Тричі на тиждень хореографиня Ірина Балагула проводить танцювальні заняття з військовими, які лікуються у Першому добровольчому хірургічному шпиталі на Прикарпатті. Жінка переїхала з Харкова на Івано-Франківщину чотири місяці тому.
Як відбувається танцювальна терапія військовослужбовців, читайте у репортажі Суспільного.
Іван Кононенко добровольцем пішов на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення росіян на територію України.
Пів року тому боєць зазнав важкого поранення під Бахмутом. На танці у Першому добровольчому хірургічному шпиталі чоловік прийшов уперше.
“Мені тут дуже все подобається. У нас — і психологічна, і фізична реабілітація. Ми й в гори їздимо, і на конях катаємося, танці, ігри, розваги”, — розповідає військовослужбовець ЗСУ Іван Кононенко.
На танцювальну реабілітацію приходить й боєць Володимир. Його прооперували після авіаудару у Бахмуті.
“У мене чашечка була роздроблена. Зараз трохи легше, реабілітація проходить нормально. Думаю, скоро вже стану в стрій”, — каже військовий.
Стати на ноги бійцям після важких травм у шпиталі допомагає Євгенія Барчук.
У медзакладі вона працює фізичною терапевткою. Лікарка каже: танцювальна реабілітація після поранень воїнам лише на користь.
“Це якраз те, що треба, як один з видів реабілітації, тобто арттерапія та сама, тільки не тоді, коли вони просто сидять і малюють, а коли можуть вийти, рухатися, поспілкуватися. Коли літо, у нас переважно все це на вулиці відбувається. Це — дуже класна ідея і я її повністю підтримую”, — говорить Євгенія Барчук.
Ірина Балагула мала у Харкові власний хореографічний гурток. Тож, переїхавши на Івано-Франківщину, почала працювати з пораненими військовими як волонтерка.
“Рухи й танці — це те, що може якось наповнювати, змінювати, відволікати від поганих думок, перезавантажувати й щось гарне додавати. А рухи — це завжди гарно. Тим паче, що хлопцям рухатися дуже важливо, навіть якщо вони на милицях”, — пояснює Ірина Балагула.
Танцівниця розповідає: робить усе можливе, щоб військові якомога швидше одужали.
“Я так вдячна хлопцям. Коли вперше сюди їхала, дуже хвилювалася. Тому що я розуміла, який тяжкий шлях пройшли ці воїни. Розуміла, але не цілковито. Ніхто з нас не може до кінця зрозуміти, що вони проживали. І мені було дуже ніяково, що я не справлюся, — емоційно здам чи зроблю їм боляче психологічно. Але я їм безумно вдячна”, — ділиться Ірина Балагула.
