ЗСУ продовжують активно наступати та звільняти все більше українських територій. Однак, наступ дається дуже дорого, платити доводиться людськими життя. Ворог дуже добре облаштував лінію оборони, укріплення та мінні поля.
Нашим захисникам доводиться стикатися з труднощами на полі бою зокрема в Запорізькій області. Саме тому не варто недооцінювати ворога. Про це та про спроби ЗСУ звільнити Запорізьку АЕС розповів командир штурмового батальйону полку “Герць” Іван Матейко (“Штиль”).
Розповідає Інформатор, покликаючись на Апостроф.
Підрозділ Штиля (Івана) впродовж чотирьох місяців воював на Запорізькому напрямку. Найперше, з чим стикнулись у бою підрозділ Івана – надзвичайно висока щільність укріплення лінії оборони рф та велика кількість замінувань.
“Попри свій досвід, я ніколи такого не бачив. Там були 5-6 рядні комбіновані мінні поля. Там були і колючий дріт, і протипіхотні міни, упереміш із ТМками, фугасами. Десятки, сотні тисяч мін закопані у посадках. Не знаю, скільки десятків років після перемоги підуть на те, щоби все це розмінувати”, – ділиться командир.
Після замінованих полів йшли опорні пункти, далі забетоновані, замасковані з підземними ходами бліндажами на два поверхи вниз. Одну з таких лісосмуг бійці називали “городок”. Довжина траншеї цього “городка” складала 3-4 кілометри зі щілинами та норами. Крім цього, там були бетонні укріплення, і підземні ходи.
За словами Івана Матейка, взяти такий “городок” було надзвичайно важко. Хлопці штурмували зі сторони Вербового. По кожному російському бліндажу направляли fpv-дрони – для надійності.
“У мене вони просто герої, я представив їх до нагород. І коли вони пішли вперед, то ми з дрона побачили, як з-під землі піднялася вкрита травою кришка й звідти висунулося тіло до пояса. Ми підняли дрон вище і побачили ще 5-6 таких люків. З них, ніби ховрахи, висовувалися ще тіла. Уявіть собі, вони там пересиділи триденний обстріл й з’явилися тільки коли пішла наша піхота. Вибити їх вдалося лише завдяки хоробрості двох наших хлопців”, – додає Штиль.
Ворог вчиться, стає більш передбачливим. Коли наші військові брали під контроль пункти, звідки супротивник знищував техніку ПТУРами, коли пробивали мінні поля, ворог починав використовувати мобільні протитанкові групи.
“Не треба недооцінювати ворога. Коли хтось каже, що ми боремося із “чмобиками”, то для мене це образливо. Багато хто з наших хлопців загинув. І відчувати, що хтось загинув чи був поранений від рук чмобіків – така собі історія. Ворог сильний, ворог розумний, ворог робить висновки. Щоб перемогти, нам треба бути кращими” – каже військовий.
На своєму напрямку підрозділ Івана зустрічався з “Шторм Z”. Це такі підрозділи, які формувались із засуджених. Ще були мотострілецькі підрозділи та ВДВшники, тобто повітряно-десантні війська.
“Шторм Z” росіяни залишали саме на тих позиціях, які готові були втратити. Полк “Герць” захопив одну з таких позицій і побачили їхні особові справи. У тих справах була інформація про кримінальні справи, за якими вони були засуджені, крім цього, були ще любовні листування між двома чоловіками.
За словами командира найважче воювати проти десантників. Десантники проти десантників, еліта проти еліти. Були важкі битви, битви у траншеях на близьких відстанях. Наші билися чесно.
Оскільки у росії пропаганда працює наповну, то й мотивація у росіян, яка б вона не була, присутня. Вони свято вірять, що захищають “руський мір” та борються з “нацистами”. Зазвичай, це люди з російських глибинок.
Підрозділ “Штеля” складався із досвідчених людей, вони хотіли ризикованих та штурмових завдань. Їм дали нагоду створити такий підрозділ у складі ЗС. У їхньому батальйоні досить низький відсоток втрат.
“Ми принципово евакуюємо всіх загиблих, у нас немає жодного бійця зниклого безвісти. Ми витягли всіх поранених”, – додає Матейко.
Також важко дається прохід через мінні поля. Доводиться йти вручну. Так, на жаль, і загинули двоє саперів з підрозділу. Звичайно, є технічні засоби розмінування, які підривають мінні поля. Крім цього, є машини для розмінування, рюкзаки, але військові підрозділу працювали вручну, а вже потім пускали техніку.
“Я маю відео, де наш сапер під мінометним обстрілом пробиває стежку через мінне поле. Він кидає рюкзак, з якого вилітає шланг із пластидом і таким чином підриває прохід. Тобто він вийшов сам на відкриту ділянку місцевості, по ньому почали бити з міномета, а він пробиває й пробиває прохід”, – ділиться про успіхи побратима.
Як розповідає Іван, у тих хто прийшов на початку вторгнення була неабияка мотивація захищати свій край. Хоча не всі з них були професійними військовими, але їм довелось пройти це шлях воїна. Зараз багато з них хочуть до дому, до рідних, коханих. Хочуть відпочити.
Щоб людина стала бійцем, змогла проявити себе, їй потрібна підготовка. І то серйозна. Для цього потрібно близько 4 місяців. Перший місяць – це загальна військова підготовка. Другий – професійна підготовка. Наступний – бойове злагодження. Хороший кулеметник має вміти діяти у складі підрозділу. Він має розуміти, як все працює. І для цього потрібний час. Щоб замінити людей, треба, щоб новачки ще 4 місяці тому з’явилися у ТЦК.
“У мене є два сержанти, які зазнали поранень, але вони не вийшли з бою, бо їм потрібно було командувати людьми. А потім, коли їх відправили на лікування, попри те, що вони мали законний час на реабілітацію, вони все одно повернулися в стрій”, – згадує командир підрозділу.
Іван Матейко до боїв на Запорізькому напрямку брав участь у спробах висадки в Енергодарі, щоб деокупувати Запорізьку АЕС. Ця спроба була понад рік тому, про неї розповідав керівник ГУР Кирило Буданов. Тоді Івана і його побратими діяли у складі зведених груп під керівництвом ГУР. Іван був учасником однієї з таких груп. Формування підрозділу Івана почалося саме з таких зведених загонів.
“Я попереджав усіх, якщо ви йдете до нас, то потрапите на операції, з яких висока ймовірність взагалі не повернутися. Але при цьому ви впишете своє ім’я в історію. Це були відчайдухи, які готові підписатися на будь-які завдання, щоб прискорити перемогу”, – каже чоловік.
Зараз Іван у відпустці. Каже, що не вперше повертається з фронту. Бачить мирне життя і ніяк не може зрозуміти, чому люди так розслабились. І ситуація не зміниться. Ця війна торкнеться кожного.
“Якщо ми зараз не зберемо те військо, яке почне відвойовувати нашу землю, тоді настане період стагнації, все заморозиться на якийсь час, а потім супротивник знову збере сили. Для цього він має набагато більше можливостей, ніж у нас”, – розповідає військовий.
Каже, що погоджується зі Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним про те, що нам потрібно працювати над технічними та асиметричними засобами введення війни, але для цього потрібні люди.
“Окей, ми дронами знищимо ворожу техніку, заглушимо РЕБами їхні безпілотники, але все одно хтось має зайти до населеного пункту — до того ж Токмака чи Маріуполя, чи заїхати на танку до Джанкою й поставити там український прапор. І тут лише два варіанти. Або ти намагаєшся відлежатися, але за рік – два війна все одно до тебе прийде, або ти починаєш готуватися вже зараз, аби стати до лав української армії”, – резюмує командир.
