В Україну вдруге приїхали американські та канадські лікарі фонду Face the Future, які проводять реконструктивні операції постраждалим від бойових дій.
З 17 по 20 жовтня група канадських та американських хірургів провела в Івано-Франківську 30 реконструктивних операцій на обличчі українцям, що постраждали від бойових дій. Ці медики — члени проєкту Face the Future Ukraine, вони вже вдруге приїхали в Україну з тим, щоб не тільки відновити пошкоджені війною носи й щоки, але й дати можливість пораненим нормально дихати, їсти чи закривати повіки. Ще одна мета іноземних лікарів — передати свої знання українським колегам, і тоді таких відновлюваних операцій в країні буде більше.
Фонд Face the Future існує з 1996 року, його засновником є професор медичного університету Торонто Пітер Адамсон, який свого часу очолював Канадську та Американську академії пластичної та реконструктивної хірургії обличчя. За майже 30 років хірурги, що співпрацюють з організацією, оперували людей в Ефіопії, Руанді, Непалі тощо. Місія в Україну стала для команди 50-ю.
NV взяв в професора Адамсона інтерв’ю.
— Коли ви вирішили приїхати з місією до України?
— Через тиждень-два після російського вторгнення 24 лютого минулого року. Я усвідомлював значення того, що сталося, і відчував, що хоча Росія вторглася саме в Україну, але насправді це становить загрозу для всіх нас, всієї ліберальної демократії західного світу. Тож коли почалася ця жахлива війна, я зрозумів, що хочу щось зробити, допомогти українцям через наш фонд, через ту роботу, якою ми займаємося вже 25 років, а саме привезти досвідчених хірургів, медсестер і анестезіологів в Україну, щоб лікувати пацієнтів з важкими пораненнями.
Наш фонд одразу ж почав планувати візит, але організаційні питання зайняли 10−12 місяців. Першу місію в Україну ми змогли привезти в березні цього року.
— У другій місії в жовтні склад медиків змінився. Як ви обираєте лікарів — це їх ініціатива або ви спеціально когось запрошуєте?
— Це не відбувається рандомно, у нас є певне бачення. Головна ідея — допомогти країнам по всьому світу з лікуванням пацієнтів з серйозними травмами, зокрема голови та шиї, які в іншому випадку не отримали б допомоги. Тому що в цих країнах, наприклад, немає досвіду або обладнання, щоб це зробити.
Другим важливим компонентом місії є те, що ми хочемо навчати місцевих медиків. І не лише хірургів, а й анестезіологів, медсестер тощо. Тому що для того, щоб піклуватися про пацієнтів, потрібна команда.
Я шукаю людей, які дуже добре знаються на своїй справі. Це мають бути кращі з найкращих. Але є й інший аспект відбору команди. Я хочу, щоб це були фахівці, які вміють будувати добрі стосунки з іншими людьми. Вони повинні мати, як ми називаємо це англійською, високий емоційний коефіцієнт [Emotional Quotient]. Тобто вміють добре взаємодіяти.
Моя мета — щоб кожен з американських і канадських медиків розвинув класні стосунки з нашими українськими колегами. Але важливо, щоб і в Україні створили команду, яка буде злагодженою між собою. Таким чином ми зможемо принести найбільшу користь.
Україна прагне зробити своє майбутнє кращим за своє минуле. А це саме те, чого хочу я сам, тож мені дуже приємно працювати з такими людьми. Це дійсно нас усіх об’єднує.
А склад лікарів змінився, бо американські та канадські хірурги мають вдома постійну роботу, сімʼї та не можуть приїжджати частіше, ніж один раз на рік. Весняна команда місії повернеться в Україну в 2024-му.
— Як проходить відбір пацієнтів для операцій?
— В нас було приблизно 300 заявок від поранених [для участі в другій місії]. Українські колеги розглянули всі запити та відібрали сто пацієнтів, виходячи з того, що ми можемо зробити. Потім ці кейси вивчила команда фонду: ми переглянули фотографії людей, подивилися КТ-знімки, і після цього визначилися, які пацієнти найкраще підходять для місії.
По-перше, це люди, хто найбільше потребує операції. Тобто поранені з серйозними травмами, яким ми можемо суттєво змінити життя на краще — дати можливість нормально їсти, відновити частину зору або допомогти вільно дихати.
Також ми обираємо пацієнтів, на яких українські хірурги зможуть найбільше навчитися. Для цього можемо взяти групу з шести-восьми людей, що потребують операцій одного типу. Це дає нашим колегам з України розуміння, як їх робити.
Після відбору за цими критеріями залишається 30−35 пацієнтів, бо саме таку кількість операцій ми можемо зробити за час однієї місії.
— Під час операцій місії я бачила, що хірурги дістають деякі пластини, які були встановлені в обличчя пацієнтів раніше, та замінюють їх іншими, тому що з ними щось не так. В чому причина? Чому ті імпланти, які ставлять українські лікарі, не завжди підходять?
— Насамперед потрібно розуміти, що це дуже складна робота. І це правда, що лікарі не завжди можуть зробити все правильно. Безумовно, що українські хірурги в регіонах мають добрі наміри, і вони роблять все можливе. Але ніхто не має великого досвіду в цьому. Це все зовсім нове. І тому іноді пластини можуть бути встановлені не там, де треба. Тож ми виправляємо це й ставимо їх в трохи кращому місці. Або повністю замінюємо імплант.
Існує й інша причина. Титан, з якого роблять пластини, — це гарний матеріал, бо він інертний, не викликає великої реакції. Але, наприклад, людина захворіла, підхопила застуду. В звичайній ситуації вона може випити антибіотики, які через кров розносяться по організму й долають інфекцію. Якщо ж у пацієнта багато рубцевої тканини — а в людей, що отримали надзвичайно важкі поранення, саме така ситуація, — й стоїть пластина, то навколо неї може утворитися біоплівка, що призводить до росту бактерій. Тоді людині можна давати скільки завгодно антибіотиків, і вони розійдуться по всьому тілу, але в цю область не зможуть потрапити, бо туди не поступає кров. Такі випадки бувають не так часто, може кілька відсотків, але таке трапляється. Тоді треба вийняти імплант, позбавитися інфекції, пропити курс антибіотиків і лише потім, коли вся область буде чистою, поставити нову пластину.
У будь-якому разі імплант є не природним для організму. Тож іноді ми використовуємо хрящі, кістки чи жирові тканини, пересаджені з інших частин тіла. Вони працюють набагато краще, тому що імунна система пацієнта впізнає їх.
— Один з лікарів попередньої місії — хірург Ентоні Бріссет — сказав, що навіть в Руанді після геноциду не бачив таких пошкоджень, як в Україні. В чому основні відмінності українських кейсів від операцій в інших країнах?
— Всі поранення, з якими ми працюємо в Україні, — це військові травми, тож при їх нанесенні завжди залучена велика кількість енергії. Це і куля, і снаряд, що вибухнув поруч. І ця енергія просто відриває тканини, частини тіла.
При ДТП, наприклад, обличчя людини також може бути пошкодженим, жахливо виглядати, але все одно основні структури — кістки, нерви, тканина — плюс-мінус залишаться на своєму місці, і тому це можна виправити, відразу реконструювати, і отримати гарний результат.
При пораненні на війні людина може повністю втратити око або кінець носа, деяким з пацієнтів повністю відірвало половину щелепи. Це набагато складніше. По-перше, хірургам потрібно замінити всю кісткову структуру, перш ніж почати робити інші процедури. По-друге, наші пацієнти могли втратити якісь нерви, тому не можуть рухати частиною обличчя. Тож необхідно трансплантувати нерви, щоб покращити рухливість.
І ще одна річ: коли людина падає зі сходів або потрапляє в автотрощу, то вона зазвичай може пошкодити щось одне. А коли хтось потрапляє під вибух бомби, то він отримує множинні травми. В результаті ми отримуємо пацієнта, що втратив вухо, око, у нього проломлений череп, уламком відрізало кінчик носа та вибита частина щелепи. Тобто замість однієї проблеми, яку треба вирішити, в нас їх відразу п’ять.
— Який з випадків в Україні став для вас найбільшим викликом чи найсильніше вразив?
— Таких випадків багато, але цього разу в нас був молодий чоловік [військовий Андрій Смоленський], який втратив обидві руки та очі внаслідок вибуху. Крім того, у нього серйозна травма щоки з так званим травматичним татуюванням — це коли бруд, пісок або порох спричиняють появу чорних плям на обличчі.
Але що нас найбільше вразило — це його почуття оптимізму, бо він збирається отримати протези та жити далі своє життя. І це така трагічна історія, але водночас вона дає стільки надії на людський дух, це дивовижний приклад мужності та сили.
— Основною метою місії є реконструктивна хірургія, але в операціях присутній і естетичний елемент. Наскільки для вас важливо відновити зовнішність пацієнта?
— Естетика важлива, особливо коли йдеться про обличчя. У когось може бути шрам на руці або на животі. І йому це не подобається, але це не так важливо, як обличчя. Бо обличчя — це зовнішнє представлення нашої душі. Коли людина отримує таку травму, це має страшенно сильний вплив на те, як вона відчуває себе, на її самооцінку, а вже від цього залежить її почуття самоповаги.
Тому вкрай важливо, щоб ми робили все можливе для покращення естетичного вигляду, адже це значною мірою допомагає нашим пацієнтам знову відчути себе гідними особистостями. Це важлива частина їхньої інтеграції у своїй сім’ї, щоб оточення могло спокійно дивитися на них, щоб вони могли ходити по вулиці. Так, вони завжди виглядатимуть інакше, але при цьому зможуть почуватися комфортніше, і інші люди навколо також відчуватимуть себе комфортно.
