війну, а частина залишилась працювати. Готові були всі, але вибрали, хто де більше буде корисним. І добре, що ми не всі пішли. Наша фірма кожного місяця досить великі кошти відправляє на армію. Ми і у фонд Притули багато перераховуємо, на «Повернись живим», і постійно фінансуємо мій взвод.
На початку ми як транспортна компанія вивозили людей з Києва, Чернігова, Сум, Донецької області, коли там було гаряче. Туди ми їхали запаковані волонтеркою, а звідти забирали дітей, жінок.
Це точно не про те, що ми такі круті і хвалимося. Навпаки, я закликаю всіх максимально працювати, бо завтра цієї країни може не бути. Якщо ти маєш бізнес і заробляєш якісь кошти, не потрібно радіти, що ти заробив. Треба трохи лишати на свої потреби і максимально допомагати армії. Не можна казати, що от коли прийдуть вороги, то я їх буду у Франківську бити. Воно так не працює.
Я бачив міста, той же Бахмут. Коли росіяни вже під твоїм містом – то все, міста немає, ти вже програв. Тому краще допомагати армії бити ворога там і зупинити його там, ніж чекати, коли він прийде сюди. Коли він прийде сюди – це вже пізно.
– У чому перевага ЗСУ перед російською армією, на твою думку?
Найбільша перевага – наша мотивація. Коли військовому дзвонять рідні або знайомі й незнайомі пишуть у фейсбук, інстаграм коментарі, повідомлення, тоді він отримує підтвердження значимості, максимально піднімається самооцінка, і це працює. Він відчуває, що потрібний суспільству.
Коли я з фронту закидаю якусь фотографію – коментарі, повідомлення додають мотивації. Я розумію, що захищаю не тільки свою сім’ю, дружину, дитину, а захищаю ще всіх людей, які мені пишуть, які дякують. Я розумію, що за мною ціла країна. А у них не так, вони йдуть нападати, вони йдуть забирати. І кожен росіянин, як би він не приховував це у себе в голові, за які би ширми не ставив – що там нацисти, фашисти – у глибині душі розуміє, що відбувається насправді. І коли вони приходять сюди, навіть зазомбовані, вся ця пропагандистська пелена з очей знімається і вони усвідомлюють, куди прийшли. І тут їхня фальшива мотивація зникає.
– На що ти зараз реагуєш не так, як перед війною. Більш загострено чи більш попущено?
Під час штурму у Ямполі, – тоді був гарячий штурм, багато трьохсотих, загинув товариш, – пригадав, що колись читав Віктора Франкла, у нього є відома книга «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі». Він єврей, був в’язнем Освенцима і описував те, що там відбувалося, з точки зору психолога. І от він писав, що людина може пристосуватися до будь-яких умов і виживе, якщо у неї є сенс, мета. Я собі згадував ці слова і розумів, що у нас була мета дожити до наступного дня і побачити, як сходить сонце. Пригадую, як радів, коли бачив, що падає дощ чи сніг, коли настав день або коли п’єш каву і думаєш: ох, супер.
Вміння радіти цим моментам дуже важливе. Там втрачається гонитва за дорогими речами, крутими авто чи ще чимось, що тут нав’язує суспільство. Там приходить розуміння, що сенс життя у дрібницях і можна кайфувати від раніше непомітних речей. Від того, що настав новий день, від того, що падає дощ.
– Коли ти там, у прифронтовій зоні, виходиш у формі на вулиці – відчуваєш емпатію людську, дякували? Це якось відчувається?
Все відносно. Залежить, де ми знаходимось. Якщо це Запоріжжя, то це одна історія, якщо Харків – трошки інша історія, якщо донецький напрямок – кардинально інша. Якщо, наприклад, ми були у Харківській області, прикордонне місто Вовчанськ, ми туди заходили одними з перших, робили зачистку. Люди там, на моє здивування, нас зустрічали, як рідних. Це ті, які 5 км від російського кордону. Нас обіймали, кожен хотів щось дати: хтось сала, хтось тушонки, хтось закрутки. Усі дякували нам неймовірно.
А от донецький напрям – уже інша історія. Ти вітаєшся з людиною, а вона на тебе дивиться скляними очима і проходить. Але, на мою думку, свідомість тих людей змінюється. Коли ти сам створюєш доброзичливу атмосферу, то люди уже по-інакшому дивляться на тебе. Ми їздили у Слов’янськ, возили продукти для сім’ї. Коли ти людина у формі зі зброєю – це одне, а коли ти людина, яка щось приносить, хоче допомогти, то воно потрохи змінює ставлення до українських військових як до ворогів. Тому що там таке трапляється. Є там і люди, які ставляться до нас як до ворогів, які чекають, що прийдуть «освободители».
– Зараз ти у Франківську, навколо люди, які не воюють. Зовсім по-іншому себе поводять, тебе тригерить це?
Не можу цього сказати. Я сам по собі завжди намагаюся, і воно помагає, у кожній людині знаходити щось хороше.
Тут люди дійсно далеко, вони часто забувають про війну. Дуже добре, що у нас на центральній вулиці встановлені банери з портретами загиблих героїв.
Як би ти не хотів заблокувати, відсторонитися, не думати, але, проходячи Соткою, ти бачиш портрет людини, роки життя і смерті і розумієш, що ця людина з Франківська і недавно ходила по цій самій вулиці… Такі речі працюють.
– Як ті, хто на передку, реагують на те, що тут сидять у ресторанах, кафе, гуляють по вулицях у час, коли там війна. Дискотеки, клуби – оце все?
У всіх по-різному. Я дуже нормально до цього ставлюся. Розумію, що якщо жити в голові тільки війною, постійно плакати, страждати, то нікому від цього добре не буде. Потрібно все одно видихати, знаходити час розслабитись. Звичайно, що ходити на дискотеки, танцювати – це як мінімум негарно щодо людей, які проливають свою кров, але повечеряти з дружиною у ресторані чи піти на виставу – нічого поганого у цьому не бачу.
– Є ще такі історії. Зараз багато людей, коли бачать якісь негаразди в країні, кажуть: от закінчиться війна, прийдуть наші хлопці і все поправлять. Чи нема у цьому якоїсь інфантильності?
Ці люди глибоко помиляються. Треба розуміти, що люди, які прийдуть звідти, уже не будуть такими, якими були до. Треба мати до них підхід. Люди, які там воюють, вони уже такого надивилися, натерпілися. Їм буде важко.
Розкажу історію. Позавчора я приїхав на вокзал, в офіс по справі. І от я виходжу до машини, приїхала патрульна на мигалках, далі військова поліція приїхала. Виявилося, що військовий мав конфлікт з якоюсь жінкою на вокзалі. Військовий був трохи випивший, він ту жінку десь трохи шарпнув. Як виявилось, та жінка теж була підпила і нахамила військовому. Я бачив, як цей військовий обійняв чоловіка у формі з військової поліції і такими гіркими сльозами плакав. Я розумію, де він був, побачивши, з якої він бригади.
Цивільні люди, на жаль, взагалі практично не розуміють, як себе поводити з такими військовими. Тут потрібно виховувати у собі відчуття емпатії, тут потрібно кожен раз згадувати, де вони були. Хоча б трохи перейнятися тим, що ці люди пережили, і з повагою та розумінням до них ставитися.
Буде багато військових, яким буде максимально тяжко. ПТСР може вилазити і через рік, і через три. І дуже мало людей, які самі захочуть піти до військового психолога, які захочуть трохи навести порядок у себе в голові.
– Думав про те, якою буде наша перемога і коли?
Тут дуже важко сказати, коли вона буде. Те, що говорять, що вона буде за місяць, два, влітку чи до кінця 2023 року, я до цього ставлюся скептично. Але я чомусь впевнений, що вона буде неочікувано. Так, як і почалося, то воно так швидко й закінчиться. Ми навіть не зрозуміємо: як, все?..
Фізично війна закінчиться скоро, я думаю, дай Бог. Але війна не закінчиться духовно. Ми дуже довго будемо видихати, і наслідки цієї війни зачеплять дуже багато сімей, дуже багатьох людей, воно так просто не минає.
– Що ми вже здобули у цій війні, як думаєш?
Ми здобули розуміння, що таке незалежність. Усі ці роки ми особливо й не усвідомлювали, що таке незалежність, її цінність. Ми кожного року святкували Незалежність, але до кінця ніхто не розумів, що це таке. І зараз, я думаю, ми здобули оце розуміння: що таке справжня незалежність, свобода вибору, що таке, коли ти вільний. І точно всі зрозуміли, що ми далі хочемо бути незалежними.
