50 днів великої війни під обстрілами прожили батьки Ольги у Сєвєродонецьку на Луганщині. У цей час жінка перебувала у Росії (виїхала туди 20 років тому) та шукала можливість допомогти їм.
Спочатку вдалося евакуювати батьків із Сєвєродонецька в Івано-Франківськ. Згодом з Москви Ольга з донькою переїхали до батьків. Свою історію, роздуми про російську-українську війну та відмінність обох націй три жінки однієї сім’ї — бабуся, донька та онука розповіли кореспондентці Суспільного, передає Правда.іф.
З метою безпеки редакція змінила імена співрозмовниць.
Три покоління — одна війна
На одній з кухонь Івано-Франківська ми зустрілися із жінками трьох поколінь — Галиною, Ольгою та Лізою. Галина понад пів століття прожила у Сєвєродонецьку. Вона пам’ятає, як приїхала 20-річною і місто тільки розбудовували. А вже в старості на її очах — у 2014 та 2022 — його двічі окуповували російські війська. Її донька Ольга у 80-х вступила в один з вишів у РФ та залишилася там жити. Одружилася та народила двох дітей. Донька Ольги — Ліза все свідоме життя жила у Росії, проте родина часто навідувалася до бабусі у Сєвєродонецьк. Сім’я чекає, щоб ще одна дочка змогла виїхати з Москви та опинитися в безпеці.
50 днів без тепла, світла та газу: історія Галини
З перших днів повномасштабного вторгнення РФ у Сєвєродонецьку пропало теплопостачання, потім — світло і газ, пригадує Галина. Вона з чоловіком залишилися в під’їзді чи не єдині. Обом — за 70 років.
“Балкона вже не залишилося. І стіну вибило, а на вулиці — мороз. Ми сиділи в коридорі увесь час. А потім дід так ослаб, що він не міг уже сидіти. У коридорі лежав. Ми залишилися самі у під’їзді. Всі вже втекли по підвалах, у бік комбінату, тому що спокою не було зовсім. Все це було страшно”, — пригадує Галина.
Я почала кричати: “Люди, хто-небудь єсть?”
“Коли у нас все закінчилося і навіть не було теплої води, щоб дідові таблетку запити, я вийшла у під’їзд і почала стукати паличкою своєю по дверях: “Люди, хто-небудь єсть?” Якраз прийшов наш сусід провідати квартиру. Він віддав свій хліб і оливкову олію. Я нагодувала діда і він наступного дня піднявся”, — продовжує Галина.
“Коли евакуювали, не впізнала міста”
На 50 день повномасштабного вторгнення, після декількох невдалих спроб, доньці Ользі таки вдалося домовитися про евакуацію батьків, каже Галина.
“Вже, коли нас виносили з під’їзду, бо ми вже не могли вийти, то бачили вирву зі самого під’їзду метрів на п’ять і стіни обгорілі. Коли виїжджали, то я не впізнала нічого: одні вирви навколо, дерева зрубані. Зовсім не впізнала свого міста, — розповідає Галина. — Коли я приїхала у Сєвєродонецьк, у 1965 році, середній вік містян був 28 років. Старих не було, тільки малечі повно і молоді. Це на ентузіазмі збудоване місто. А льодовий палац, який розбомбили зовсім, тільки кути залишилися, Палац культури хіміків, де ми розписувалися. Дуже багато місць знищили”.
Спочатку подружжя доїхало до Дніпра, а згодом — в Івано-Франківськ.
З 18 квітня в Івано-Франківську
“Я настільки вражена людьми, які тут проживають, чи мені так трапилося. Попадалися тільки добрі, доброзичливі люди. Тут не дадуть ні з голоду померти, ні на вулиці. Франківки — вони такі незалежні, самодостатні — це просто відкриття для мене. Там жінки трішки інакші. Ні, вони теж, я не хочу ганити. Просто характером вони більше від чоловіків залежать, від обставин. А тут — ні. Вибирають свій шлях”, — пояснює Галина.
Із собою взяла альбом та материну шаль
“Знаєте, це неможливо зібратися в той момент. А що взять? Зараз жалію, що не взяла “кравчучку”, бо казали, що місця не буде. От як мені залишити альбом, який ми з дітьми ліпили, коли вони росли, онучки? Я взяла той альбом, а він — важкенький. Взяла мамину шаль, якій років 200. У цей час емоції, почуття переважають. Навіть лялечку маленьку взяла, уявляєте? Та ось навіть забула свій протез. Від сухарів, від того, що не було вареної їжі, запалилися ясна. Я зняла протез і так він залишився там”, — розповідає Галина.
“Є образа і зло, на тих людей, що там”
“Я от думаю, як оце все гребуть-вигрібають з моєї квартири. Мені якось і не шкода. Я знаю, що бібліотека моя залишиться, я її все життя збирала. Знаю, що ніхто з них книжки не візьме. Звичайно, хочу повернутися, однак зараз жити там неможливо. Але є образа і зло, на тих людей, що там. Мої подруги, кажу їм: треба тікати, виїжджати. То казали, що і там добре. Це в мене така найкраща подруга була”, — ділиться Галина.
“Треба йти до краю, до перемоги”
“Пробачити росіян? Ні, не можна, — говорить плачучи жінка. — Як я можу простить? Скільки хлопців так полягло, діти чиїсь, це — мої сини. Треба йти до краю, до перемоги”.
“Більшість шукали свою долю на Москальщині” — історія Ольги
“Більшість людей із Сєвєродонецька, які шукали свою долю, їхали на Москальщину, — каже Ольга. — Я там все життя прожила, понад 23 роки. Але мене завжди вражало, наскільки ми різні. Я ніяк не могла вписатися у цю ментальність, а потім просто полишила ці спроби. Обрала такий одинокий спосіб життя. Росіяни дуже люблять із себе щось вдавати. Гонору — на рівному місці, а насправді за душею — нічого. І дуже агресивні”.
“Понад 20 років прожила, але для них я — “хохлюра”
“Найм’якше, що я від них чула, це — “хохлюра”. Тобто понад 20 років я там жила і “хохлюра”, — пригадує роки життя в Росії Ольга. — Я бачила їх із середини й завжди у росіян було зверхнє ставлення до українців”.
Росіяни святкували повномасштабне вторгнення
“Я там пережила окупацію Криму. Я тоді, пам’ятаю, дуже ревіла, дуже сильно, і піді мною просто земля горіла — настільки було боляче. Я бачила, як вони святкували. І коли почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну 24 лютого — вони теж святкували, розумієте. Там поруч з моїм будинком — скверик невеличкий. І вони вивісили такі ліхтарики новорічні, вийшли, “бухали”. Я проходила повз і не вірила, що можна це святкувати”, — ділиться Ольга.
Тим часом бомбили Сєвєродонецьк
Найважчі 50 днів у своєму житті пережила й Оля. З повномасштабним вторгненням РФ в Україну, відсутністю електрики у місті, зв’язку з батьками, зникала і надія. Проте кожного дня жінка шукала волонтерів, щоб принесли їжу та воду батькам.
“Кожен день оце я шукала, щоб зайшли волонтери. Рахувала, скільки всього у них — їжі, води, скільки протягнуть, щоб швиденько знайти когось, хто допоможе, — пригадує Ольга. — Я мала дві хвилини часу порозмовляти з мамою. І ці розмови були страшні. Мама просто кричала, просто кричала. Я розуміла, що вони — у страшному стресі”.
“Мені довелося “поховати” батьків
Ольга переконувала батьків покинути Сєвєродонецьк, проте вони не одразу прийняли пропозицію. Водночас донька шукала людей, які б допомогли вивезти її рідних. З її слів, евакуювати батьків погодився один з місцевих депутатів. Однак йому потрібно було знайти 20 людей.
“Я почала писати у сєвєродонецькі групи, щоб знайти людей, які хотіли виїхати. В цей момент я зрозуміла, що війна — це на виживання. Мені в особисті писали, що літні люди залишаються самотні в домівках, деякі “блукають” у пошуках притулку, бо їхні будинки розбомбили. Мені тоді вдалося знайти 20 людей для виїзду, але волонтер, який прийшов до моїх батьків, не зміг достукатися до них. Тоді мені повідомили, що, ймовірно, батьки загинули, бо було пряме влучання у під’їзд. Це був шок. Я того дня поховала своїх батьків. Мій крик чув весь москальський дім”, — продовжує Ольга.
Вдалося евакуювати батьків в Івано-Франківськ
Проте жінка не змирилася і наступного дня знайшла волонтера, який вирушив до батьків. Йому вдалося достукатися та принести необхідну їжу та воду, а Олі повідомили добру новину — батьки живі. Згодом доньці таки вдалося відправити батьків у тилове місто.
“Батьків я направила саме в Івано-Франківськ, бо це — моє омріяне місто для майбутнього мого життя. Я чекала, поки діти закінчать школу, але ці події все пришвидшили. У 2014 році, як тільки місто Сєвєродонецьк звільнили, я відразу поїхала на Батьківщину. Також повезла дітей до Івано-Франківська. Знайшла оголошення про проєкт “Схід і Захід разом: Різдво у Карпатах”. Кажу мамі: спитай, чи беруть мос**лів, це про нас я питала. Нас записали”, — розповідає Ольга.
“На Прикарпатті ми “зшивали” Україну”
У 2014 році Ольга приїхала з дітьми в Івано-Франківськ і жила в сім’ї місцевих. Ходила з доньками на всі заходи.
“Ми закохалися просто в Івано-Франківськ, одразу і назавжди. Ми відчули стільки людяності. На останньому концерті, тоді на сцені був великий клубок з нитками, і пропонували “зшивати” Україну, щоб не було розділення між Сходом і Заходом. Ту нитку ми передавали по рядах, і це було настільки сильно, зближувало. З мос**лів там були тільки ми. Там були люди з-під обстрілів — Донецьк, Луганськ. І оцей досвід був наскільки контрастним. За життя в Росії і спілкування з людьми у Росії я не відчувала такого. Це не можна забути ніколи”, — каже Ольга.
“Саме в Росії я відчула себе українкою”
Ольга не вірить у силу пропаганди, бо, вважає, що це — все ж таки вибір, який робить людина.
“Ці проблеми російсько-українських стосунків — їм вже понад 300 років. Я не знаю, скільки моїх пращурів зі мною. Відчуваю їхню присутність. Я ніколи не забувала, що я — українка. Мало того, на мій погляд, саме там, на Москальщині, я й стала українкою, бо я могла порівнювати, що в них і як у нас”, — пояснює жінка.
“Донька потрапляла у відділок через свою позицію”
Одна з доньок Ольги потрапляла декілька разів у відділення поліції в Росії через проукраїнську позицію та відвідування мітингів.
“Я вважаю, що це — українська кров. Вона дуже волелюбна. Вона казала, що народилася при Путіну і досі живе. Коли анексували Крим, донька намалювала на руці тризуб і ходила так у школі. І я вже заморилася її витягувати з відділку, бо з 16 років вона мітингувала. У мене є великий досвід спілкування з міліцією. Тому я зараз не вірю, що росіяни зможуть ще вийти на мітинги. Після 24 лютого 2022 року ми не розповідали про нашу позицію, бо нам потрібно було витягнути батьків із Сєвєродонецька”, — розповідає Ольга.
“Ми нарешті говоримо відкрито про війну” — Історія Лізи
Вперше відкрито про російсько-українську війну Ліза змогла заговорити вже за межами Росії. Хоч народилася там, влітку онучка часто їздила до бабусі з дідусем у Сєвєродонецьк. Сьогодні дівчина не уявляє, як можна продовжувати жити у РФ.
“Коли їхали, а наш шлях був через Молдову, ми там зустріли маминих друзів. І я вперше зустріла тих, з ким я могла вільно розмовляти про війну. З однокласниками взагалі не говорила і не бачила, що їх це якось хвилює”, — каже Ліза. — Ми давно говорили про цей переїзд в Україну, бо саме тут я відчуваю себе як вдома. Далі я хочу у Франківську волонтерити. А ще поповнюю свою бібліотеку, але тепер тільки українськими книжками”.
