Майстриня Оксана Грінберг з семирічним сином через війну тимчасово оселилася в Калуші. Своїми вмілими руками вже сім років створює інтер’єрні іграшки, ляльки, декор та книги для розвитку дітей.
Кожен виріб — наче витвір мистецтва. В Калуші жінка познайомилась з людьми, яких вважає своєю мініродиною. І вже навіть встигла організувати виставку в Калуші та Франківську. Проте серце болить за рідний Нікополь, який постійно обстрілює ворог і який через підрив Каховської ГЕС залишився без води.
З дитинства Оксана Грінберг завжди щось в’язала, шила, вишивала. Любов до рукоділля перейняла від мами і бабусь, які були талановитими майстринями. Вдома завжди було чутно швейну машинку. Все ж дівчина вступила до Нікопольського медучилища, де здобула фах медсестри. Згодом вийшла заміж, народила сина і працювала за фахом майже 15 років.
Очікувано робота перестала приносити задоволення і перетворилася на рутину. Час під час декретної відпустки дав можливість Оксані Грінберг віднайти справу, без якої зараз не уявляє своє життя. Поштовхом дало саме народження дитини, розповіла майстриня “Вікнам”.
Народивши другого сина, нікопольчанка почала активно цікавитися речами для розвитку дітей. На просторах Інтернету натрапила на книги з тканини для розвитку дітей, ляльки тільди. Першу книгу виготовила з тканини та фетру, яку продала родичам за символічну ціну. Іграшки виходили неординарні, а ще — працювало «сарафанне радіо» від задоволених покупців. Тож Оксана отримувала все більше замовлень.
Каже, що поєднувати материнство і рукоділля було неважко. Проте недоліком було те, що майстерню жінка облаштувала в кімнаті старшого сина, де постійно валялися ґудзики, нитки, намистини. Це було досить небезпечно, враховуючи те, що у сім’ї вдома була маленька дитина. Врешті майстриня орендувала окрему майстерню, бо зрозуміла, що залишити улюблену справу не може. Здавалося б. все налагодилося, адже було все для творчості: натхнення, ідеї, замовлення. Клієнти були не тільки з України, але й із США, Туреччини, Норвегії, Франції, Італії, Словаччини.
Та початок війни все зруйнував. Майстриня до останнього не вірила, що Нікополь будуть бомбити. Оксана намагалася підтримати рідне місто, давала безплатні майстер-класи для дітей і вимушених переселенців. Коли планувала майстер-клас з виготовлення янголів-охоронців для ЗСУ, почалися сильні вибухи й обстріли. Тож в липні 2022 року майстриня з дітьми евакуювалася. Чоловік залишився в Нікополі. Жили у гірському Вишкові, згодом — перебралися до Калуша. Безплатно надав житло підприємець і волонтер Роман Мацьків. Жінка називає його своїм янголом-охоронцем в Калуші.
«Ми жили у Вишкові. У мене було творче і енергетичне виснаження. Природа допомогла трохи оговтатися. Були думки, щоб ніхто не чіпав, щоб ми були у далекому будиночку. І от моє бажання здійснилося: ми мали місяць суцільного спокою», — згадує Оксана Грінберг.
Здавалося, що може бути гірше, ніж війна. Проте за війною прийшла ще й трагічна звістка про смерть хворого батька, який залишився в Нікополі…
Через Романа Мацьківа в Калуші Оксана знайомиться з «союзянкою» Зоряною Сохацькою, художницею Вікторією Гречко, а відтак — з Калуською міськрайонною філією «Союзу українок».
«Калуш сприймається легко. Відкриті, щирі люди, принаймні, мені такі трапляються», — зазначила майстриня.
Чоловік передав своїй дружині до Калуша практично всю майстерню. Зараз Оксана Грінберг активно шиє замовлення. Каже, що в людей з початком війни зацікавленість до її робіт не зменшилася. А нещодавно майстриня почала шити з тканини іграшкових кицьок. З початком війни побільшало їх в українському вишитому вбранні. Першу роботу придбали за дві хвилини після того, як виклала фото в Інстаграм. На одну таку роботу витрачає близько п’яти годин. Така активність в часи війни не може не тішити. Завдяки замовленням Оксана Грінберг має можливість допомагати ЗСУ.
«Якби Україна потонула в цьому горі, ми б не допомогли хлопцям. Має бути баланс», — вважає нікопольчанка.
Рідне місто Оксани, не зважаючи на біду, тримається зі всіх сил. Як відомо, Нікополь залишився без води через російський теракт на Каховській ГЕС. Проте люди не покидають волонтерити, працюють всі міські служби.
«Нікополь — це біль. Місто залишилося без води. Я тут, але душею і серцем пов’язана зі своїм містом. Нікополь в рази більший за Калуш, але там нема ні каналізації, ні води. Люди переймаються тільки тим, що ходять з баклажками та «кравчучками» шукають воду, але не кидають волонтерство», — додає майстриня.
Жінка понад усе мріє про завершення війни та повернення до рідного міста. Проте зізнається, що буде сумувати й за Калушем, адже в ньому знайшла підтримку і свою другу родину.
