Сергій Сивачук багато років відомий на Івано-Франківщині як громадський активіст, в першу чергу – «Азову» та «Патріоту України». Тут до повномасштабного вторгнення росії керував цими організаціями, організував роботу потужного волонтерського центру. А ще перед лютим 2022 саме його інструктори вчили цивільних основ військової справи. Як виявилося – не дарма, хоча скептиків було чимало. Впродовж останнього року Сергій зник з публічної сфери, бо служить у ЗСУ.
У розмові з «Галкою» Сергій розповідає враження про початок великої війни, свою службу, підтримку Франківськом армії та роздуми щодо завершення боротьби з росією.
– Сергію, нагадайте, будь ласка, де ви працювали і чим займалися до війни?
– До війни і дотепер очолюю Франківське відділення громадської організації «Патріот України». Ми займаємось патріотично-військовим та туристичним вихованням молоді з 2008 року.
Коли після Майдану у 2014 почалася війна, ми довго не роздумували і розгорнули у Івано-Франківську волонтерський штаб, який тоді називався «Цивільний корпус Азов». З того часу активно працюємо над наданням допомоги військовим, ВПО та іншим постраждалим від російської агресії.
Всі члени організації є офіційними волонтерами ДСНС України. Ми навіть пройшли відповідне навчання і курси.
Оскільки війна триває не перший рік, то надавати різну допомогу ми не припиняємо з 2014 року. Звичайно, був інколи спад і підйом нашої діяльності.
Крім волонтерської допомоги, передачі необхідних речей на фронт, ми також займалися і реабілітацією бійців полку «Азов». Бо я тісно пов’язаний з засновниками та керівництвом «Азову». Ми організовували і реабілітаційні заходи на Прикарпатті і різноманітну підтримку порених. Багато речей ми вчилися робити «по ходу»: ментальний супровід, підтримка і робота з родинами бійців. І для дітей військовослужбовців ми організовували літні відпочинкові табори, вони називалися «Юнацький корпус». Це ініціатива, яка була поширена по всій Україні (в Києві називалася «Азовець»).
Коли в 2022 році почалося загострення і появлялися ці тривожні новини, що росія накопичує війська на наших кордонах, то хтось вірив в це, а хтось – ні. Ми таких ілюзій не мали і готувалися заздалегідь.
Ми започаткували ініціативу, яка називалася «Не панікуй. Готуйся» для цивільних громадян, з метою познайомити їх з специфікою військової служби – підготувати населення до оборони.
Ми хотіли і заспокоїти населення, і разом з тим дати необхідні знання: як надати першу домедичну допомогу за військовими алгоритмами, що має входити до тривожної валізки, основи вогневої підготовки і тактики малих груп та інші. Майже цілий місяць до початку військового вторгнення ми вчилися кожного дня і без вихідних. Нас запрошували в районні центри провести такі навчання.
– Що ви робили в перші дні війни?
– В нас були плани – на два тижні наперед розписані навчання. Але коли почалася велика війна, то ми швиденько зідзвонилися і зібралися в приміщенні «Просвіта» у Івано-Франківську. У перші години війни ми там розгорнули Штаб оборони Прикарпаття.
Де вже пізніше об’єднали усіх волонтерів по різних напрямках: хтось працював по військових, хтось по біженцях. Один з напрямків, який мені було доручено – це добровольче формування територіальної громади. Крім того ми створили формування охорони громадського порядку під егідою МВС, щоб підсилити охорону стратегічних об’єктів.
Наші волонтери виходили на чергування і охороняли критичну інфраструктуру, патрулювали місто і зводили укріплення. Багато наших учасників ТРО рвалися на фронт. Ми формували цих людей в команди, екіпірували і надавали необхідне спорядження і як добровольців в відправляли в різні підрозділи на передовій.
На початку травня я теж мобілізувався і в ступив до лав ЗСУ. Зараз ми беремо участь у безпосередніх бойових діях. Я і мої побратими перебуваємо на військовій службі, проте нашу ініціативу у Франківську ми не згорнули і не припинили. За цей час встигли підготувати собі заміну, і є люди які зараз успішно продовжують нашу ідею.
Я не проходив строкову службу і в армії не служив. Я рядовий солдат. Але відчуваю себе максимально на своєму місці, мені комфортно. Я вважаю, що вчинив правильно, як і більшість чоловіків нашої країни.
– Я читала коментарі під вашими постами у фейсбуці – один чоловік писав щодо курсів – «для чого проводити курси з воєнної підготовки. Якщо почнеться війна то жителі заходу України перші втечуть з держави»…
– Ми у своїй роботі доволі часто зустрічалися з такими скептиками. І вони говорили нам – «для чого ви нагнітаєте? Все нормально і все спокійно». Людям хотілося дати себе заколисати і переконати, що нічого не буде. Але ми так не думали, і, як виявилося, були праві. Це постійно. Увесь час нашої діяльності траплялися такі люди, які переконували нас, що ми собі щось вигадуємо і наша діяльність не потрібна. Як правило це говорили люди, які виїхали з-за кордон. Це звичайна захисна реакція людини, яка мало того, що сама не готова до якоїсь діяльності, так вони ще це транслюють на суспільство. Дехто думає так: «Я не можу робити щось велике, то не буду робити взагалі нічого».
Приблизно дві третини всього активу (а це не менше тисячі людей) це добровольці Прикарпаття, які воюють в різних підрозділах. Левова частка, звісно, це полк «Азов». Частина цих людей перебуває в третій окремій штурмовій бригаді. Деякі вже мали попередній військовий досвід і повернулися у свої частини і підрозділи.
До слова, спочатку у нас була ідея створити повноцінний підрозділ у Франківську, тому що не було відомо, чи буде вторгнення з білорусі чи ні.
Ми думали формувати тут в Франківську, Львові, на Волині і на Буковині. Але коли виникла потреба сконцентрувати всі зусилля на південь, схід, центр, то ми людей перенаправляли туди.
-Чим зараз займається Штаб Оборони Прикарпаття?
– У нас є зв’язок з військовими підрозділами, які до нас раніше зверталися за допомогою. Тож люди у штабі працюють над допомогою військовим і постраждалим, які живуть на деокупованих територіях.
Триває постійний збір допомоги, і це волонтерська різна підтримка. Ще тут вдається зібрати військове спорядження, транспорт – дуже багато різних напрямків, вони продовжують працювати. В основному це підтримка військових.
– Знаю, що проєкт вже відомого в Україні «Першого добровольчого хірургічного шпиталю» з Івано-Франківщини виник і за вашої участі.
– В числі тих людей, які до нас приєдналися і активно волонтерили, був керівник приватної хірургічної клініки «Брасс» Станіслав Онищук. Він активно з нами займався і долучався до різних ініціатив і волонтерив.
Саме на таких людей ми розраховували – це люди, які мають активну громадянську позицію і готові максимально включатися таку роботу.
Ми не знали, що він керівник клініки. Він нам пізніше розповів. Ми домовилися що в разі чого, то клініка буде готова приймати поранених і військовослужбовців і надасть допомогу – бо є висококваліфіковані лікарі. І коли вже вибухнула війна то дійсно ця ініціатива стала дуже на часі і дуже пригодилася. Як ви пам’ятаєте, полк «Азов» перебував в Маріуполі. На заводі «Азовсталь» дуже багато було поранених і людей, які потребували реабілітації. І мова йде не лише про військових, а й про цивільних.
Одні з перших пацієнтів шпиталю були бійці полу «Азов». Ми підключили до роботи шпиталю Патронатну службу, яка працює під керівництвом Олени Толкачової. Вона з 2014 року опікується і продовжує опікуватися саме пораненими бійцями АЗОВу.
Олена приїхала сюди в госпіталь до нас і привезла першу партію поранених. І з того моменту – шпиталь запрацював на повну потужність. Ініціатива себе виправдала і було приємно, що ми могли заздалегідь про це подумати і подбали. Нам вдалося організувати дієвий професійний медичний підрозділ, який дуже став потрібним.
Звичайно не обійшлося без підтримки громад з-за кордону і різних спільнот, медичних ініціатив, які допомагали медичною технікою, обладнанням та медикаментами.
Добровольча ініціатива показала, що українці вміють згуртуватися у складні часи і створювати ефективні підрозділи.
Я бачив цих людей. Особливо лікарі – вони дуже мотивовані. Це не якийсь суботник – які вийшли поволонтерити і забули. А медики цілеспрямовано готуються до важкої щоденної роботи. Максимально включилися. Я зрозумів, що це буде потужна організація.
– Що вас мотивує і додає сили боротися далі і не здаватися?
– Мабуть мої оточення, мої друзі і побратими. Ми мотивуємо одне одного.
Війна загальнонаціональна справа і важлива. Перемога у війні – це надзвичайно мотиваційна річ, заради якої ми всі працюємо. Це не просто війна держави з державою – це війна цивілізації, коли одна нація вирішила, що вона чимось краща за іншу, і готова заради цього знищити, вбивати і руйнувати цивільні об’єкти та інфраструктуру. Коли росія веде війну не просто з військовими на фронті, а обстрілює щодня мирні міста і зрівнює їх з землею. Це постійний фактор і мотивація продовжувати боротьбу.
Якщо б нам не було такого відгуку у суспільстві, то було б складно. То результати на сьогоднішній день були б набагато сумнішими.
– Які ваші прогнози, як будуть розвиватися події в Україні?
– Війна це така річ, де треба згуртуватися і вирішувати це питання до кінця. Війна це не така річ, що можна сказати «ок, я втомився і можна відкласти справу на пізніше».
Те, що ми переможемо, то ніхто в цьому не сумнівається. Питання коли? Це багатьох турбує. З позиції військового я бачу, як це складно. Робота відповідальна і вона потребує дуже великої підготовки. Тим не менше я бачу – Україна вже на шляху перемоги – це просто питання часу. Але скільки часу, не берусь прогнозувати.
Я переконаний, що Україна має надзвичайно великий потенціал для розвитку. Є потенціал бути однією з процвітаючих країн, поки обмежимося Європою. Ця війна нас загартує. Багато людей дізналися про Україну. Не просто, де вона знаходиться, а дізналися про людей, які тут живуть.
Але ворог про нас теж багато дізнався. Що ніхто тут з хлібом і сіллю їх зустрічати не буде.
За півтора року багато прояснилось моментів в тих людей, в яких ще були ілюзії. Вони зрозуміли нарешті, де вони живуть. І представниками якої нації вони є. Коли російськомовні канали, співаки і блогери стали україномовними, це теж серйозне зрушення і серйозний поштовх до глобальних позитивних перетворень в нашій країні.
-Це не ситуативні патріоти, які під лаштувалися до трендів?
– Я сподіваюся, що ні. Не уявляю, як ці люди могли б потім говорити. «Ок. Війна закінчилася, і ми знову повертаємо до російської мови». Я думаю, що це цивілізаційні зрушення в суспільстві. Ми подорослішали як нація
Навіть пропагандисти говорять «ми думали, що українці це такі-сякі, а вони за вісім років стали нацією і знаходяться в розквіті сил як римляни і греки», або «ми йшли українців демілітаризовувати, а в них тепер більше зброї, ніж було до цього».
Росіяни мабуть собі задають ці питання – навіщо їм було починати війну.
Я думаю, що ця війна у багатьох росіян зруйнує їхні ілюзії й імперські амбіції. Їм ще довго доведеться відчувати на собі відповідальність за все те зло, яке вони принесли. Увесь світ побачив хто є хто, і якою є насправді росія.
Це небезпечний сусід, злочинець. Ці речі пролили світло, шкода звісно, що ціною таких жертв.
–А до військових не буде такого ставлення як в 2014 році – коли цивільні бійцям говорили – «ми вас туди не посилали»?
– Я чудову пам’ятаю цю фразу, коли нам дійсно говорили «ми вас туди не посилали». Я думаю, будуть поодинокі випадки. Але загалом змінились люди і змінилось відношення у суспільстві. І розуміння, що таке військова служба. Я хочу вірити в це. Українці подорослішали і стали зрілими, як нація, і як особистості.
-Які ваші плани після перемоги? Задумувалися про військову кар’єру?
– Так, тепер це предмет моїх внутрішніх розмірковувань. Мені подобається військова служба. Я тепер жалкую, що не став військовим раніше.
Якщо не буде якихось більш цікавих планів, то я планую продовжити військову службу або продовжуватиму громадську діяльність саме в напрямку військово-патріотичного виховання, готувати нашу молодь не тільки до війни. У нас багато проєктів.
Текст Мар’яни Цимбалюк