25 листопада – День пам’яті жертв голодоморів. Нині 90 років від Голодомору 1932-33 років. Про ті події свідчень є достатньо, а от голод на заході України 1947 року ще потребує досліджень.
Серед основних причин Голодомору 1946-1947-х називали посуху та повоєнну розруху. Але чимало істориків, зокрема Володимир В’ятрович, переконані – основною причиною була грабіжницька хлібозаготівля та прагнення знищити український національно-визвольний рух, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
На Івано-Франківщині тоді найбільше постраждали Городенківщина, Тлумаччина та Коломийщина. У книзі «Голод на Прикарпатті (1946-1947 рр.)» зазначено, що жертвами стали понад 19800 людей.
Ось, що розповідають про ті часи очевидці:
Євдокія Грушецька (село Слобідка, Городенківщина):
«Мені тоді було 12. Одного разу я побігла до сусідів – і застала їх мертвими. Чоловік із жінкою лежали босі зі спухлими ногами й великими животами. У центрі села був будинок, куди звозили померлих від голоду. Нашій сім’ї було трохи легше, оскільки мали корову. Та незадовго хтось на батька зробив донос за підтримку УПА, і нашу родину в 1947 році відправили до Сибіру. Добиралися туди місяць. І пробули там тяжких 12 років».
Дарія Томчук (село Слобідка, Городенківщина):
«На той час я була 16-річною дівчиною. Так, була посуха й неврожай, але, крім того, потрібно було здавати контрибуцію. Москалі приходили й усе забирали. Хто встиг сховати, то добре, хто ні, тому гірше. Людей рятувала квасоля і натина (лобода). Оскільки корови не стало, як і чимало худоби в селі, допомагала власна пасіка. Пам’ятаю картоплю, яка була, як горошки, збирали разом із гичкою. Переживали, що наступного року нічого з неї не вродиться, але, на диво, врожай був надзвичайний. Важко було – селом нишпорили, все забирали. Не дивилися ні на старих, ні на дітей.
Часто люди їздили до Коломиї та інших міст обмінювати речі на їжу, а також на заробітки, де працювали за харчі. Пригадую випадок, як у Стрию сідала на потяг, а в руці тримала сумку з обміняними харчами. Коли зненацька чоловік почав тягнути сумку назад. Я вирішила зіскочити з потяга. Боялася за сумку, де була їжа для всієї сім’ї. Всі односельці поїхали, а я залишилася одна на пероні. Та добрі люди допомогли мені доїхати додому, але торбу з харчами я не віддала».
Наталія Франків (село Вікно, Городенківщина):
«Моя мама, Марія Щиголь, про ті часи завше згадувала із сумом. Адже в родині з дев’ятьох дітей вижило лише п’ятеро. Двоє братів з часом стали вояками УПА. Одного вбили енкаведисти, інший загинув на засланні. Розповідала, як московити все забирали, шпортали гострими списами в землю, вишукуючи запаси харчів. Перевіряли навіть печі, де могли бути залишки їжі. Пригадувала, як здох кінь, висушили м’ясо і споживали його. Варили також натину й пекли з неї коржі».
Орислава Малоглова (село Чернятин, Городенківщина):
«Дідусь, Дмитро Бойчук, розповідав, що люди, зморені голодом, ходили по полю, збирали колоски, рили гнилу картоплю та гнилий буряк, мололи в жорнах квасолю й біб. Донині в Чернятині прижилася народна приказка: «Ви ще не були в голодного на обіді».
Щоб люди в пошуках їжі не йшли до інших міст чи сіл, дороги перерили окопами. Та люди міняли навіть найцінніші речі на кусочок хліба. Діти плакали, бо були голодні, а жінки – від розпачу. У книзі «Історія села Чернятин» зазначено, що з лютого по серпень 1947 року померло 44 людини. У селі навіть встановлений пам’ятний хрест «Жертвам Голодомору 1932-1933 та 1947 років».
Марія Валігурська
Ганна Палійчук (Заболотів):
«Коли настав голод, моїй мамі Марії Валігурській було 14. Розказувала, що в той рік нічого не вродилося. Тому часто їхали до інших міст за харчами. Хоча її сім’я не дуже бідувала – дід Іван Валігурський мав олійницю і свою пасіку.
Одного разу вони з батьком поїхали до Болехова купляти картоплю. Люди були дуже гостинними, тож вирішили зварити картоплі й пригостити приїжджих. А дід каже їм: «Не чистіть, варіть зі шкіркою, бо шкода». Тоді цінувався кожен кусочок. Коли повернулися до Коломиї, за ними побігли хлопчики і миттю лезом розірвали мішок. Швиденько позбирали картоплю і втекли. Мамі з батьком залишилося зовсім небагато. Ось такий був невеселий випадок».
Пані Мирослава (прізвище просила не вказувати, Тлумаччина):
«Моя мама несвідомо убила свого брата. Вони були двійнятами. Маленькою дуже хотіла їсти і відбирала в нього їжу. Важко було. Люди їли натину, з комах варили суп, ловили горобців, їли навіть мишей. В родині донині можна почути страшилку – «будеш їсти суп з мухами». Бережливе ставлення до харчів було завжди. До прикладу, у свого дідуся під ліжком я знайшла три мішки сухарів. Напевне, завше переслідував страх знову пережити ті голодні дні».
Головне фото ілюстративне
