Ортопед-травматолог волонтерить і робить унікальні операції – зшиває нерви, пошкоджені внаслідок військових травм.
Офіцер запасу медичних сил, травматолог Оксана Мироненко родом з Луганщини. Рідний дім з родиною залишила у 2014 році, нині живе й оперує в Івано-Франківську. А ще на Прикарпатті під її опікою перебуває близько 700 літніх і маломобільних людей, які через війну вимушені були переїхати сюди з Луганщини та Донеччини. Що спонукало хірурга займатись волонтерською справою, які проблеми сьогодні є у ВПО та як їх можна здолати, Оксана Мироненко розповіла кореспондентці Укрінформу.
Вперше з нею ми зустрічаємось в Івано-Франківську на презентації фільму «Мирний-21». Тоді під час спілкування з творцями стрічки лікарка зізналась, що про всі ці події знає не від когось чи з картинок. Вона у 2014-му також приймала поранених і рятувала українських прикордонників, які перші прийняли бій з російськими окупантами.
ГОЛОВНЕ – ЗНАТИ, ХТО ВОРОГ
«Це було 2 червня 2014 року. Ранок почався о 4-ій з великої кількості вибухів. У Фейсбуці ми довідались, що це був штурм прикордонної застави Луганська. Упродовж дня тривали бойові дії. Ворожий літак здійснив удар по будівлі ОДА. Ми приймали поранених з погранзастави і з ОДА. Військових розвезли по кількох медзакладах. Хлопців старались не світити. Коли вони вже були в обласній лікарні, про це хтось повідомив через соцмережі. Тоді я подзвонила своїм колегам і попросила, щоби хлопців заховали. На самій погранзаставі місцеві офіцери молодих призовників сховали до підвалу, а самі реально зі зброєю в руках та під гімн України тримали бій».
Так пригадує Оксана Мироненко події 2014 року в Луганську. Лікарка зауважує, у фільмі «Мирний -21» відтворені реальні події. Єдине, каже, фільм зняли українськомовний, а тоді в Луганську майже всі говорили російською.
«Так, батальйон «Луганськ-1» тоді весь був російськомовний. Тепер ці хлопці у Нацгвардії вже 9 років без ротації захищають свою батьківщину. Головне – треба знати, хто ворог, і виконати свій обов’язок перед країною», – переконана Оксана Мироненко.
Вона розповідає, що з дитинства добре володіє українською. Адже мама – вчителька української мови та літератури. Ще у Свердловську (нині – місто Довжанськ, – авт.), де вчилась у школі, її обурювало, що вивчення історії України велося російською. Каже, тоді свідомо й навмисно русифікували молодь. Попри це, північна частина Луганщини, яка завше була аграрною, майже повністю залишалася українськомовною. Російською говорили лише у промислових містах області, де по-іншому, каже лікарка, там нікого й слухати не хотіли.
До Луганська Оксана Мироненко приїхала у 16 років. Вступила до медичного університету і після навчання склала там присягу на вірність Україні.
«Хлопці здавали присягу, а дівчатам тоді запропонували лише скласти іспит. Я вперлася рогом. Мовляв, ні, так не буде. Адже це серйозний момент у житті. Принесла на екзамен магнітофон із записом гімну України і змусила полковника змінити традицію. Ми, а це три групи дівчат, зачитали присягу і це було дуже урочисто й символічно», – пригадує хірург.
ТЕПЕР ВІРЮ В ДИВА
Після подій 2014 року лікарці Оксані Мироненко з чоловіком удалося вивезли дітей з Луганська. Подружжя деякий час ще залишалось у місті працювати, бо медиків у регіоні катастрофічно не вистачало. Тим часом люди масово виїжджали. У Луганську тривали облави та безчинства. З часом стало зрозуміло, що виїжджати треба всім. Оксана з чоловіком знайшли роботу в Києві. Житло – у Бучі. Батьки перебрались до Щастя. Коли вже й там обстріли не припинялись, погодились усі приїхати до Бучі. Це було ввечері 23 лютого 2022 року.
«Тоді у них якраз була річниця весілля. Я ще встигла їм щось подарувати. Увесь день стояло питання – тікати чи ні. Ми ще день у Бучі просиділи. Але наш будинок був на електриці й ми почали замерзати. Вирішили з чоловіком та дітьми поїхати в Київ до друзів, щоб перебути холоди. Батьки залишились у Бучі… На виїзд вони наважились пізніше, за умови, що ми передамо їм дітей і вони поїдуть у західні регіони. Тоді проїзд на Київ уже закрили. Мама згадала про іншу дорогу, але не знала, що й там на той час почались бойові дії. Їхали туди з батьком на машині. Їх обстріляли. Вони намагались сховатись, але всі ворота та хвіртки були зачинені. Увесь час на зв’язку з ними була моя сестра. Тато вирішив розвертатись. Певний час вони ще маневрували, але прилетіло щось важке. Мама загинула на місці. Батько знепритомнів. За деякий час, очевидно, почувши у телефоні голос сестри, отямився. Намагався рятувати маму, але зрозумів, що вже пізно. З документами тікав під обстрілами», – розповідає Оксана Мироненко.
Пригадує, вона про все дізналась від сестри. Тоді кинулась шукати батька через усіх, кого лише знала. Каже, дійшла навіть до очільника області. Розуміла, у найріднішої людини стрес, контузія і батько потребує негайної допомоги. Тим часом біля Бучі тривали запеклі бої, й пошуки все більше здавалися марною справою.
«Тоді я звернулась до волонтерів, їх координаторів і всіх, з ким тримала контакти у цій справі. Вони під обстрілами знайшли батька. Надали йому першу медичну допомогу і залишили у себе відігрітись», – говорить Оксана Мироненко.
Наступного дня батько пішки вийшов пораненим із Бучі, зять забрав його в Київ, донька оперувала. Потім всі разом з дітьми поїхали на Франківщину, де Оксана Мироненко майже рік поспіль рятує людей, яким довелось пройти подібні випробування.
«Тепер я вірю у дива. Вони справді є, але їх роблять люди. Для цього потрібні час, зусилля, ресурси – і тоді можна когось врятувати, комусь повернути життя. Так, моя мама загинула миттєво. Якби у той момент я склала руки і просто плакала, тато точно б не вижив. Тепер я вирішила постійно робити подібні дива», – зізнається лікарка.
На запитання, що сьогодні їй допомагає триматись, Оксана Мироненко впевнено відповідає – команда благодійного фонду «Наш Сокіл», який створила і назвала у пам’ять про маму, команда у Першому Добровольчому Хірургічному Шпиталі «Брасс», де вона оперує військових, та команда клініки «Добробут» у Києві, де теж лікує поранених.
НАМ БУДУТЬ ПОТРІБНІ РЕАБІЛІТОЛОГИ, АЛЕ З МЕДИЧНОЮ ОСВІТОЮ
В Івано-Франківську ортопед-травматолог Оксана Мироненко робить унікальні операції зі зшивання периферичних нервів після військових травм.
– Скільки таких операцій довелося провести?
– Не рахую. Іноді я шию рани на етапі загоєння. Іноді стабілізую нерв на етапі первинної обробки і шию вже тоді, коли все заспокоюється. Нерв – це електрична мережа, яка забезпечує рухи і чутливість. Тобто, якщо є імпульс нерву, тоді будуть рухи. Коли нерв розривається, то імпульс не передається. Тоді треба поставити нерв в ідеальне положення, щоб дати можливість йому прорости. Нерв у хороших умовах проростає в добу на міліметр. Не завжди класно, не завжди добре. Але, порізаний нерв, у рубцях, чи стиснутий, сильно болить. Іноді він може бути притиснений якимось уламком, тоді переривається сигнал. Тому треба його звільнити і поставити в умови комфорту, щоб він проростав. Якщо все складається добре, зникає больовий синдром та з’являються чутливість і рухи. Відстань від точки пошкодження до входження нерва у м’яз є дуже великою. Тобто, реабілітація може бути складна і довготривала. Й увесь час треба зберігати м’язи живими, тобто не допустити їх атрофії.
– Ви оперуєте лише у «Брассі»?
– Тут ми оперуємо з травня минулого року. Був період, коли хворих було багато, був такий, коли не дуже. Це ж війна. Я стараюсь налаштувати роботу так, щоб оперувати ще й у Києві. От наступного тижня у мене там заплановано з десяток операцій.
– Сьогодні багато говорять, що після війни в Україні буде велика потреба у реабілітологах. Які ще виклики нас чекають і як до них готуватись?
– Так, нам потрібно буде багато реабілітологів, але професійних. Тобто, з медичною освітою. Вони мають не просто володіти навичками, а розуміти анатомію, фізіологію. Дуже важко людині без медичної освіти пояснити, що вона має робити, як і чому.
– А вистачає в Україні реабілітаційних закладів?
– Ні. Є чудові центри, але вони приватні й дуже дорогі. Є санаторні заклади, відпочинкові. Але вони не пристосовані до цього. Я нещодавно була в одному такому, де терапевтичні машини старші за мене. Ще треба сказати про складну систему ВЛК (військово-лікувальна комісія, – авт.).
– Але ж тепер для цього залучають цивільні медзаклади.
– Ще не всі. Це перше. Друге: направлення на ВЛК треба отримати у військовій частині. Часом для цього військовим, а вони не завжди здорові після поранень, треба їхати в іншу частину країни. Але ж це все може працювати в електронному вигляді. У нас є «Дія», де навіть ковідні сертифікати можна знайти, а направлення на ВЛК чомусь не можна через неї отримати. І це проблема.
ПЕРЕСЕЛЕНЦІ НЕ МАЮТЬ ЖИТИ В ЛІКАРНЯХ
– Ви ще надаєте волонтерську підтримку переселенцям. Скільки ВПО на Прикарпатті під вашою опікою?
– Понад 700 маломобільних людей, яких евакуювали через війну з Луганської, Донецької, Харківської, Запорізької, Миколаївської областей. Тут вони перебувають у лікарнях, терцентрах, усюди, де лише можна. Треба сказати, що нам дуже допомогли реформи медицини, які провели до війни. Коли лікарні зрозуміли, що гроші йдуть за пацієнтом, вони почали використовувати свої можливості контрактування з НСЗУ, щоби більше допомагати людям. І за це їм треба тепер подякувати, бо коли приїжджає переселенець маломобільний, літній і самотній, і залишається на вокзалі через те, що закінчились місця для евакуйованих, волонтери звертаються до медзакладів. От я працюю волонтером на кінцевому етапі. Той факт, що система охорони здоров’я дозволяє оплачувати лікарням екстрені звернення, – дуже добре. Для того, щоб пережити період, коли людина лише приїхала і ще не отримала меддопомоги. У неї ще є стрес від війни, переїзду, втрата зв’язків, і тому точно погіршується стан. При цьому той факт, що її можна покласти в лікарню, пролікувати та стабілізувати, – це чудово. Завдяки цьому ми врятували багато людей. Далі їм потрібне соціальне житло, і тут у нас – повний нуль. Я розумію приймаючу сторону, їм на це не виділяють гроші. Цим людям потрібні заклади з доглядом, але їх заповнили одразу. І, коли люди почали їхати стихійно, всі викручувались, як могли… І так вийшло, що переселенці не мають жити в лікарнях, а вони ще там живуть.
– Скільки ВПО сьогодні живуть у лікарнях Івано-Франківщини і як можна вирішити це питання?
– Більше сотні. Територіальні центри можуть розширятись і надавати соціальні послуги. І благодійні організації готові вкладати у це кошти. Утримання в таких територіальних центрах, де переселенців точно не виганятимуть, як це може бути в лікарнях, коштує на одну особу 10-12 тис. грн на місяць. А вони можуть із переселенця взяти лише 75% його пенсії, тобто близько 2 тис. грн. А це дуже мало. Думаю, ОТГ у сірих зонах, які мають «заморожені» кошти, можуть скерувати ці гроші на підтримку людей. Ще один простий механізм – договір між терцентром і ОТГ, звідки приїхала ця особа. Він має вказати на те, що ОТГ купуватимуть ці послуги для своїх мешканців. Ось потрібно знайти ці громади і довести їм, де знаходяться їхні мешканці і якої допомоги потребують. Тоді вже можна просити в них кошти. І волонтери до цього готові, бо йдеться про людей, яких треба рятувати.
